A school for leaders who want change

Learn first

KMBS latest news in real time

For the latest KMBS events and news, visit KMBS Live at the top right corner of the screen

Open kmbs live
Home
/
Articles
/
Андрій Котик: «Україна зараз – центр усього, центр нашої цивілізації»
11.09.2023
1081
0min
Андрій Котик: «Україна зараз – центр усього, центр нашої цивілізації»
People. Leadership and management. Culture
Андрій Котик – один із найкращих в Україні юрисконсультів у сфері банківського та фінансового права, колишній директор юридичного департаменту компанії Moneyveo та (майже) випускник Executive MBA kmbs. Чому майже? Тому що після початку повномасштабного вторгнення, за декілька місяців до конвокації, Андрій доєднався до лав ЗСУ й служив, доки не отримав поранення. Ми поговорили з Андрієм про його мотивацію та шлях в армії, подальші плани та оптимізм.

Де вас заскочило 24 лютого 2022 року?

Андрій Котик: На той момент я був директором юридичного департаменту великої фінансової компанії, мав 37 підлеглих. Компанія була першою на ринку у своєму секторі, але після початку війни, десь через місяць, фінансова сфера буквально обвалилася.

У мене двоє дітей, і спочатку я збирався вивезти їх із дружиною до хрещеного доньки, який мешкав у Бучі. Тоді мені здавалося, що Буча найспокійніше місце. Зрештою, родина виїхала в інше місце, а через деякий час хрещений із сусідами був змушений довго сидіти у підвалі, бо поряд йшли сильні бої. Не уявляю, як би я почувався, якби там були мої діти та дружина…

Особисто для мене початок повномасштабного вторгнення став викликом. Я думав, що досяг вже серйозних успіхів у професійному житті, декілька разів мене визнавали найкращим юристом, а мій департамент – найкращим департаментом у сфері фінансів. Далі були плани щодо професійного зростання за кордоном, нові знайомства та отримання нового досвіду.

Але коли почалися бої під Києвом, у Херсоні, на Запоріжжі, то я раптово усвідомив, що ця країна дала мені дуже багато, надала мені можливість стати тим, ким я є. Ба більше, тут народилися мої діти, тут я отримав дуже класні спогади, тут мої знайомі, друзі. Я зрозумів, що маю прийняти цей виклик і щось зробити для країни.

І ви мобілізувалися?

А.К.: Так, я доклав до цього чималих зусиль, бо тоді в Києві це було непросто. Без військового квитка було взагалі неможливо нічого зробити. Але, зрештою, у мене вийшло.

Оскільки я народився у Білорусі, то спочатку потрапив до іноземного батальйону імені Кастуся Каліновського. Але вже через місяць мене направили до учбової частини. Я навчався у 205-му Навчальному центрі тактичної медицини, де отримав спеціалізацію «бойовий медик».

Справжня служба почалася для мене у Донецькій області. Спочатку мене зачислили до піхоти. Піхота дуже важлива, але я розумів, що можу набагато більше. Тому за деякий час мене перевели зі стандартного піхотного батальйону до підрозділу аеророзвідки (розвідки за допомогою дронів), де вже була автономія та можливість робити більше, приносити більше користі.

Як вам було працювати у аеророзвідці?

А.К.: Наша робота виглядала так: ми виїжджали на гарячі точки в районах Мар'їнки і цілий день піднімали дрони, тобто коптери з малим радіусом дії, щоб знаходити ознаки підготовки штурмів наших позицій, ворожу техніку або піхоту. Завдяки цьому вдавалося захищати наші позиції й діяти на випередження.

Я з напарниками неодноразово знаходив штурмові групи, військову техніку, і спрямовував на них нашу артилерію. І артилерія розносила ці штурмові групи. Багато наших хлопців залишилися живі через роботу бійців з аеророзвідки.

Взагалі я вважаю, що дрони є необхідною річчю саме в цій війні, бо вони заважають ворогу використовувати свою перевагу в кількості військової техніки тощо. А завдяки використанню «Старлінків» наша аеророзвідка може працювати майже в будь-якому місці: у лісі, у полі, де розвідники почуваються більш-менш захищеними.

Вороги розуміють, яку небезпеку становлять для них дрони, тому оператори аеророзвідки – найкраща ціль для них. Якщо вони рознесуть операторів дронів на якомусь секторі, то фактично і наша артилерія, і піхота втратять «очі».

Через якийсь час після того, як мене прийняли до підрозділу аеророзвідки, у нашій бригаді створили роту ударних безпілотників – експериментальний підрозділ ЗСУ. Подібних підрозділів немає у жодній армії світу. Якось так сталося, що мене і мого напарника обрали саме до цього підрозділу.

Але, на жаль, я якраз отримав поранення і мав кілька переломів, після чого реабілітація, операція і знову реабілітація. Зараз, оскільки вже не можу виконувати функції пілота-оператора дронів, працюю в штабі юристом. Це не означає сидіння десь в тилу, бо штаб бригади знаходиться поруч із лінією фронту. І водночас це можливість допомагати бойовій бригаді, бійцям, дітям, які потрапили в полон, тощо.

Чи є у вас внутрішня готовність залишатися в ЗСУ стільки, скільки потрібно для перемоги, – можливо, дуже тривалий час?

А.К.: Я не думаю, що війна триватиме ще роками. Свого часу я цікавився історією та філософією і зараз бачу у нашій війні такий собі цивілізаційний виклик: печерна людина протистоїть цивілізованішому суспільству. Ми воюємо зі старою імперією, яка поступово розвалюється, яка не має жодних ідеологічних стрижнів. Вона воює за якісь ефемерні ідеали, які майже нікому не зрозумілі. А враховуючи те, що Україну підтримує майже весь цивілізований світ, і підтримка зростає майже на очах, я думаю, що перемога буде може й не дуже скоро, але ми її побачимо.

Також я згадую червень 2022 року, коли я ще був у піхоті, й ми знаходилися в окопах, на позиціях між українською та російською артилерією. Тоді було типовою ситуацією, коли український «Град» відстрілював 10-12 снарядів, а російські РСЗО – сотні або навіть тисячі снарядів. У них була стратегія вогневого валу: вони працювали не по цілях, а по секторах. Розбивали територію на сектори й «клали» снаряди в кожний сектор. А ми, оскільки мали дефіцит снарядів, використовували їх ювелірно, відпрацьовували лише конкретні цілі, що могли принести користь.

Зараз ситуація протилежна. У нас уже відсутній дефіцит снарядів, а у росіян він з'являється. Також у нас накопичився досвід майстерного використання снарядів, а у росіян часто такого досвіду нема. І вони навіть в умовах дефіциту часто відпрацьовують не цілі, а сектори. Це ще один чинник, який дає мені підстави думати, що ще трохи часу – і війна буде закінчена.

Є ще один елемент – спогади про Революцію Гідності у 2013 році. Тоді теж були очікування, що все це триватиме довго, будуть переговори, вибори тощо. Але наступив день, коли все обвалилося, як картковий будиночок. Те, що здавалося незламним, зламалося за декілька годин. Мені здається, в росії буде те саме.

Мій стаж роботи юристом – 23 роки, і я ще пам’ятаю, як рф здавалася еталоном дипломатії, юриспруденції тощо. Туди виїжджали найкращі уми, щоб заробляти гроші та будувати кар'єру. І от на наших очах цей моноліт розвалився та пробив усі можливі види дна. Вже зараз російська юриспруденція ніяка, а конституція нічого не значить, бо до держави були начебто приєднані території, які невдовзі були відвойовані українськими військами. Нелегальні приватні військові компанії набирають осіб, стосовно яких були винесені вироки найвищими інстанціями, і обіцяють їм натомість звільнення. Це дуже показово і для судів, і для юристів, і для слідчих та правоохоронних органів рф. Усе це повністю руйнує фундамент державності в очах не лише представників інших країн, а й самих росіян. Тому я вважаю, що цій країні залишилося недовго.

Коли це станеться, у нас буде величезна робота над відновленням нашої держави, стягненням відшкодувань за шкоду, нанесену інфраструктурі, життям, здоров'ю, моральної шкоди, неотриманого прибутку тощо. Але найгірше, що перемога досягається шляхом великих втрат з нашого боку. Адже з боку рф втрати – це «генетичне сміття», а з нашого – освічені, професійні, порядні, патріотичні люди.

А як ви бачите для себе майбутнє після війни? Чи не сумуєте за управлінськими ролями?

А.К.: Вважаю, що за час моєї участі у війні я отримав величезний життєвий досвід. Цей шлях ще не є логічно завершеним, я ще не все зробив. Думаю, тільки після перемоги (чи принаймні тієї її стадії, яку я для себе вважатиму достатньою) я зможу подумати над поверненням до цивільного життя. Але навіть тоді мої пріоритети, очікування та наміри будуть зовсім іншими.

Якщо колись я думав про те, що класно було б жити десь за кордоном, то зараз міркую так: класно було б інколи виїжджати в гості до рідних чи друзів, але жити хочу тільки в Україні. Україна зараз –центр усього, центр нашої цивілізації. Не думаю, що десь у Європі, Азії тощо є люди, які відчули те, що відчуваємо ми.

Від моменту закінчення Другої світової війни такого дійства не було, і це відбувається на наших очах. Бути українцем – це зараз круто, Україну знають всі. І ми можемо використати усі ці можливості для того, що побудувати для себе найкращу країну.

Андрію, наостанок запитання – вам не вдалося випуститися разом із вашою групою Executive MBA, бо ви були на війні. Чи збираєтеся захищатися після перемоги?

А.К.: Звичайно!

kmbs live
02.04.2024 at 12:28
Стартує набір на стипендійну програму kmbs! ...
20.02.2024 at 10:37
Новий подкаст Radio kmbs з нашою adjunct professor Оксаною Щегельською ...
13.02.2024 at 12:40
Набір на MBA триває! Старт 23 травня ...
13.02.2024 at 12:29
PMBA-25 group visited the exhibition of works by Hanna Sobachko-Shostak, "Eyes of Flowers," ...
13.02.2024 at 12:20
Новий подкаст Radio kmbs "Як малим та середнім бізнесам переходити в корпоративне управління?" ...
25.11.2023 at 16:30
"You have to think through your brand story in detail and tell it. Anything you don't tell, people w ...
24.11.2023 at 16:37
We often hear from businesses working with cross-cultural teams or expanding into global markets abo ...
24.11.2023 at 12:25
Nataliia Yeremieieva, a graduate of Presidents' MBA kmbs, co-founder and co-owner of Stekloplast, an ...