«Такого попиту на класичну українську літературу, як зараз, не було ніколи, – ділиться спостереженнями українська вчена та літературознавиця Віра Агеєва. – Люди шукають свою ідентичність. У нас вона пов’язана насамперед з літературою. Ми були бездержавною нацією, але були нацією слова».
Про маркування «свого» світу
У минулому пам’ятники Пушкіну використовувалися для маркування «русского мира». Тому пушкінопад – це насамперед процес позбавлення імперських маркерів. Питання в тому, кого ми поставимо на їх місце.
Про українське «вікно» в Європу
На відміну від Петра І, який «прорубав» Російській імперії «вікно» в Європу, Україні цього не потрібно було робити, бо вона вже була Європою. Проте в якийсь момент цей зв'язок був забутий.
Саме добу модернізму можна вважати часом повернення до європейської спільноти.
Так, Леся Українка своєю творчістю повернула в українську культуру два засадничі міфи – античність і християнство. Це ті цінності, на яких ґрунтується вся європейська культура. Вона підхопила цю обірвану нитку й повернула спадок античності і християнства в українську культуру.
Чи не найбільш актуально сьогодні звучить поема Лесі Українки «Кассандра» – про жінку в обороні міста, яка знає, що війна неминуча.
Про публікацію українських творів у ХІХ столітті
Уся українська класика ХІХ століття була опублікована за гроші меценатів. Інколи їм доводилося вдаватися до хабарів цензорам, щоб українські твори побачити світ.
Валуєвським циркуляром 1863 року, а згодом на доповнення до нього Емським указом 1876 року видання творів українською мовою було заборонено майже повністю. Проте Стара громада (організація української інтелігенції у Києві, займалася громадською, культурною та просвітницькою діяльністю) почала створювати літературні установи, друкарні за межами імперії і тим самим підтримувати вільне українське слово.
Так, за її ініціативи й підтримки полтавської поміщиці Єлисавети Милорадович-Скоропадської 1873 року у Львові було створене Літературне товариство ім. Шевченка, її ж коштом у Львові була започаткована друкарня. А відомий сьогодні роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» повністю опублікували 1880 року в Женеві за сприяння Михайла Драгоманова.
Заборони на друк українських творів вдалося добитися лише в 1905 році після революції в Російській імперії.
Про національний ренесанс
20-ті роки ХХ століття можна назвати національним ренесансом. У цей час у літературі представлені різні стилі і напрями. З’являється повноцінний і різноманітний роман. Лише в 1928 році опубліковано п’ять романів, які стали канонічними (зокрема, «Місто» Підмогильного, «Дівчина з ведмедиком» Домонтовича тощо). Держава вже постала, тому письменники нарешті могли перейматися не просто письмом, а його естетикою.
Про Літературну дискусію 1925–1928
Серед передумов цього явища – процеси українізації, які розгорнулися у 20-х роках, розвиток українського театру й літератури, діяльність академії наук тощо. У ході дискусії Микола Хвильовий публікує низку памфлетів, обстоюючи думку, що українська культура й література повинні обрати самостійний шлях розвитку, вийти з-під імперського впливу. Саме в межах цієї дискусії зародилося гасло «Геть від Москви!».
Про кінець українського ренесансу
Наприкінці 1920-х років радянська влада сфабрикувала справу про нібито антирадянську організацію «Спілку визволення України», до складу якої входила українська наукова та церковна інтелігенції. Її метою була дискредитація провідних діячів української культури та громадського життя в Україні.
Процес над 45 найбільш відомими українськими інтелігентами на чолі з академіком Сергієм Єфремовим відбувся в будівлі Столичного оперного театру у Харкові з 9 березня до 19 квітня 1930 року. Обвинувачених засудили до ув’язнення терміном від одного до десяти років. Згодом більшість з них загинула в радянських концтаборах. Усього, за деякими підрахунками, під час та після процесу «СВУ» було заарештовано, знищено або заслано понад 30 тис. осіб.
13 травня 1933 року самогубство вчинив Микола Хвильовий. Це стало кінцем українського ренесансу.
Так у 1933 році радянська влада утвердилася в Україні шляхом сандармоху і терору.
Про роль еміграції
Історія української літератури ХХ століття показує, що це живий організм, який неможливо просто так знищити. Радянська влада намагалася зрубати її під корінь, але вона пустила молоді міграційні паростки (наприклад, Празька школа поетів). Саме вони зуміли зберегти й утвердити тяглість української літератури й української ідеології.
____________________________________________________
Про лекторку
Віра Агеєва – українська літературознавця, одна з провідних дослідниць української літератури ХХ століття, професорка Національного університету «Києво-Могилянська академія».
У 1996 році отримала Шевченківську премію як співавторка навчального посібника «Історія української літератури ХХ століття» у двох книгах (1995). У 2008 році відзначена премією Петра Могили за монографію «Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича».
Досліджує проблеми стильової диференціації української літератури ХХ століття, особливості розвитку українського модернізму, виявляє зацікавлення феміністською інтерпретацією текстів.
Книжкові рекомендації Віри Агеєвої
1. Іван Котляревський «Енеїда»
2. Тарас Шевченко «Великий льох», «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє»
3. Леся Українка «Лісова пісня», «Камінний господар», «Кассандра», «Одержима»
4. Михайло Коцюбинський «Тіні забутих предків»
5. Ольга Кобилянська «Меланхолійний вальс»
6. Микола Хвильовий «Я (Романтика)», «Повість про санаторійну зону»
7. Валер’ян Підмогильний «Місто», «Повість без назви»
8. Віктор Домонтович «Дівчина з ведмедиком», «Доктор Серафікус», «Без ґрунту»
9. Валерій Шевчук «Тіні зникомі», «Три листки за вікном»
10. Оксана Забужко «Польові дослідження українського сексу», «Музей покинутих секретів»
11. Сергій Жадан «Ворошиловград»
