Бізнес (не) як завжди

У перші дні після початку війни я не міг думати про бізнес взагалі, всі думки були лише про порятунок родини. Коли мої близькі перетнули кордон, я почав міркувати, як об’єднати працівників і допомогти їм. У нашій компанії майже 120 людей. Ми утворили групу в Telegram, проводили загальні Zoom-конференції. Тоді не йшлося про бізнес, а лише про те, щоб зрозуміти, хто й де, і підтримати одне одного.

Також у перший же день війни ми виплатили всім працівникам заробітну плату за два місяці наперед і поклали гроші на їхні паливні картки. Адже війна та евакуація потребують чимало грошей.

Наступні два тижні бізнес «стояв», але так не могло тривати нескінченно. Маркетингова діяльність припинилась взагалі, що цілком зрозуміло. Але логістику ми повинні були відновити доволі швидко. Адже навіть під час війни люди хворіють та потребують ліків. На той момент я вже повернувся до Києва й був готовий працювати на повну потужність.

Наша робота «зав’язана» на трьох найбільших дистриб’юторах, які майже зупинилися. Аптеки були порожні, логістичні ланцюжки розірвалися. В одного з дистриб’юторів згорів склад у Гостомелі, в іншого склад перебував під обстрілами. Тому нам довелося шукати обхідні шляхи: за допомогою аптечних мереж, перевізників, «Нової пошти». Ми поставили перед собою завдання: постачати ліки напряму до аптек, щоб вони не були порожніми. Ніколи раніше ми не працювали в такому ручному режимі.

Один з наших товарів – це сильне знеболювальне «Налбуфін», яке може використовуватися при бойових травмах. Ми роздавали тисячі одиниць на запити військових та ТРО. Це теж потребувало організації, але нам вдалося відновити й роботу складу, й логістику, наскільки це було можливо.

Згодом стало зрозуміло, що склад потрібно перемістити з Києва на захід України, щоб мінімізувати ризики. Ми зробили це й налагодили постачання із заходу до інших регіонів.

Від початку квітня ми також відновили роботу команди медичних представників – але лише у тих регіонах, де це було безпечно. І стали проводити онлайн-активності. Принципове рішення, яке ухвалила наша компанія, – ми маємо адаптуватися до нових умов і вести бізнес під час війни.

Зрештою, довгі війни (а наша, боюся, буде з таких) виграються за допомогою економіки. Тому максимум, що можемо зробити ми, – це дбати про наших пацієнтів, забезпечувати їх ліками, дбати про команду, тримати робочі місця, і сплачувати податки до держбюджету. Адже наші податки є дуже суттєвою сумою – навіть більшою, ніж пряма допомога, яку ми теж надаємо.

Зараз наша організація працює повноцінно: стартуємо нові проєкти, заводимо в країну нові бренди. Єдине обмеження, яке ми маємо, – наші медичні представники не можуть працювати в областях, які перебувають у зоні активних обстрілів (Харківська, Миколаївська, Херсонська тощо).

Команду станом на 1 липня ми зберегли на 95%. Частина людей, які виїхали закордон і вирішили залишитися там, зараз починають звільнятися. Тому, на жаль, ми втратимо десь 10-15% команди. Це переважно медичні представники, вони не можуть працювати дистанційно. А всі, хто лишився в Україні чи може працювати онлайн з-за кордону, досі з нами. Крім того, з‘являються й нові ролі, адже зараз компанія зазнає змін.

Трансформація під час війни

Ще до війни ми почали трансформацію, зокрема прописували бізнес-процеси, використовуючи підхід та принципи, про які я дізнався у kmbs. Ми хочемо створити на українському фармринку компанію нового типу, яка виходитиме не з логіки «як заробити якомога більше грошей для акціонерів», а з клієнтської логіки. У нас є ключова клієнтська роль – «усвідомлений пацієнт». І уся наша логіка – і товарна, і маркетингова, й будь-яка інша – буде налаштовуватися через потреби цієї ролі.

Ми розуміємо, що трансформація під час війни – це лотерея. Попереду складні часи, можлива економічна криза. Але в суспільстві зараз проявилося те, заради чого ми й хотіли трансформувати бізнес. Понад 50% людей, отримавши призначення лікаря, перевіряють його в Google. І ми бачимо нашим завданням не просто продавати ліки, а допомагати таким людям ухвалювати усвідомлене рішення щодо свого здоров’я. Зокрема, шляхом взаємодії з лікарями, які ставляться до пацієнтів не як до дітей нерозумних, а як до партнера в процесі подолання хвороби.

Ми боялися, що в Україні не так багато усвідомлених лікарів та пацієнтів. Але коли почалася війна, стало зрозумілим: таких дійсно чимало. Українці дуже свідомі, суб’єктні, беруть на себе відповідальність і за себе, і за інших, і за країну. Отже, вони готові, й наша трансформація дуже на часі.

Такі зміни потребують передивитися модель бізнесу. І, починаючи з травня, у нас змінюється структура, виникають нові ролі, описуються бізнес-процеси. До цього зараз залучена вся наша управлінська команда. Ми починали зустрічатися в Zoom, а тепер вже майже всі топменеджери в Києві, тому збираємося офлайн (наш офіс працює). Двоє керівників мобілізовані, але поки вони не в зоні бойових дій, тому можуть інколи приєднуватися онлайн і допомагають нам у цих змінах.

Особиста історія волонтерства

Після повернення до Києва й відновлення роботи я зрозумів, що у мене вільні вихідні. І вирішив присвятити їх корисній справі.

За фахом я лікар-кардіолог, кардіореаніматолог. Не працював «у полі» дуже давно, але знання маю. Я познайомився з волонтерами, які запускали проєкт FRIDA. Він має на меті медичну евакуацію обладнаними машинами швидкої допомоги (наразі їх 10). Лікарі-волонтери, яких вже понад 40, можуть забирати пацієнтів у будь-якому стані, навіть під апаратом ШВЛ, та транспортувати куди завгодно. Наприклад, поранену дівчинку з Чернігівської обласної лікарні цей проєкт зміг доправити до Польщі, звідки вона полетіла до Ізраїлю. Після неї було багато інших пацієнтів різного ступеню важкості.

Другий напрям роботи цього проєкту – це амбулаторні виїзди до деокупованих регіонів або тих, де важка гуманітарна ситуація. Команда лікарів обстежує пацієнтів, надає допомогу й видає медикаменти. Ми були одними з перших, хто потрапив до Бучі, Гостомеля, Бородянки після їх деокупації. Люди там півтора місяці не мали доступу до медичної допомоги та ліків (бо аптеки не працювали). Вони просто-таки штурмували «швидкі», щоб отримати хоч щось від тиску та діабету.

Сьогодні Київська та Чернігівська області вже повністю охоплені допомогою, і ми тепер думаємо – куди рухатися далі. Можливо, це буде Харківська чи Сумська області.

У проєкті FRIDA я виконував різні ролі. Спочатку був просто лікарем. Звичайно, тривала відсутність практичного досвіду дається взнаки, але я все ж можу допомогти людям з гіпертонією чи порадити терапію. Потім у нас в команді стало більше практикуючих лікарів, і я став координатором, парамедиком, організатором. Словом, майстром на всі руки.

Зараз організація стає доволі великою, і тепер моя роль у ній стає радше менеджерською. Ми ведемо перемовини з Київською міською адміністрацією, почали співпрацювати з ізраїльським фондом, що надає психологічну допомогу. Ми прагнемо перетворити проєкт на велику волонтерську організацію, що працюватиме й після війни. І вона вже поступово такою стає.

В Україні, на жаль, поки немає культури медичного волонтерства. Під час військових загострень з’являються медичні команди, які надають допомогу в екстрених випадках, під обстрілами, вивозять поранених Але щоб медики частину свого часу приділяли волонтерству (необов’язково військовому) – таке у нас не поширено. Водночас є безліч людей, які не мають доступу до нормальної медицини, зокрема, у селах. Люди там часто не можуть дістатися районних лікарень, а наслідком є купа запущених випадків. Ми бачили це, коли надавали допомогу, наприклад, поблизу Чорнобиля. Чимало проблем зі здоров’ям у людей почалися задовго до війни.

Ми хочемо змінити цю ситуацію, хочемо розвивати культуру медичного волонтерства. Прагнемо, щоб лікарі хотіли й могли частину свого часу приділяти неоплачуваній допомозі тим, хто її потребує. Це непросте завдання в українських реаліях, але це наша мета.