Перехід від комунікацій до соціального підприємництва не аж такий очевидний. І зробити такий крок – не аж так просто. Арино, яким був ваш шлях прийняття цього рішення?  

 Арина Сатовська: Від 2004-го я працювала у PR-сфері. У 25 років вже очолювала агенцію PRP із 50 працівниками, нашими клієнтами були великі бізнеси на зразок Microsoft. Згодом я усвідомила, що мене тягне до роботи з територіями та соціальними системами. Тому почала займатися державними комунікаціями: працювала і з місцевою владою, і з центральними органами. Наприклад, ми проводили серію регіональних економічних форумів, робили промокампанії для Євро-2012, «Євробачення» у Києві тощо. Ці заходи були успішними (зокрема, після Львівського економічного форуму область обійняла топпозиції у рейтингу «Європейських міст і регіонів майбутнього» FDI Magazine), але точковими. Вони схожі на яскравий феєрверк, але лише їх замало для системних змін.

Після 2014 року я брала участь у розбудові державних комунікацій з Українським кризовим медіа-центром: співпрацювала із Міністерством закордонних справ, Верховною Радою, іншими державними структурами. Мені подобався стратегічний підхід у цій роботі, але хотілося впливати не  лише на комунікації, а й на цілісні системи, та бачити конкретний результат. 

На той момент я була директоркою агенції державних та суспільних комунікацій Republic, де займалася консалтингом, але поступово відчула потребу в зміні ролі. Я хотіла перейти від ролі управлінця-експерта до архітектора власної системи, як кажуть у kmbs. Із цим запитом я й прийшла навчатися на Executive MBA.

Тоді у мене в голові існував чіткий поділ: є бізнес, а є соціальні, розвиткові проєкти. Мене цікавила саме друга категорія, але для старту в ній також були потрібні більш цілісні знання про те, як працює бізнес. Під час навчання у kmbs я зрозуміла: саме бізнес є фундаментом, на якому можна – і варто! – будувати сталі проєкти, щоб не залежати лише від грантових коштів.

У цей час я відкрила для себе поняття соціального підприємництва: коли ти заробляєш гроші у сталий та етичний спосіб і спрямовуєш їх на суспільні потреби. Це інше, аніж корпоративна соціальна відповідальність, яка передбачає  витрачання частки прибутку на  соціальні проєкти. У соціальному підприємництві сам бізнес будується заради вирішення певної суспільної проблеми.

Завдяки цьому усвідомленню конфлікт між «бізнесом» та «не-бізнесом» у моїй голові зник, і фінансові модулі у навчанні почали даватися легше. Я чітко вирішила, що хочу займатися саме соціальним підприємництвом, розробивши та втіливши сталу бізнес-модель у туристичній сфері. Вже після першого модуля в kmbs я зареєструвала ГО Community, а після другого офіційно пішла з роботи. 

Під час навчання у kmbs я зрозуміла: саме бізнес є фундаментом, на якому можна – і варто! – будувати сталі проєкти, щоб не залежати лише від грантових коштів

А на якому етапі для вас виникла саме тема туризму? Як вона розвивалася? І в яку ідею зрештою оформилася? 

А.С.: По-перше, туристична промоція та маркетинг дестинацій – знайомі мені сфери. По-друге, наприкінці моєї діяльності у ролі піарниці я об’їздила пів країни. Знайомилася з маленькими громадами, які почали ставати на ноги після старту реформи децентралізації, допомагала їм розробляти комунікаційні стратегії. І нерідко частиною стратегії був туризм. Це логічно: якщо територія має культурні, природні, історичні принади, то вона не повинна бути бідною. Це багатство, яке лежить під ногами. Люди мають ресурс, але не знають, як із нього зробити бізнес. Поступово я зрозуміла, що це саме та сфера, куди я хочу спрямувати зусилля: поєднати бізнес-модель соціального підприємництва із потребою громад у розвитку. 

Початковою гіпотезою мого проєкту був туристичний продукт, розрахований на іноземців. Ми вже 30 років чуємо про те, що треба «заманювати» в Україну людей, запускати промокампанії на CNN тощо. Але ж справа не лише у промоції! Продати, як відомо, можна будь-що, але часто лише один раз. Якщо турист відвідає Україну й не отримає гарний продукт, то не лише не повернеться, але й зробить негативну рекламу. Тому я планувала підвищувати якість та релевантність українського туристичного продукту для іноземців. 

Потім почалася пандемія, і стало очевидним: найближчим часом навряд чи варто очікувати на потік туристів з-за кордону. У всьому світі став розквітати локальний туризм. Airbnb навіть прогнозує, що ці зміни можуть залишитися із нами назавжди, і в майбутньому люди частіше віддаватимуть перевагу місцевим подорожам, аніж міжнародним. Отже, я змінила фокус уваги на внутрішній туризм і побачила незаповнену нішу: сімейні «зелені» мандрівки у радіусі 200 км навколо Києва.