«Мені не потрібно ані кохання, ані грошей, ані слави – дайте мені лише істину», – так сформулював своє життєве кредо Генрі Торо, мислитель та натураліст. Дивак, що блукає по лісах, бунтар-вільнодумець, письменник місцевого масштабу, не вартий серйозної уваги, – так сприймали сучасники Генрі Торо. Є чимала частка іронії в тому, що всесвітня слава прийшла до автора «Уолден, або Життя в лісі», одного із найвидатніших творів американської літератури, з Європи.   Становлення Генрі Торо (1817-1862) народився в сім'ї французько-шотландських емігрантів у Конкорді, невеликому містечку недалеко від Бостона, де провів майже все своє життя. Його батько займався виробництвом грифеля для олівців. Справа ця, хоча й не особливо прибуткова, забезпечувала родині кошти, достатні для виживання. Закінчивши Гарвардський університет, Торо працював вчителем у школі, потім спробував ряд інших занять (був навіть землеміром), але все це його мало приваблювало. «Оскільки я взявся вчити не задля блага ближніх, а виключно заради прожитку, то зазнав невдачі. Пробував я й торгувати – але зрозумів: на те, щоб пробити собі шлях, потрібно років десять, але тоді це вже буде пряма дорога в пекло. Я злякався, що з часом матиму так звану дохідну справу, - писав мислитель. Світом Генрі Торо стали природа, читання, вивчення античності, культури Сходу, а вчителями й однодумцями – Гомер, Есхіл, Плутарх, Вергілій, Горацій, Овідій. Його сучасник Ральф Уолдо Емерсон так характеризував свого земляка та учня: «Торо з рідкісною рішучістю відмовлявся йти торованим шляхом. Він слідував важливішому заклику – прагнув оволодіти мистецтвом правильного життя. Найбільше він турбувався про те, щоб узгодити свої вчинки зі своїми переконаннями. У нього не було спокус, які потрібно було долати, – прагнень, пристрастей, прив’язаності до витончених дрібниць. Він не відчував ані краплини поваги до думок людей або яких-небудь корпорацій – віддавав данину пошани тільки істині.»   Істина, втілена у звичайному Певною мірою становлення Генрі Торо як мислителя – це заслуга Емерсона, який надихнув його на перші літературні спроби та долучив до трансценденталізму, філософського руху, що сформувався в 1830-60-х роках в США. Основні ідеї цієї системи – віра в єдність світу та Бога, близькість до незайманої природи, яка веде до морального очищення (в першу чергу – від «вульгарно-матеріальних» інтересів), духовне самовдосконалення, рух до Наддуші, соціальна рівність «рівних перед Богом» людей –  були дуже співзвучні поглядам Торо. Трансценденталісти не протиставляли реальність ілюзорному світу. Навпаки, вони прагнули знайти ідеал у повсякденному бутті. За словами Торо, «Люди вважають, що істина віддалена від них простором і часом, що вона десь за далекими зірками – до Адама та після останньої людини на Землі. Так, вічність несе в собі високу істину. Але час, місце та випадок, все це – зараз і тут. Саме божество висловлює себе в поточній миті... Ми здатні осягнути божественне та піднесене, тільки якщо безперервно перейматимемося навколишнього реальністю.»

 

Що більше людина спростить своє життя, то простішими їй здаватимуться вселенські закони

  Прагнучи глибше осягнути ідеї трансценденталізму, 27-річний Торо вирішив усамітнитися. Впродовж двох років він жив один в лісі, на відстані милі від найближчого житла, в будинку, який сам побудував на березі Уолденського ставу в Конкорді, здобуваючи прожиток виключно працею своїх рук. Таким чином мислитель намагався довести, що людина може сама вибирати свою долю, не підкоряючись диктату суспільства.   «Життя дурнів» Генрі Торо завжди був непримиренним противником рабовласництва, але також його хвилювало рабство неочевидне, яке прийнято називати «благополуччям», рабство, що змушує людей будувати життя, «як усі» та бути «самому для себе наглядачем». Він писав: «Я бачу моїх молодих земляків, котрі мали нещастя успадкувати ферму, хату, комору, худобу і сільськогосподарський інвентар – адже все це легше придбати, ніж збути з рук. Кращу частину своєї душі вони заорюють в землю на добриво. Доля, яка називається необхідністю, змушує їх все життя збирати скарби, котрі, як сказано в одній древній книзі, «моль та іржа винищують», а «злодії підкопуються і крадуть». Це – життя дурнів, і вони це з’ясовують наприкінці шляху, а подеколи і раніше ... Якщо мені також призначено тягнути свій капкан, я постараюся, щоб він був легким і не стискав важливого для життя органу. Хоча наймудрішим було б зовсім не сунути туди лапу.» Люди, які добровільно закували себе в «кайдани», приречені «безглуздо марнувати життя» та жити в світі, де «ілюзії й омани вважаються безперечною істиною, а істина проголошується вигадкою».

 

Час – усього лише річка, куди я закидаю свою вудку

  «Якби люди твердо трималися однієї реальності та не піддавалися обману, життя у порівнянні із нинішнім могло б стати Казкою тисяча і однієї ночі. – писав Торо. - Якби ми шанували лише неминуче та правомірне, на наших вулицях звучали б музика і поезія. Ми – коли не поспішаємо та здатні розмірковувати – помічаємо, що справжньою і абсолютною реальністю володіє одне тільки велике та гідне, а дрібні страхи й дрібні задоволення – всього лише тіні реальності.»   Блага самотності Самотність для Торо – це певна духовна дистанція, що відокремлювала його від оточуючих. Така дистанція, на його думку, необхідна кожному, бо люди зустрічаються занадто часто, не встигаючи «набути один для одного нової цінності». Він казав: «Ми тричі на день сходимося за столом і пригощаємо один одного кожен раз все тим же старим цвілим сиром - нашої власної особою.» На переконання мислителя, наблизитися до істини можна, тільки віддалившись від людей. «Чия близькість найбільше нам потрібна? Звичайно ж, не близькість юрби… але близькість до вічного джерела життя, знайденого нами в досвіді; так, верба зростає біля води, і саме до неї тягнеться своїм корінням. Для різних натур це будуть різні місця, але саме там повинен копати свій льох істинний мудрець», - писав він. Також самотність, на думку Торо, є неодмінним супутником будь-яких творчих зусиль. Він казав: «Коли людина думає або працює, вона завжди перебуває наодинці з собою, де б не знаходилась. Самотність не вимірюються милями, які відділяють людину від ближніх. Істинно старанний студент так само самотній в галасливому вулику Кембриджського коледжу, як і дервіш у пустелі.»   Мить і вічність Осягнення трансцендентного світу – світу без простору і часу – полягає в глибокому переживанні теперішньої миті, – вважав Генрі Торо. «Блажен був би той, хто завжди жив би в сьогоденні, користуючись кожною нагодою, що випала йому на долю, як трава, котра радіє будь-якій росинці, що спадає на неї, – і не витрачав би часу на спокутування втрачених можливостей, що іменується в нас обов’язком…  - писав він. - Час – усього лише річка, куди я закидаю свою вудку. Я п'ю з неї, бачу її піщане дно і переконуюся, наскільки вона мілка. Цей невеликий потік біжить повз, а вічність залишається.»

 

Ніхто ще не заблукав, слідуючи своєму внутрішньому голосу

  Сходження Попри своє критичне ставлення до сучасної цивілізації, Генрі Торо був переконаний, що людині властиво прагнення до духовного зростання і «її зближення з Абсолютом неодмінно має відбутися». Мислитель писав: «Щось людина залишить позаду, переступить якісь невидимі кордони; і навколо, і всередині неї встановляться нові, загальні і вільніші закони… Що більше вона спростить своє життя, то простішими здаватимуться вселенські закони. І самотність перестане бути самотністю, бідність – бідністю, а слабкість – слабкістю. Якщо ти збудував повітряні замки, твоя праця не пропала даром – саме там їм і місце. Тобі залишається лише підвести під них фундамент.»   Деякі цитати Генрі Торо: Ніхто ще не заблукав, слідуючи своєму внутрішньому голосу. Будь-який дурень може встановити правило – і будь-який дурень буде його дотримуватися. Багатство людини вимірюється кількістю речей, від яких вона може дозволити собі відмовитись. Успіх зазвичай приходить до тих, хто занадто зайнятий, щоб до нього прагнути. Зведіть свої справи до двох-трьох замість сотень і тисяч; замість мільйона рахуйте до дюжини та вміщуйте всі рахунки на долоні. Куди б не вирушила людина, інші гоняться за нею, намагаючись нав’язати свої огидливі порядки. Найбільший мій талант – це малі потреби.