Феномен актуальності в усі часи 

«От у чому секрет Сковороди? Чому його пам’ятають? Чому його цитати з’являються на мерчі? І навіть якщо хтось узагалі нічого про нього не знає, він усе одно чув: “Світ мене ловив і не впіймав”. Принаймні цю фразу знають усі. 

Але факт у тому, що на рівні фраз його присутність дуже відчутна. І ми маємо цікаву ситуацію: з XVIII століття активно живими залишилися фактично двоє — Котляревський і Сковорода. І вони продовжують бути присутніми.

Ми свого часу навіть ставили собі світське питання: як їм вдалося так довго залишатися такими впізнаваними? І коли ми щось пишемо, читаємо, повертаємося до цих постатей, рано чи пізно зацікавлення Сковородою з’являється.

Шевченко згадує Сковороду, Тичина пише про нього поему, Стус багато думає про Сковороду. Усі так чи інакше занурюються в його життя». 

Жив у імперії, але не належав їй

«1722 рік — народження Сковороди, 1794 — рік його смерті. Це життя, яке повністю припадає на XVIII століття — століття розуму, добу європейського Просвітництва.

І тут важливо: Сковорода впродовж усього цього часу лишався незручною людиною, нонконформістом, тим, хто не вписувався ні в офіційні рамки, ні в неофіційні порядки.

Саме тому він так відгукується сьогодні: у своїй свободі, у своїй неформатності він дуже наш сучасник.

Пам’ятник Сковороді на Контрактовій зараз стоїть у захисних конструкціях, щоб уберегти його від можливих влучань. І ми знаємо, що це не перебільшення — досвід Сковородинівки 2022 року це показав. Там, у музеї, було точне влучання: будівлю зруйновано, добре, що хоч експонати встигли врятувати.

Це промовиста деталь: навіть сьогодні Сковорода стає мішенню для Росії. Вони навіть назву “Сковородинівка” вимовити не можуть.

І це додає ще один контекст. Сковорода жив у часи імперії, але мислив і творив поза імперською ієрархією — і сьогодні ми бачимо, як символічно ця лінія продовжується». 

«Не історична реальність, а ідеологічна обробка»

«Треба розуміти ще одну річ. Українці ніколи не ходили в постолах — у значенні лаптів. Навіть незаможний українець мав чоботи, це була ознака вільної людини. Тому Сковорода ніколи не ходив у лаптях.

Але був радянський час, і треба було підкреслити “народність”, стерти ознаки аристократизму, які були у письменників і мислителів. Це стосувалося всіх — якщо в когось була шляхетність, її нівелювали.

Звідси й походить образ Сковороди у лаптях, у максимально спрощеному, “народному” вигляді. Це — не історична реальність, а ідеологічна обробка.

Так само відбувалося і з текстами — і з інтерпретаціями. У російському контексті Сковороду вписували в свою традицію, називали “русским и украинским философом”. Це спосіб кооптації: коли немає власної філософської школи, її починають будувати на чужих постатях.

Але для нас важливо, що в реальності Сковорода — чітко маркований український мислитель. І всі його життєві траєкторії — українські: від козацьких полків до Слобожанщини». 

Принциповий індивідуалізм і повернення до себе 

«Дослідники, такі як Віктор Петров чи Чижевський, вважали Сковороду раннім романтиком. І в цьому є правда: у нього багато рис, які ми тепер називаємо романтичними. Але у філософському значенні він — індивідуаліст. Принциповий індивідуаліст.

Це пов’язано з тим, що він не помічав ідей політичних рухів чи революційних закликів. У ХХ столітті Павло Тичина створив поему “Сковорода”, де представив його революціонером-демократом — бо так вимагала епоха, так змушували трактувати всіх від Шевченка до філософів.

Але це не відповідає Сковороді. Він не знав філософів-матеріалістів, не відгукувався на Французьку революцію, не закликав до бунту.

Його свобода — інша. Вона народжується всередині. Він говорить про релігійну, але індивідуалістичну свободу. Про народження людини в собі.

І тут важливо навести його власні слова про ідентичність: “Мати моя Малоросія, тітка моя Україна”. Усі життєві маршрути Сковороди прив’язані до українських земель, і він завжди повертався сюди.

Це одна з найважливіших рис його образу — повернення додому як внутрішня константа».

Про народження внутрішньої свободи

«Сковорода з дитинства мав талант до музики: співав на крилосі, у церковному хорі, грав на сопілці. Він любив усамітнюватися — це риса, яка залишилася на все життя. 

У філософії він говорить про свободу — але не зовнішню, а внутрішню. В одній із пісень із циклу “100 божественних пісень” є рядок: “Дух свободи внутрь нас родить”.

Це ключове: свобода не приходить ззовні, вона народжується всередині.

Сковорода інтерпретує християнську ідею про “народитися двічі”: перший раз від батьків, другий — від самого себе. Оцей вибір — “обрати самого себе через сродність” — і є народження свободи.

Свобода — це внутрішній простір, який ніхто не може здолати. Поки не розкреслиш цей простір, цю внутрішню фортецю, годі говорити про зовнішні зміни чи революції.

Людина починається зсередини себе».

«Мандрівний університет»

«Кант, до речі, ніколи не подорожував. Він сидів у своєму Кенігсберзі. А Сковорода — навпаки, дуже багато подорожував. Руссо теж подорожує, але здебільшого тікає від ворогів і переслідувань, мандрує від однієї покровительки до іншої.

Це різні способи філософствування. У Сковороди — це сопілка чи флейта, і така тиха медитація. Особливо в останній період життя, коли він майже весь час у мандрівці.

Він ішов від села до села, від двору до двору, з учнями, з людьми, які хотіли його слухати. Він ніколи не вимагав нічого для себе. І це була не втеча, а спосіб бути: спосіб мислити, навчати, говорити з людьми.

Це його університет. Мандрівний університет, у якому він сам був і професором, і аудиторією, і програмою». 

Вплив Григорія Сковороди на Василя Каразіна 

«До речі, там, де він помирає — у Пан-Іванівці (нині Сковородинівка), — він бував багато разів. У цьому маєтку тоді жив юнак, прийомний син цієї родини — Каразін. І от він так перейнявся Сковородою, так уважно слухав усе, що той говорив, що це буквально стало поштовхом.

За кілька років Каразін почав думати про створення університету. Він організував фандрейзинг, їздив до імператора, підтримував цю ідею і врешті створив Харківський університет.

Оце практичний наслідок впливу Сковороди. Він нікого не змушував, не закликав, але він вмів торкатися в людині того, що давало рух.

Він ніби казав: “Зрозумій, що ти хочеш, а тоді роби це”. І Каразін це зробив».

Про ігнорування імперського контексту

«Поети імперії — Тредіаковський, Сумароков, Ломоносов — з кожного приводу пишуть оди імператриці, оди за великі перемоги російського війська.

А Сковорода це все ігнорує. Для нього імперський контекст не існує як сенсовий простір. Так, щось відбувається десь довкола, якісь відгомони долинають, але він у цьому не живе.

Він живе у своєму внутрішньому світі, у світі символів, у світі віри, у світі індивідуального пошуку. Він не вписаний у ієрархію. Він не людина імперського проєкту.

І це принципова лінія — бути поза імперськими сенсами, не належати до цього світу в жодній формі». 

Серце як осередок розуму

«Говорять, що українська філософія — “філософія серця”, кордоцентризм. Але Сковорода, хоча й говорить про серце, тлумачить його не як емоції, а як осередок розуму. Це розум, просто інший, ніж у просвітників. У нього серце — це розум, зорієнтований на внутрішню істину.

Він багато працює з дихотоміями: божественна й людська натура, внутрішнє і зовнішнє. І він завжди показує, що одне без іншого не функціонує.

Він може скептично висловлюватися про європейське просвітництво — але саме тому, що воно спрямоване назовні й займається практичними речами.

У нього є формула: “Не розум від книг, а книги від розуму”. Це його стиль мислення».

Не догматична релігійність

«Сковороду можна назвати релігійним філософом. Але його релігійність — не церковна, не догматична. Він постійно наголошує: сенс треба створити всередині себе.

Він не приймає буквальності Писання. Те, що сказано в Біблії, не може бути прочитано як інструкція, це символи, які мають відкриватися всередині людини.

Це індивідуалістичний шлях до Бога. Пізнати себе — означає відкрити в собі Бога. Це єретична формула для офіційної церкви.

Тому його стосунки з російською церквою були непрості. Він не входить у їхню вертикаль, у їхній спосіб читати світ.

Його свобода — внутрішня, духовна, і вона не потребує інституції». 

«Горня республіка»

«Чому Сковорода не створює революційних рухів? Чому він не закликає до державотворення чи бунту?

Тому що він говорить про інший тип спільноти. Він називає її “горня республіка”. Це громадянство духу.

Це складена з людей, які зробили той самий внутрішній рух — народилися вдруге, пізнали себе, стали вільними всередині. Така спільнота може відродити державність у слушний момент.

Україна багато разів втрачала державність, але спільнота — ні. Ця внутрішня республіка була тим, що зберігало і передавало ідентичність». 

«Життєтекст»

«Сковорода своєю мандрівкою створює життєтекст. Це не метафора — це форма творчості.

Його життя — це поема, не менш філософська, ніж трактати. Він жив так, щоб кожен його крок був жестом, який щось означає.

Він відмовляється від кар’єр, ходить у мандрівках, проповідує, розмовляє, навчає. І все це разом — це його університет, де він сам формує програму і сам її втілює.

Це життя як філософський жест. Як спосіб мислення. Як урок».

Вплив на майбутнє

«Сковорода вплинув не на політику — а на уяву.

Шевченко бачить у ньому величезну постать. Кирило-Мефодіївці — теж. Каразін під впливом Сковороди створює університет.

Тобто це не масовий вплив, не рухи, не партії. Це вплив на тих, хто формує майбутнє.

Він торкався в людині того, що могло рухати покоління».