Про роль сім’ї у вихованні дитини

Я пропоную сформулювати концентри освіти. Останній концентр – смерть, а найперший – утробна освіта. Коли мама емоційно стабільна, на дитину чекають і вже її люблять – це дуже важливо для її розвитку.

Далі – власне народження і перші три роки життя. Цей концентр ми називаємо “гніздо”. У кінці третього року життя людина знає рідну мову, у неї сформувалося відчуття “я”, “ми”, “вони”. Вона знає основні етичні речі – що погано, чого робити не можна. Не можна пхати шпильки в розетку, скидати кришталеву вазу з верхньої полиці, лазити по підвіконню біля відчиненого вікна на п’ятому поверсі. І дещо обов’язково треба – наприклад, умиватися кожен день, мити руки перед їжею.

Чому це важливо? Якщо не ясно, як повинно бути, що обов’язково, а що заборонено – тоді може виявитися, що все заборонено. Дитина наче сидить у тюрмі. А там погано. Хочеться втекти.

Я проводив такий експеримент зі своїми студентами. Дав їм аркуш паперу, розділений на дві частини. Попросив піти до знайомих чи друзів, у кого є маленькі діти. І ставити галочки праворуч, якщо вони чують заборону або наказ, а ліворуч – якщо батьки говорять що-небудь інше. Як ви думаєте, де було більше галочок?

Праворуч. Тому у розмові про освіту важлива не школа, не дитячий садок – а сім’я.
Як тільки у дитини проявляється до чогось інтерес, потрібно його підтримувати. Наприклад, сірники. Треба знайти час навчити дитину ними користуватися. Я так робив зі своїми онуками – ми сідали біля каміна і вчилися їх правильно запалювати. Адже коли сірник загоряється, дитина лякається і кидає його.

Юло Вооглайд: “Досвід замінити не можна нічим. І чим більше надати досвіду, тим краще.”

Або праска. Спершу я тримаю її і показую, що вона холодна. Кажу: “Я ввімкну її, вона стане гаряча – обпечешся”. І йду в сусідню кімнату за маззю від опіків. Адже я знаю, що онук точно візьме гарячу праску і за кілька хвилин буде крик. Проте з цієї історії дитина отримує дуже важливий досвід: 1) праска гаряча, 2) дідусь каже правду. І те, й інше – дуже цінно для розвитку дитини. Досвід замінити не можна нічим. І чим більше надати досвіду, тим краще.

Ось ще цікавий момент. Якщо поставити дітей біля невисокої сходинки, деякі поповзуть на неї, впадуть і більше не захочуть пробувати. Але деякі будуть робити те ж саме багато-багато разів, поки не спустяться безпечно.

Розповім про один експеримент. Беремо 100 мишей. Опускаємо на них блискучий предмет з підведеною електрикою. Як тільки якась миша доторкнеться до нього носом – її вдарить струмом.

Першого разу всі прибіжать поцікавитися. Один отримає удар, закричить – і всі розбігаються. Через 10 хвилин опускаємо предмет знову. Подивитися прийде приблизно половина. Знову хтось отримує удар, усі розбігаються. Через 10 хвилин – знову. Прийде максимум 15 мишей, ще за 10 хвилин – 3-5. Тепер цих мишей можна позначити. Можна знову опустити туди предмет, і тільки вони прийдуть пробувати знову.

Якщо не ясно, що обов’язково, а що заборонено – тоді може виявитися, що все заборонено

А тепер змінюємо експеримент. Створимо для мишей нестерпні умови життя. Вони повинні вийти через люк, інакше помруть з голоду. Але як тільки ставиш на люк лапу – отримуєш удар струмом. Деякі помруть з голоду. Але ось ті наполегливі, які “не вчаться” – прориваються і ведуть за собою тих, хто ще може бігти. Саме ці миші врятували популяцію.

І в школі, і дитячому садку, і вдома особливо лають тих, хто не вчиться: “Я тобі скільки разів говорив?”, “Як ти не можеш це запам’ятати?”. Але потім такі люди ведуть життя уперед.

Після трьох років настає період, який ми умовно називаємо “підставка”. Це період готовності до школи. Діти вже вміють читати вірші і мовчати, коли говорять інші. Але тут важливо пам’ятати, що у шестирічної дитини основний інструмент розвитку – графічне самовираження. І коли в цьому віці дітям кажуть: “Ну, ти ж велика дівчинка, треба вже не малювати, а рахувати” – це означає, що батьки намагаються замінити емоційне раціональним. І таким чином формують проблему на майбутнє.

Ця проблема проявляється не на наступному етапі розвитку – а через одну сходинку. Ті діти, яким не приділили достатньо емоційної уваги, у початковій школі спочатку справляються з усім, але в 4-5 класах стають нестійкими, злими, роблять один одному боляче. Цей період пов’язаний з появою негативізму. Ви говорите: “Вже пізно, пора спати”, а дитина відповідає: «Сам іди спати». Хоча до цього все було нормально. Це етап розвитку, і він пройде – за місяць-півтора. З цим треба боротися просто гумором.

Період 12-13 років ще гірше, ніж період негативізму – це період пубертату. Фізичне, духовне і соціальне входять у протиріччя. Тоді потрібно, наприклад, запросити дитину піти у похід, сприймати її як дорослу. Похвалити: досі ти був ще маленький, а тепер я доручаю тобі важливе завдання. Якщо йому так кажуть, тоді це протиріччя знімається і стає легше.

Юло Вооглайд: “Інтерес до навчання, воля і віра разом складають цінність – а не інтерес сам по собі”

Про інтерес до навчання і таланти

Інтерес до навчання, звичайно, важливий. Але його недостатньо. Потрібна воля, щоб не кинути на півдорозі. І віра в самого себе, в те, що я можу, що навіть якщо я сьогодні не впорався, у мене все вийде. Інтерес, воля і віра разом складають цінність – а не інтерес сам по собі.

Основна сфера виховання – сім’я, школа тільки допомагає родині. Єдині, хто може визначати процеси становлення дитини – це сім’я і батьки. А в школі люди повинні мати професійну підготовку і консультувати батьків. І тому в першу чергу важлива не педагогіка, а андрагогіка – робота з дорослими, вчителів з батьками. Щоб допомогти їм впоратися з дитиною. Щоб дитина виросла освіченою людиною – не просто стала дорослою, але і розумною, врівноваженою, доброю, чесною.

З чого починати? Треба зрозуміти, що “середньої” дитини немає – всі особливі, всі талановиті. Найбільша цінність, яка є у народу – талант. Але велика частина таланту гине навіть раніше, ніж дитина потрапить до школи.

Ось ці усі зауваження – “Ти куди пішов! Роби швидше! Ти що тут наляпав?” – згубні. Замість того, щоб малювати, діти роблять за шаблоном, який покаже учитель. І це вбиває творчість. А як тільки вбивають творчість – переривається розвиток.

Про повагу до вчителя

Вчителі нерідко втомлені, заробітна плата низька. Інші заробляють в рази більше, а хто нічого не вміє – стає вчителем, – це жахлива установка.

Якось ми були у Південній Кореї. У неділю вони гуляють в парку – діти попереду, потім бабусі-дідусі, мами-тата. Раптом я бачу, як вони кланяються до землі. Питаю: “Чому ви так глибоко кланяєтесь?” Відповідають: “Це – вчитель”.

Там дуже сильна повага до вчителів. Їхня зарплата прирівнюється до зарплати вищих чиновників. Якщо чиновники хочуть собі підвищити зарплату, вони повинні підвищити її для всіх вчителів.

Мені здається, в Україні письменники, художники, філософи, авторитетні люди повинні якось розкрити те, що майбутнє визначає вчитель. Інакше народ залишиться без майбутнього.

Про відмінності шкіл, які вчаться за методикою Вооглайда

Чим відрізняються школи, де вчать за моєю методикою, від інших? Наприклад, учень і вчитель – це суб’єкти. Зазвичай у школі вчитель – суб’єкт, а учень – об’єкт. Дрібниця начебто, але це – наріжний камінь.

У наших школах спілкуються, а не звертаються. В основному в школах звертаються: директор звертається до вчителів, карає, весь час хтось винен, “що ти наробив”. Діти весь час винні: хтось погано вчився, хтось взагалі не вивчив урок. З дітьми говорять занадто голосно, весь час вказують на їхні недоліки.

Вчитися цікаво, якщо є емоційна прив’язка. Якщо добрий вчитель, то діти сміються, очі горять, щоки червоні – це результат спілкування. А буває навпаки – то нога болить, то голова, аби лише в школу не йти.

Тверді знання отримують шляхом подолання сумнівів

У наших школах є оцінки в старших класах, хоча оцінки – це дуже погане джерело формалізму. По-перше, вчителі не вміють оцінювати. Припустимо, вчителька поставила дитині трійку. Я питаю: “За що?” – “Дещо знав, але взагалі дуже мало, менше половини”. Питаю: “Так, може, треба було врахувати якість знань?”

І ось тут ми впираємося в питання – а на основі чого взагалі визначати якість знань, що взагалі характеризує якість знань? Є певний обсяг знань. Але не менш важлива їх впорядкованість. Це складніше створити, ніж просто збільшити обсяг знань. Класифікація дещо допомагає створити «етажерки» в голові. Я знаю поліглота з абсолютною пам’яттю, який знає абсолютно все. Питаю: “Ти це знаєш?” – “Так, але не можу зараз пригадати”. Не може пригадати, бо не вистачає «етажерок».

Не менш важливі знання про фундаментальні закони і їх прояви, а також прикладне застосування – що з ними робити. Візьмемо закон Паскаля – як гази і рідини передають тиск. Завдяки цьому закону можна зрозуміти, як працює гальмо автомобіля.

Ще важлива стійкість знань (для цього повторюють матеріал, використовують всілякі практики) і оновлення знань – якщо не запам’ятав старе, то навіть не знаєш, що нове. А якщо засвоїв нове, щось старе все одно треба пам’ятати.

Чіткі (або, як я кажу, «тверді») знання отримують шляхом подолання сумнівів. Значить, сумніви повинні передувати появі цих «твердих знань». Завдяки тому, що ми щось знаємо твердо – в якихось речах можна сумніватися. Якщо ми твердо не знаємо, то не можемо сумніватися ні в чому.

Про все треба знати щось, і про щось треба знати все. Це принцип «пласт і болт». Болт пронизує, це – вузькі знання, але які йдуть до кінця. А пласт не може бути дуже товстий, але він широкий. Це інші знання, які не повинні бути такими глибокими.

Юло Вооглайд: “У наших школах учень і вчитель – це суб’єкти. Зазвичай у школі вчитель – суб’єкт, а учень – об’єкт”

Крім того, потрібні системність і комплексність. Комплексність – це необхідність дивитися на щось з різних сторін. А системність – це коли щось розглядається як частина великої іншої системи.

Ось це все – про знання. Як їх можна оцінити простою оцінкою?

Про зміни в системі освіти

Майже у всіх країнах люди не в захваті від системи освіти. Але якщо ми говоримо про те, що треба міняти, то потрібно пам’ятати: виправити можна те, що в принципі хороше. А вдосконалювати дурість нерозумно.

Можна усунути причини. Їх треба виявити, оголосити – і тоді створити систему щодо усунення цих причин. Потрібно визначити, яким все є зараз – і як повинно бути.

Я допомагаю розібратися в цьому пункті за допомогою моделі бочки. Який сенс шліфувати одну дошку бочки? У моряків та ж модель з ланцюгом. Якір тримає стільки, скільки тримає найслабша ланка. Ефективність – функція системи. Тому важливі і підручники, і вчителі, і все інше. Тобто тут важлива система. А зараз якщо подивитися на систему освіти, то це взагалі не освіта. Це просто передача знань.

Мета школи – дати підготовку до навчання на наступному етапі. Після університету – бакалаврат, магістеріум, постдокторські… Постійна мета – вчитися далі.

Коли формується особистість? Коли формується людина як член суспільства і представник культури, який вміє створити свою сім’ю, виховувати її, вміє працювати.

Російською мовою кажуть “приймати рішення”. Рішення треба робити, а не “приймати”. Приймати можна те, що інші зробили. Англійською make decision – означає саме “робити рішення”.

Його можна “робити”, коли є освіченість, інформованість і досвід. Без досвіду нічого не вийде. Ці компоненти працюють всі разом. Я б не сказав, що з цих трьох пунктів якийсь важливіший за інші.

З іншого боку, потрібно мати права, обов’язки і відповідальність. Батьківська відповідальність і відповідальність дитини за батьків потім, місце роботи, посаду, громадянство.

Та й відповідальність можна розділити на формальну (адміністративну) і моральну. Буває, що адміністративне право є – натиснути на якусь кнопку,- а морального права немає. Наприклад, у депутата.

Мети можна досягати, якщо є кошти. Мета без засобів – ніщо.

 

Зараз система освіти взагалі не займається освітою, це просто передача знань

Зараз система освіти взагалі не займається освітою, це просто передача знань

Робити рішення люди можуть тільки в ситуації свободи вибору. Я назву чотири критерії свободи вибору. По-перше, людина переконана, що вона вільна, може зробити так, як їй здається правильним. І ніхто не буде чіплятися або критикувати її за те, що поводилась на власний розсуд. По-друге, є, щонайменше дві можливості, а краще більше. По-третє, треба мати можливість додати альтернативу. Припустимо, є п’ять варіантів, але жодного задовільного немає. Потрібно мати можливість додати ще один. По-четверте, треба мати глузд, щоб зрозуміти, що це дуже серйозно, і жартувати зовсім недоречно. Це і є свобода вибору.

Рішення треба не тільки робити, а й виконувати, і дивитись на результат і наслідки. Чому ми говоримо про наслідки, а не тільки про результат? Тому що вони теж виникають. Хто виховує хуліганів? Ніхто, але вони є. Це наслідок педагогічного результату.

Відповідно, треба одразу проектувати систему заходів щодо наслідків. І визначати – що з ними робити, якщо вони все-таки є.

Але найважливіше – це почуття відповідальності й активність. Єдиний шлях до їх формування – реальна участь у виробленні рішень. У школі треба дати дітям можливість робити рішення (make decisions). Щоб вони самі організовували всілякі заходи, походи і табори. Завдання можуть ускладнюватися в міру того, як вони ростуть. Якщо діти все вирішують самі – вони беруть на себе відповідальність.

Дітям треба надати можливість вирішувати самим і отримувати досвід. Без досвіду немає освіти.

Джерело: УП.Життя