Рене Жирар створив свою філософію в 1960-тих. Вона стала реакцією на потрясіння, яких зазнала свідомість європейців в зв’язку із крахом ідей прогресу і гуманізму – найбільших досягнень західної цивілізації. Війни, погроми, переслідування, концтабори… Чи є межі людської жорстокості? І чи є у людей прагнення й воля викорінити в собі тягу до насильства?

Насилля і колективна свідомість

Ще у своїй першій книзі «Вигадки романтизму і правда роману» (1961) Рене Жирар сформулював теорію «міметичного бажання», відповідно до якої бажання – єдине, що може спонукати індивіда до дії. Причому самостійно вибрати об’єкт бажання людина не здатна, як правило, вона відчуває, що чогось прагне, коли бачить, що цього хоче хтось інший. У такому трикутнику людина несвідомо призначає собі суперника, з яким змагається за бажане. Спочатку суперник є зразком для наслідування, адже саме він вказав на те, чого слід прагнути; далі розпочинається боротьба за жадане. За словами філософа, «Якщо є дві людини, які бажають одного й того ж, невдовзі з’явиться і третя, і четверта.. Цей процес легко перетворюється на снігову кулю. Мета забувається швидко, поширюється міметичне суперництво, а міметичний конфлікт трансформується в антагонізм – хаос, недиференційованість.»

У традиційних суспільствах такі міметичні бажання зводяться до мінімуму, бо «порядок бажання» строго розподілено (за кастовою, статевою, віковою ознакою тощо), з тим, щоб уникнути суперництва, яке може завершитися кровопролиттям. Але сучасна людина усунула майже всі заборони і при цьому надалі проголошує рівне право кожного на все. Наслідування й бажання благ, що демонструються з телеекранів та через рекламу, якими вже володіють інші, спричиняє все нові й нові конфлікти всередині суспільства. Згодом у колективній підсвідомості стверджується думка, що насильство і бажання нерозривно пов’язані один з одним. Як пише Рене Жирар, «Насильство – це найвірніша ознака вічно вислизаючого буття… Насильство – цар і батько всього… Що більше люди намагаються подолати насильство – то більше їжі йому дають. Воно схоже на всепоглинаючий вогонь, що перетворює на свої знаряддя те, чим його хочуть погасити.»

 

Хто б не грав з насильством, врешті-решт, сам стане його іграшкою

Хто б не грав з насильством, врешті-решт, сам стане його іграшкою

На межі керованості

У своїй головній праці «Насильство і священне» (1972) мислитель розглядає ситуацію, коли суперництво між членами суспільства досягає точки кипіння. Рано чи пізно виникає «міметична криза» – й тоді співгромадяни або одноплемінники опиняються на межі самознищення. Агресія і насильство по відношенню один до одного створюють замкнуте коло помсти й самосуду, вибратися з якого суспільство вже не в силах.

Філософ так пише про цю ситуацію: «Жага насильства, щойно прокинувшись, призводить до певних фізіологічних змін, які готують людину до сутички. Ця прихильність до насильства триває певний час. Її не можна вважати простим рефлексом, котрий переривається, як тільки припиниться дія стимулу. Якщо жагу насильства не вдоволено, вона продовжує накопичуватися, поки не переллється через край і не поширюватиметься з жахливими наслідками.»

І тут в гру вступає релігія – у ширшому сенсі – «священне». «Священне – це все, що панує над людиною… – пише Рене Жирар. – Але передусім, хоча і в більш прихованому вигляді, це насильство самих людей, насильство, виведене за межі людини і тому злите з усіма іншими шанованими нею силами, що загрожують іззовні. Істинне серце і таємну душу священного становить насилля.»

За Жираром, насильство в контексті священного приймає вигляд жертвоприношення, що заміщує деструктивне насильство в реальному світі . Жертвоприношення – це вимушена сакралізація колективної агресії, покликана зберегти благополуччя більшості. Його основне завдання – «опанувати і направити в потрібне русло ті спонтанні зрушення і заміщення, які відбуваються під час вибуху насильства». Здійснюється свого роду розрядка соціальної напруги: ситуація «всі проти всіх» трансформується в ситуацію «всі проти одного». Таким чином суспільство, затиснуте між молотом і ковадлом своєї жорстокісті, зупиняє механізм, що руйнує його зсередини.

«Людям вдається позбутися свого насильства тому, що процес позбавлення представляється їм не як їхня власна дія, а як абсолютний імператив, наказ Бога,- стверджує Рене Жирар. – Установче насильство постає як діяння не людей, а самого священного, що здійснює власне вигнання, погоджується піти, щоб громада могла існувати поза ним.»

Якщо питання не передбачає відповіді – його невірно поставлено

Хто ж повинен зайняти вакантне місце жертви в ім’я порятунку більшості? У першу чергу – це ті, «хто не належить до соціуму: військовополонені, раби, маргінали». У багатьох первісних суспільствах  жертвами часто ставали діти й молоді люди, які ще не пройшли обряд посвячення (вони не належали до суспільства, бо практично не мали прав і обов’язків). У деяких африканських монархіях така доля могла спіткати й короля. Адже король, як і раб, є відірваним від суспільства. Тільки раб знаходиться нижче громади, а король – вище, але теж поза суспільством.

Спільним знаменником при виборі «офірного цапа» є відсутність між колективом і потенційною жертвою соціального зв’язку певного типу, через який не можна застосувати насильство проти індивіда, не наражаючись на ризик помсти з боку його близьких. Іншими словами, жертвоприношення – це насильство без ризику помсти.

Жертвоприношення нової доби

У сучасному світі немає жертовних обрядів як способу заміщення соціального насильства. Проте, як зазначає мислитель, «внутрішнє насильство нікуди не зникло», хоча «воно ніколи не доходить до того, щоб поставити під сумнів саме існування суспільства». Немає також відкритих проявів (принаймні – у більшій частині суспільства) помсти як способу множення насильства. Але чи змінився кардинально устрій суспільства?

Рене Жирар пише: «Якщо наша система й здається нам раціональнішою, то насправді лише через те, що вона краще відповідає принципу помсти. В акценті на покаранні винного немає іншого сенсу. Замість того, щоб усіма силами запобігати помсті, ослаблювати її, обходити або відводити їй другорядну роль, подібно до всіх релігійних процедур, судова система її раціоналізує… і обмежує помсту за власним бажанням. Перетворює її на ефективну техніку зцілення, а вже потім – на профілактику насильства.»

Апокаліпсис

Чи може в принципі раціоналізація сучасного суспільства позбавити людство від насильства? У книзі «Про сокровенне від створення світу» (1978) Рене Жирар зазначає, що до сих пір не осмислено можливість й необхідність «нежертовного» прочитання християнства. Інакше кажучи, на думку філософа, люди так і не усвідомили, що в новозавітних текстах Христос постає не як спокутна жертва, а, перш за все, як Бог, який не приймає більше жертвоприношень. Тобто відбулося заміщення божественного фактора людським – і з цього моменту відповідальність за насильство залишається виключно на совісті людей.

Жертвоприношення – це насильство без ризику помсти

Згідно філософії Рене Жирара, пророцтва в біблійних текстах набувають малоприємного для нас значення: причиною можливого «кінця світу» стає не гнів Божий, а сама людина з її впертою прив’язаністю до шкідливої діяльності, ядерною зброєю і байдужістю до екологічних проблем. Навіть подолавши тиск священного, людина все одно постає перед неминучістю зла, тепер вже вчиняючи його відкрито – не лише по відношенню до інших, а й до себе.

Схожу думку було висловлено й іншими вченими. Зокрема, австрійський біолог Конрад Лоренц у книзі «Агресія» (1966) пише: «У нас є вагомі підстави вважати внутрішньовидову агресію найсерйознішою небезпекою, що загрожує людству в сучасних умовах культурно-історичного й технічного розвитку».

Ще деякі цитати Рене Жирара:

Трагедія – це баланс ваг, але ваг не справедливості, а насильства.

Ми намагаємося організувати реальний інститут навколо чисто ілюзорної сутності – нема чого дивуватися, якщо ілюзія перемагає, мало-помалу знищуючи навіть найконкретніші аспекти цього інституту.

Хто б не грав з насильством, врешті-решт, сам стане його іграшкою.

Зарозумілість по відношенню до первобутності є не що інше, як продовжена первобутність.

Повинні пройти століття, перш ніж люди усвідомлять, що немає відмінностей між їхнім принципом справедливості і засадою помсти.

Якщо питання не передбачає відповіді – його невірно поставлено.