Економіка + психологія

Усі люди прагнуть щастя, але достеменно не знають, з чого воно складається. Є гіпотеза, що гроші відіграють у цьому певну роль – і економіка має інструменти, що дозволяють вимірювати рівень задоволення, пояснювати й передбачати поведінку людей.

«Економісти розглядають так звану “функцію задоволення (корисності)”, яка складається з великої кількості чинників. І прагнуть дізнатися, з якою силою кожен з них впливає на щастя (чи то пак задоволення) людини», – розповідає керівник програми MBAF kmbs Євген Пенцак.

Звичайно, усі люди різні, тому й функція задоволення у них варіюватиметься. Дослідженнями властивостей цієї функції займалися економісти Деніел Канеман та Амос Тверські. «Вони дійшли цікавих висновків, зокрема, що люди несиметрично ставляться до позитивних та негативних подій, – каже Євген. – Негативні впливають на нас набагато сильніше, а позитивні ми зазвичай сприймаємо як належне».

Навіть під час ухвалення важливих рішень люди часто покладаються не на логіку, а на емоції. Ба більше, нерідко нами рухають неусвідомлені мотиви. Про це свідчать різноманітні психологічні експерименти, що проводилися упродовж останніх 40 років. Один з них – класичний дослід Бенджаміна Лібета – ще на початку 1980-х виявив, що у мозку виникає потенціал готовності до дії (активізація певної ділянки) ще до того, як ми усвідомлено це рішення «приймаємо». Проміжок між цими моментами за даними різних досліджень коливається від пів секунди до 8-10 секунд.

То що ж, виходить, що людину не можна вважати повністю усвідомленою істотою, так само як і покладати на неї обов’язок самостійно дбати про власне щастя?

Задоволення від зусиль

«Насправді економіка спроможна допомогти зробити життя людей щасливішим, – каже Євген. – І держави виникають, поміж іншим, заради цього. Власне, держави існують для того, щоб людям було комфортно у них жити».

Цікавими є спроби економістів моделювати невеликі суспільства, наприклад, впроваджувати нові правила економічної поведінки в окремому місті – і порівнювати динаміку його розвитку з іншими населеними пунктами, що грають за традиційними економічними правилами. Зокрема, нобелівський лауреат з економіки Пол Ромер досліджував не тільки теоретично, але й практично вплив знань, інновацій та нових правил економічної поведінки на динаміку економічного розвитку суспільства. Проте нам слід розуміти, що, згідно з результатами деяких відомих досліджень, у суспільстві, де є повний достаток, люди зрештою не стають щасливими.

Досить лише згадати сумнозвісний експеримент «Всесвіт 2025», який провів Джон Келхун із мишами. Гризуни мали вдосталь простору для життя та їжі, не мали жодних проблем і могли розмножуватися стільки, скільки завгодно. Проте за декілька поколінь вони перейшли до деструктивної поведінки й, зрештою, популяція загинула. Келхун зробив висновок про те, що до фізичної смерті у мишей відбулася «смерть духу» – їм не потрібно було боротися за виживання, долати виклики. Отже, не було й сенсу для існування.

Насправді економіка спроможна допомогти зробити життя людей щасливішим. І держави виникають, поміж іншим, заради цього

«Якщо проводити паралелі з людиною, то можна припустити, що нам теж потрібні мотиватори, які стимулюватимуть нас кожного дня напружувати сили й мозок, діяти, розвиватися. Саме це насправді дає найбільше задоволення у житті, – каже Євген. – Нам інколи здається, що потрібно радикально змінити умови (скажімо, переїхати до іншої країни), щоб усе стало добре. Але коли ми це робимо, то часто ілюзія руйнується, і це призводить до стресу».

Важелі розвитку

Що ж потрібно державі, аби стати місцем, де люди зможуть реалізовувати себе та відчувати сильніше задоволення від життя? Євген розповідає: «Відомий макроекономіст Роберт Солоу у минулому сторіччі створив модель із чинників, які впливають на динаміку економічного розвитку країни. Серед них був технологічний рівень (куди входить і рівень освіти, бо якщо ми й не придумуємо нові технології, проте можемо їх ефективно засвоювати), динаміка зміни кількості населення (вона не має бути дуже швидкою, але й не занадто повільною), рівень заощаджень людей (якщо їх немає, то гроші не потрапляють до фінансової системи й не дають їй активно розвиватися).

Ці три чинники називають “золотим трикутником”. І правильне поєднання цих показників тривалий час вважалося шляхом до формування оптимальної траєкторії економічного розвитку суспільства. Економісти вірили, що будь-яка держава, користуючись цією моделлю, зможе швидко наздогнати розвинені країни».

Втім, з часом виявилося, що для того щоб модель Солоу запрацювала, країні потрібно забезпечити певні умови. Нобелівські лауреати Джордж Акерлоф (поведінковий економіст) та Роберт Шиллер (поведінковий фінансист) вважають, що це довіра, справедливість та об’єднувальна ідея. Якщо усе це є, то суспільство розвиватиметься, і це можна буде відстежити за макроекономічними показниками (раніше – за ВВП на душу населення, потім – за індексом щастя тощо).

Як побудувати такі правила у державі, які створюватимуть комфорт для різних верств населення? «На практиці кожне суспільство для себе визначає пріоритетні сегменти: тих, на кого зважатиме першочергово, – каже Євген. – Деякі держави орієнтуються на людей, інші – на людей і бізнес у рівних пропорціях, тощо.

Будь-яка держава має правила гри і певний порядок, що визначаються цілями суспільства. Але якщо кожен індивід різний, то для пошуку спільної мети потрібна велика об’єднувальна ідея. Саме на ній базуватиметься уся архітектура державного управління. І більшість сучасних економічних книг фокусуються саме на цих питаннях».

Сила ідеї

Отже, людей потрібно навколо чогось об’єднати. Що це може бути за ідея? Найпростіший варіант – добробут: скажімо, раніше ВВП на душу населення становило $3 тис. на рік, а тепер прагнутимемо показника у $10 тис. Але зараз люди вже не об’єднуються навколо таких цілей, – впевнений Євген. Адже, як відомо, збільшення кількості грошей веде до зростання задоволення лише до певної межі. Тому така ідея не зможе надати тривалого й стійкого імпульсу до змін.

Скоріше за все, об’єднувальна ідея має лежати в іншій площині й враховувати різні вектори, властиві різним верствам суспільства. Євген розмірковує так: «Від 2014 року наша ідея крутилася довкола спільного ворога й війни проти нього. Це спрацювало: суспільство дійсно мобілізувалося, й ефект протримався доволі довго. Але негатив не може бути об’єднувальною ідеєю назавжди.

Будь-яка держава має правила гри і певний порядок, що визначаються цілями суспільства. Але якщо кожен індивід різний, то для пошуку спільної мети потрібна велика об’єднувальна ідея

На мою думку, новою ідеєю здатна стати персональна ефективність: якісне використання часу й перетворення його на результати, які можна виміряти кількісними показниками.

Це вимагає якісної системи освіти: молодша школа визначатиме, до чого людина має схильність, старша школа розвиватиме це, а виші – вдосконалюватимуть вміння. Це б дозволило кожній людині реалізувати свій потенціал у суспільстві, заробляти гроші, конвертувати їх у задоволення, а отриману енергію знову вкладати у подальшу самореалізацію.

Частково ця ідея вже працює в Україні, але лише в окремих сферах: зокрема, IT та творчій. У наших людей дуже сильні інтелектуальні спроможності, й ми могли б ще ефективніше ними користуватися. Тим більше, що глобалізація створює для цього безліч можливостей».

Вузьке місце в Україні – це державні інституції у сфері освіти та охорони здоров’я. Вони мали б створювати інфраструктуру для розвитку особистості, але зараз працюють не досить ефективно. Завданням держави має бути – змінити це.

Євген каже, що не варто боятися масового відтоку фахівців за кордон. На його думку, зараз в Україні можливостей для розвитку кар’єри чи не більше, аніж у розвинених країнах.

Довіра та справедливість

Американець у середньому за життя робить 80 різноманітних інвестицій, водночас українець – лише декілька, і то зазвичай йдеться про депозит або купівлю житла. Це показує, що ми не довіряємо фінансовій системі, а через це страждає підприємницький потенціал держави.

«Гроші українців у переважній більшості випадків лежать десь, чекаючи на “кращі часи”, – каже Євген. – Але сьогодні це найнебезпечніша стратегія. Глобальна інфляція ризикує знецінити заощадження, які люди збирали роками й важкою працею. Долар не є гарантією безпеки, він може втратити цінність так само, як радянські рублі чи українські карбованці. Отже, не варто розраховувати на стабільність, натомість треба бути проактивними й інвестувати.

Розвиток фінансових інституцій сприятиме збільшенню довіри. Зараз у нас є ресурс (за грубими оцінками, на руках у людей перебувають мільярди доларів), але він не працює на країну. Якби населення довіряло державі, то вона б не потребувала навіть іноземного капіталу, а могла б зростати власними силами. Таке вже було в історії, зокрема, Британія колись збирала золото у людей, позичала у них гроші. Уявити таке у нас поки що складно. Чинник довіри не виникає сам собою, над ним потрібно працювати».

Новою ідеєю здатна стати персональна ефективність: якісне використання часу й перетворення його на результати, які можна виміряти кількісними показниками

 

А справедливість (точніше, її відсутність) діє схоже на ефект розбитих вікон: коли люди стикаються із несправедливістю, у них опускаються руки, і вони не бачать сенсу боротися. В Україні, на щастя, ситуація не катастрофічна, – вірить Євген. Адже існує чимало громадських організацій, які намагаються вирівнювати перекоси.

Втім, саме чинник несправедливості може бути найбільш небезпечним у міграційних процесах: якщо молодь, яка пробує боротися, не бачить результату, вона може замислитися про переїзд до розвинених країн.

Отже, для розвитку Україні потрібно знайти об’єднувальну ідею (і шукати її необхідно спільно, досягаючи консенсусу), вибудовувати довіру (як міжособистісну, так і до держави) й реформувати судову систему, аби забезпечити більшу справедливість.

Джерело: Digest, спільний проєкт Kyivstar та kmbs