[EN] Про перші літературні кроки Мені надзвичайно пощастило: в дитячі роки мої, тоді ще неоковирні, вірші помітив Михайло Панасович Стельмах. Він дуже багато мені допомагав. Тоді існувала традиція підтримки старшими письменниками молодших, яка, на жаль, сьогодні зникає на очах. А в 10-му класі мене підтримував одеський поет Володимир Петрович Гетьман, який на той час працював у видавництві. Йому чомусь дуже подобалися мої дитячі вірші. Він дав мені завдання укласти книжку. Як зараз пам’ятаю: до мене прийшов лист від Володимира Петровича, де він написав, що потрібно 1000-1200 рядків поезії. Я швиденько порахував, скільки на той час вже мав, і виявилося, що всього 200. І вирішив швидко цю справу надолужити, за 2 місяці написавши тисячу рядків. Пам’ятаю, як моя бабця Текля турбувалася про мене й казала мамі: «Лідо, кажи йому що, бо в нього щось з головою буде. Він сидить і пише, пише». Мене рятувало те, що я тоді писав верлібри, форма простіша на мій дитячий погляд, тому й виходило по 2-3 вірші на день. Утім, так сталося, що Володимира Петровича звільнили в 1972-му році за буржуазний націоналізм, тому мою книжку (до мого тоді великого розпачу, а тепер до великого щастя) так і не опублікували. Вийшла вона вже згодом, приблизно через три роки, і вже іншим складом. Активно писати я почав у віці 15-ти років, після смерті батька. Він був філологом, книголюбом, патріотом України, мав на мене сильний вплив. Його відхід і став поштовхом до написання поезії. Про те, як пишеться поезія Ідея може народитись зовсім у різних ситуаціях, наприклад, їдеш у метро – і тобі в голову стукає рядок. Що стало причиною його появи – невідомо. Коли в тебе є два хороші рядки, то далі написати вірш – це вже справа техніки, бо ці два рядки «витягують» за собою  решту. Спадає на думку поганий рядок - і я розумію, що з нього нічого не буде. З’являється хороший - і я знаю, що він може прорости у змістовний вірш.  

Для того щоб писати гарні вірші, потрібно спочатку перечитати масу всього, як з української, так і зі світової поезії та прози

  Ще один момент, коли з’являються смисли для майбутнього вірша, – це час, коли ти ще не спиш, але вже й не перебуваєш у активному стані. На цій тоненькій межі раптом приходить рядок чи два. І ти з нехіттю розумієш, що треба встати й записати їх, бо на ранок все забудеться. У мене навіть колись була маленька ручка з ліхтариком: я записував і далі лягав спати. Третій варіант – це коли ти береш чистий аркуш, ручку і починаєш себе «заводити». Це дуже нагадує шаманство: шаман бере бубон і спочатку повільно, а потім дуже швидко й ритмічно настукує в нього, вводячи себе в транс. Так і поет себе накручує-накручує, і на певному етапі іскра або проскакує, або не проскакує. У такому стані й відбувається підключення до якогось енергетичного поля, з якого ми все і отримуємо. Інколи написання вірша – дуже складний, напружений процес, перебуваючи в якому ти не відчуваєш часу. Час просто зникає. Ти сідаєш писати об 11-тій вечора, а закінчуючи, видихаєш і бачиш, що вже 3-тя година ночі. Я так спалив декілька чайників:  ставив чайник на плиту і сідав писати вірш, а повертався на кухню, коли чув сморід та тріск. Інколи під час процесу буває ейфорія: коли ти написав вірш і думаєш, що це – щось геніальне. Однак у такому випадку треба лягти спати й на ранок ще раз його прочитати, щоб пересвідчитися в правильності своїх оцінок. Можна емоційно настільки «завестися», що ейфорія буде диктувати якість. Для того щоб писати гарні вірші, потрібно спочатку перечитати масу всього, як з української, так і зі світової поезії та прози; добре знати мову, творчість своїх старших колег. Часто поети з книг витягують смисли й метафори для своїх віршів. У мене вся іронія – від Війона, а лірика від Лорки, Нечерди, Вінграновського. Це мої вчителі на ранньому етапі становлення.  

Якщо у сусідніх державах провідниками нації були державні й військові діячі, то в нас саме філологи відстоювали незалежність

  Роль гуманітарного чинника для держави Література, культура й мистецтво – чинники, що дали можливість бездержавній українській нації зберегтися. Слово породжувало культуру, і культура утримувала слово. Якщо у сусідніх державах провідниками нації були державні й військові діячі (наприклад, у Фінляндії – маршал Маннергейм, у Польщі – маршал Пілсудський), то в нас саме філологи відстоювали незалежність. Батьки нації – філолог Тарас Шевченко, історик-філолог Грушевський, літературний критик Петлюра, письменник Винниченко. На перших етапах нашої незалежності у Верховній Раді був 21 член Спілки письменників. Теж філологи. Можна сперечатись чи було те добе чи ні, але так було. Найважчими і надзвичайно репресивними для нашої мови були часи Валуєвського циркуляру та період, коли Хрущов прийняв рішення про необов’язковість вивчення української мови в школах. Українська мова та література були єдиними дисциплінами, від яких за бажанням батьків можна було відмовитися. І це був надзвичайно могутній чинник русифікації. Мої батьки були філологами. Батько закінчив український філфак, а мама – російський. Мама за 18 годин викладання російської мови й літератури отримувала на 15 карбованців більше, ніж батько за ті самі години в тому самому райцентрі і в одній школі. Такий «протекціонізм» стосовно чужої мови вкупі з іншими подібними речами не міг не позначитись на мовній ситуації. Про гуманітарну війну Я вважаю, що наша нація, насправді, дуже хвора. У нас, окрім війни на Донбасі, йде ще пропагандистська гуманітарна війна. Усім зрозуміло, що в такій напруженій ситуації нації надзвичайно складно існувати. Колись, ще в радянські часи, був анекдот про те, чим відрізняється інтернаціоналіст від націоналіста. Націоналіст знає, як мінімум, дві мови, а інтернаціоналіст – лише одну. Власне, це небажання інтернаціоналістів вивчити сотню українських слів… додам – агресивне небажання – породжує велику напругу в суспільстві.  

Поезія для мене – це передбачення, передчуття. Здається, ніби існує якесь інформаційне поле, до якого митець може підключатися

  Я родом з півдня України, тому дуже часто там буваю і досі бачу серед різних верств населення симпатії до російської влади. Одеса, побачивши те, що відбувається на Донбасі, не захотіла такої руїни. Але це сталося радше з прагматичних, а не проукраїнських міркувань. Дуже прикро, що ми за 25 років незалежності не спромоглися створити безліч безкоштовних курсів української мови. Поки що держава не дуже переймається питаннями гуманітарної сфери. У першу чергу, потрібно випрацювати чітку послідовну програму, яка не змінювалася б з приходом наступної влади. Зараз потрібно працювати над творенням гуманітарної складової, яка разом з економікою, кордонами, армією триматиме державу в єдності. До речі, політологи помітили, що за проєвропейську орієнтацію голосують рівно по тому кордону, де колись була Гетьманщина, а за Росію голосує лівий берег, де колись були російські землі. Цікавий момент, який помітив також і Василь Шкляр: сепаратисти захопили ті території, які були найбільш русифіковані. А в сільській місцевості на півночі Луганської області, де населення переважно україномовне, не було навіть натяку на сепаратизм. Про пророчу поезію Поезія для мене – це передбачення, передчуття. Здається, ніби існує якесь інформаційне поле, до якого митець може підключатися. Очевидно, він – не екстрасенс, але деякі моменти може передбачати у своїх творах. Наприклад, у Бориса Нечерди є строфа, написана в 1960-х роках, про те, як будуть віддавати Крим, як він буде переходити з України до Росії. Тому, напевно, треба слухати своїх поетів. Ще в 2003-му році я написав вірш, у якому згадується хунта в позитивному контексті. Тоді я вагався, чи вживати саме це слово, чи знайти інше, адже на той час хунта для мене асоціювалася з тоталітарними режимами Латинської Америки. І щось мені підказало, що його треба лишити. Цей вірш було надруковано у 2005-му у збірці «Обличчя пустелі». Минуло 9 років – і раптом те, що було написано в поезії, проявилося: і бунт на Майдані, і переворот, і накинута нам  «хунта», яку ми сприймаємо дуже позитивно. Ще задовго до цієї війни у мене було багато віршів про війну. Я навіть собі казав більше про неї не писати, бо це вже виглядало, ніби якась манія. Мені самому до кінця не відомо, звідки бралися ці сюжети. За текстами видно, що не все точно і в хронологічній послідовності відповідає подіям, які ми пережили нещодавно. Однак, все ж, мабуть, було якесь передчуття. Зараз я про війну не пишу, тому що тепер потрібно воювати, а не писати.