[EN] Тема спадку у філософії Платона й Аристотеля Майже у всіх сферах гуманітарного знання ми бачимо сліди полеміки Аристотеля з Платоном. У діалозі Платона «Теетет» та в творі Аристотеля «Нікомахова етика» віднаходимо сюжети, пов’язані з темою спадку (не лише матеріального) та стосунків поколінь. В «Теететі» є уривок, де Платон розмірковує щодо шляхетності походження, яке для нього не має суттєвої ролі. Для нього спадок поколінь, те, що ти отримуєш від своїх предків і що залишаєш нащадкам, не так говорить про тебе, як те, що ти робиш впродовж свого життя. Така позиція пов’язана з концепцією Платона про вроджені ідеї, згідно з якою кожен має орієнтуватися на «ідеальну людину», але в цьому світі її не існує ані серед наших предків, ані серед наших нащадків. І що більше я відповідаю цьому ідеалу, то більше я є людиною, що далі я від цього образу, то менше я людина. Байдуже, скільки я грошей заробив і скільки залишив, скільки знань отримав, що успадкував від попередніх поколінь і що передам наступним – важливо, як я живу тут і тепер. До речі, цей сюжет потім переходить у християнство. Образом цієї ідеальної людини в християнстві є Ісус Христос. Аристотель відомий своєю критикою концепції вроджених ідей. Він вважав, що вона не дає нічого для розуміння й пізнання світу – а тільки все ускладнює. Одна з головних тем «Метафізики» Аристотеля – це деконструкція концепції вроджених ідей. Славнозвісний вислів «Платон мені друг, але істина дорожче» насамперед стосується цієї теми. Натомість Аристотель порушує ключове для європейської етики питання про те, що є найвищим благом. Благ є багато: для когось це гроші, для когось – творчість, для когось – влада. Як же побудувати уявлення про загальне благо? На думку Аристотеля, загальним благом є щастя. Усі ми погоджуємося з тим, що хочемо бути щасливими, тільки справа в тому, що ми по-різному сприймаємо, що таке щастя.

Для Платона те, що ти отримуєш від своїх предків і що залишаєш нащадкам, не так говорить про тебе, як те, що ти робиш впродовж свого життя

Ключовим для «Нікомахової етики» є питання про те, що унеможливлює щастя. Аристотель виокремлює три умови неможливості щастя. По-перше, це – відсутність шляхетних предків, якими б людина могла пишатися. По-друге, власна потворність: якщо я потворний, то викликаю відразу в інших людей, а щасливим на самоті бути не можна. І, по-третє, – відсутність нащадків. Аби бути щасливим, мені потрібні інші в минулому, інші тут і тепер та інші в майбутньому, якими я можу пишатися і сподіватися, що вони пишатимуться мною. Отже, Аристотель заперечує існування «ідеальної людини» Платона і пропонує ідею низки поколінь, які передають щось одне одному. Щастя – це інтерсуб’єктивний феномен, тому щасливим я можу бути лише з іншими. Ще Діоген навчив нас, що для того, аби задовольняти свої первинні потреби, нам не потрібні інші люди. А щастя – це соціальне, історичне, культурне явище. Воно є тим, що поєднує мене з попередніми поколіннями, з людьми навколо мене і з моїми нащадками. Чи можу я бути щасливим, якщо в мене взагалі немає спадку і мені немає що передати? Для Аристотеля це неможливо. Виміри спадку У якому контексті можна говорити про спадок? Перший його вимір – економічний. Часто під спадком ми маємо на увазі якесь майно. Однак цим він не обмежується. Інший вимір – юридичний: я маю отримувати свій спадок відповідно до законів (і це вже було за часів античності). Щось може називатися спадком, якщо воно передано мені в правовому полі. Окрім того, разом з майном і певною правовою системою я отримую моральні цінності та психічні настанови, і вони є невід’ємними від спадку незалежно від мого бажання. Інше питання – як я до цього поставлюся: можу заперечувати моральні цінності попередніх поколінь, можу намагатися знищити в собі ті психічні настанови, які були притаманні моїм предкам, однак я не можу їх не враховувати. Мова і спадок Мова є інструментом передачі традиції та спадку. Два філософи ХХ-го сторіччя, які були представниками абсолютно різних напрямків, - Людвіг Вітгенштайн та Мартин Гайдґер - сказали про мову майже одне й те ж. Гайдґер визначив мову як дім буття, а Вітгенштайну належіть вислів: «Межі моєї мови означають межі мого світу». Коли Ґете Інститут прийшов в Україну, його слоган був такий: «Вивчаючи німецьку, пізнаєте Німеччину». Сьогодні в них інший слоган – «Вивчаючи німецьку, вивчаєте культуру». Розвинені країни витрачають великі гроші на просування власної культури. Це також і питання національної безпеки, адже якщо ви вільно володієте якоюсь мовою і знаєтеся на якійсь культурі, то вам дуже важко бути ворогом носіїв цієї мови та культури.

Аристотель вважав: аби бути щасливим, мені потрібні інші в минулому, інші тут і тепер та інші в майбутньому, якими я можу пишатися і сподіватися, що вони пишатимуться мною

Цінності й інтереси Найважливіше, що ми передаємо наступним поколінням, – це цінності, як матеріальні, так і моральні та культурні. Дуже важливе комплементарне до цінностей поняття – інтереси. Погляд на суспільство через оптику боротьби інтересів – є суто марксистським. Маркс казав: все, що ми називаємо цінностями: культура, релігія, мораль, наука – це надбудова. А базис – це економічні інтереси, які у всіх класів різні, тому маємо справу з суцільною боротьбою економічних інтересів. У цивілізованому світі направду існує боротьба економічних інтересів, але все це компенсується високим рівнем солідарності. І не треба плутати зграю атомізованих ворогів із суспільством солідарних конкурентів. Свідомо ми можемо передати у спадок цінності, а ось інтереси, навіть за Марксом, ми передати не можемо, адже це – щось геть ірраціональне. А лише те, що ми усвідомлено передаємо нащадкам і приймаємо від предків, можна назвати спадком. Ми не можемо спрогнозувати, якими будуть економічні інтереси наших нащадків, але можемо спробувати передати їм наші цінності. Знання і вільний вибір Коли ми щось успадковуємо, то не беремо від попереднього покоління абсолютно все – ми обираємо лише те, що для нас є важливим. І цей вибір ми можемо зробити тільки на підставі знання.

Ми не можемо спрогнозувати, якими будуть економічні інтереси наших нащадків, але можемо спробувати передати їм наші цінності

Цю ідею ми зустрічаємо ще в Аристотеля: коли говоримо про морально-етичний вибір, то обов’язково маємо спиратися на розум. Навіть якщо я роблю добро, не усвідомлюючи того, що це – добро, я не вчиняю морально. Так само й коли я роблю зло, не усвідомлюючи, що це – зло, то, зрештою, я навіть в юридичному сенсі можу виявитися неосудним. Вільною людиною може бути лише розумна людина; робити вільний вибір може людина, яка спирається на знання. Часто згадують цитату Томаса Гобса «Homo homini lupus est» («Людина людині вовк»), але, насправді, вона належить не Гобсу. Він її взяв з п’єси «Осли» давньоримського автора Плавта. І в цьому тексті вона звучить таким чином: «Людина людині вовк, якщо вона її не знає». Тобто ворожнечу породжує незнання і невігластво. Тут я перефразую українське прислів’я: «Дурний, бо злий; злий, бо дурний». Це – таке інфернальне коло: незнання породжує дурість, дурість породжує ненависть, а ненависть не дає нам змогу пізнати те, що ми ненавидимо. Історії у спадок Нам треба навчитися конвертувати наші поразки в перемоги і передавати наступним поколінням історію, де були поразки, які ми змогли подолати. Те, що був Голодомор, – це поразка, але те, що цивілізовані країни по всьому світу починають визнавати, що Голодомор – це геноцид українського народу, – то є наша перемога. Те ж саме стосується й Томосу. Якщо вважати, що надання Томосу – це наша перемога, то вона не була б можлива без оповідки про нашу поразку, коли московська церква шантажем отримала автокефалію.

Щастя у спадок