Запис події доступний за посиланням.

Чому саме зараз було важливо написати таку книгу?

Петро Бевза: Ідея виникла дуже давно, ще коли ми робили журнал «Нова генерація». Це був початок 90-х років. І це не було прямим продовженням «Нової генерації» часів Розстріляного відродження — це був новий журнал, який ми хотіли зробити актуальним для свого часу.

Тоді я познайомився з великими людьми, такими як Білецький (Білецький – український художник та мистецтвознавець). Він викладав у нас у художньому інституті. Це людина з вершини Олімпу. Потім було спілкування з Кримським, Міляєвим та іншими. Саме воно перевернуло мою оптику.

Коли я навчався в художньому інституті, доступ до інформації був обмежений. А потім ніби прорвало дамбу — з'явилися нові стимули, не лише ті, до яких ми звикли раніше, і нові можливості отримувати інформацію. Я бачив книжки, які виходили в Іспанії, Британії, Німеччині. І мене вразив масштаб цієї індустрії. Зокрема, одне з найбільших британських видавництв, Phaidon, випустило книжку «500 шедеврів». Коли я відкрив її, то зрозумів: має бути така книжка і про українську культуру.

Минуло багато часу. Поки тривали різні переговори, я думав: якою б я хотів бачити цю книжку? По-перше, з якого часу вона має починатися?

Коли я склав список зі 100 митців, для мене це вже було багато. Але з часом, у процесі осмислення матеріалу, ця кількість зростала. Наразі у нас понад 300 художників. І, можливо, буде більше.

Для написання книги я звертався до різних спеціалістів, але ніхто не погоджувався. Після цього мені сказали «Напиши сам». Це була цікава пропозиція. Я боявся не відповідальності, а того, що не впораюся. Я знав, чого хочу, але ніколи раніше такого не робив. Та завдяки підтримці видавця ця ідея зрештою набула конкретної форми.

Про книгу "300 художників та художниць України за 300 років" 

У чому унікальність цієї книжки? 

Богдан Бевза: Усередині — 300 коротких есеїв про кожного з художників і добірка його ключових робіт. Я вважаю, що це дуже зручно: ви можете, наприклад, читати по одному художнику на день. 300 художників — це величезна кількість, і тому ми зіткнулися зі складним виробничим процесом.

Це не суто наукове видання. Воно радше ближче до чуттєвого сприйняття, але водночас має мистецтвознавчу складову. У чому це виявляється? З одного боку, автор передає власне відчуття від картини, від художника — у чому його суть, яким постає сам митець. А з іншого боку, показує його значення для світу. Чи це Малевич, чи Архипенко

Костянтин Кожемяка: Видання орієнтоване на широкий загал, не на академічний. Академіки можуть узяти його в руки й сказати: «Я для себе не знайшов нічого нового, усе це знаю».

У процесі написання, після кількох тестових есеїв редактор сказав: «Слухайте, чудова мова». Проте я сказав Петрові: треба уникнути кількох крайнощів.

Перше — щоб це не був допис у Facebook.

Друге — щоб це не була Вікіпедія. 

І третє — щоб це не був академізм із дихотомічними парами та іншими дуже розумними словами, які не повністю сприймаються широкою сучасною аудиторією. Адже цільова аудиторія видавництва «ArtHuss» — це 20–45 років. 

Після редакторської роботи стало зрозуміло, що текст написаний дуже жвавою, живою мовою. І це, мабуть, одна з важливих ознак сучасної видавничої справи. За наявності інтернету читач уже не шукає лише довідкові дані. Його цікавлять емоції людини, яка говорить від власного імені. І це має бути щиро та цікаво. Саме в цьому, на мою думку, цінність успішного видання.

Яке значення має поява таких видань для України? 

Олександр Саврук: Якщо говорити про вплив інвестицій, то я не знаю іншого явища, де за такого невеликого обсягу інвестицій можна мати настільки великий вплив. У культурному, інтелектуальному та багатьох інших вимірах, які стосуються смислів, ідентичності, історії та їхнього трактування.

Особливо сьогодні, коли ми дедалі більше говоримо про «м’яку силу». Адже люди, які є продуктом попередніх епох, а ми всі певною мірою є продуктом попередніх епох, відкривають для себе, наприклад, ім’я Айвазовського — і починається діалог: «Це український чи не український митець? Чому український? Чому не український?» І таких речей тут багато. Вони переосмислюють усталені уявлення про те, чого багато людей раніше не знали, але що важливо знати.

Згадую приклад, як один український підприємець мав укласти угоду в Німеччині. Потенційний партнер запросив його до театру, аби зрозуміти його через реакцію на складні смисли, закладені в опері. Для нього це стало остаточним критерієм: чи мати з цією людиною справу, чи ні.

З українцями так само. Якщо говорити ширше, то перше питання звучить так: «Що ці люди культурно собою являють?» Питання не в грошах, не в технологіях. Питання в тому, з ким і про що. Саме такі речі формують відчуття того, хто є наша людина і яку культуру вона представляє.

Якщо ми позиціонуємо себе як проактивних людей у зовнішньому світі, то це базові практичні речі, які просто мають бути. Якщо говорити про бізнес-школу, а вона не стільки про бізнес, скільки про людей, які дизайнують рішення на різних рівнях — від державних до соціальних проєктів, — то це завжди люди, які відповідають і за сьогодні, і за майбутнє. У контексті того, що таке людина, що вона робить, для чого існує і як впливає на розвиток людської спільноти. Без таких речей це неможливо.

Книжка — це системне явище. Вона допомагає нам ставати сильнішими. Це ознака певного типу лідерства і людей, які готові робити такі речі.

Видати книжку такого масштабу сьогодні, з правом на власний суб’єктивний погляд і готовністю інвестувати в неї свої ресурси, — хороший кейс для всіх нас. Це приклад лідерської та системної української логіки дій.

Як митці долають внутрішні та зовнішні виклики, щоб зберегти себе, створити щось нове і стати тією опорою, яка дозволить наступним поколінням рухатися далі? 

Петро Бевза: У кожного художника свої виклики. Наприклад, Олександр Богомазов написав свій твір про сенс живопису у 1914 році. Причому писав його в несприятливих умовах. І писав не на замовлення. Тобто виклики існували, але художник постійно шукав можливості.

Переходячи до сучасників, моїм завданням було намацати їхні виклики. Я зрозумів, що ми повинні показати тяглість. Що робив Богомазов? Він намагався знайти її в сучасних для себе засобах. Так народилася його теорія ритму. І кожен художник ніби намагається розповісти своїм сучасникам і майбутнім поколінням про ті виклики, які відчуває тут і тепер.

Для порівняння: римський акведук тримається на арках. Арки підтримують усю конструкцію, а зверху проходить жолоб, яким тече вода. Так само і в мистецтві. Є художники, які беруть на себе основний тиск часу й викликів, створюючи можливості для інших. А вже наступники формують те саме русло, яким далі тече вода — тобто традицію, школу, рух.

На обкладинці може бути один художник із XVIII століття, а інший — із XXI. І це теж було одним із завдань: викликати в людей інтерес і бажання подивитися далі. Унизу є посилання на близьких художників, які працювали в тому самому середовищі або мали схожий світогляд.

Тож «Путівник» — це емоція. І це бажання знайти наступну опору, наступне місце, куди рухається наша культура.

Богдан Бевза: Власне, ця історія з путівником допомагає нам побачити щонайменше дві частини цієї книжки.

По-перше, ви можете знайти в ній відповіді на свої запитання. Як сказав автор, фактично на наших плечах лежить відповідальність за те, щоб до наступних поколінь дійшла ця «вода» української культури. І художники, які зібрані в книзі, та, очевидно, сам автор щодня цим займалися. Ви можете побачити в тексті, як вони це робили, через які особисті історії проходили і що саме їх до цього спонукало.

А з іншого боку — побачити в самій картині себе. Тому що величезна кількість цих митців через свої твори утверджувала українську ідентичність — і в собі, і в мистецтві — у той час, коли вони жили. Незалежно від того, про яке століття йдеться: XVIII, XIX, XX чи XXI.

Я, наприклад, використовую цю книжку не лише для того, щоб культурно просвітитися чи комусь розповісти про українське мистецтво, а й для того, щоб вирішувати буденні проблеми. Я відкриваю її на довільній сторінці, дивлюся на картину й думаю: чому вона саме така?

Іноді дивлюся на неї й бачу відповідь. Можливо, ту структуру, яку художник вибудував у своїй роботі, мені потрібно вибудувати зараз у тих викликах, які стоять переді мною.

Де знайти баланс у видавничому процесі між тим, щоб розповісти читачу щось прекрасне, але з іншого боку – не втратити його увагу.

Костянтин Кожемяка: Коли у серпні 1991 року відбувся путч, я звільнився з радянської армії. І фактично того ж року почав підприємницьку діяльність. Уже понад 30 років моє улюблене заняття — видавнича справа. Чому? Тому що вона поєднує в собі лірику і фізику.

У будь-якому видавничому проєкті команда умовно поділяється на фізиків і ліриків. Моє завдання як фізика — провести перший етап оцінки пропозиції, з'ясувати з маркетингового погляду, наскільки вона затребувана, чи є на неї запит, які очікування аудиторії та рівень її підготовки. Після цього формується команда проєкту. Вона вже складається з ліриків — автора, літредактора і так далі.

У цьому й полягає принадність видавничої справи: тут поєднуються бізнесова складова і складова, безпосередньо пов'язана з контентом. А коли проєкт виходить, я можу зняти з себе одяг фізика й перейти в категорію читача.

Коли я почав читати цю книжку вже як читач, то дуже пошкодував, що не мав її перед собою років двадцять тому, коли почав колекціонувати сучасне українське мистецтво. Тому що, читаючи ці короткі, влучні, як постріл, есеї, ти поступово складаєш у голові цілісну картину, ніби пазл. Якісь із творів викликають у тебе сильний відгук, а якісь ти просто перегортаєш. І це нормально. Усе подобатися не може.

Тобто це путівник не лише для того, щоб осягнути всю палітру та історію українського мистецтва, а й для тих, хто свідомо й осмислено хоче отримувати естетичний досвід. Коли ти приходиш на виставку, дивишся — і все швидко минає. А коли читаєш такі книги, у тебе починає формуватися власне ставлення і власна реакція. Щось подобається, щось не подобається.

Що найважливіше побачити в цій книжці?  

Олександр Саврук: Коли береш фотографічну книгу, там дуже важлива річ — послідовність. Тобто історія розгортається, і ти як читач рухаєшся за певною логікою.

У цій же книзі — смілива, навіть трохи нахабна логіка, де поруч зустрічаються роботи, які зазвичай здавалися б протилежними, але водночас мають щось спільне. Це змушує зупинитися.

Тут є речі, споріднені з нашими підходами, коли зображення, робота, візуальний меседж правильно налаштовують мозок.

Ця книга — сила суб'єктивного вибору і любові. Тому що ти береш якогось відомого художника і думаєш: «Це якась канонічна робота, яку я вже сто разів бачив». Насправді ж ти відкриваєш для себе всі ці роботи по-новому. Відкриваєш їх через ваші слова, вашу увагу, делікатність, через цю багату, потужну, цікаву й якісну оптику.

Заглиблюватися в культуру через такий вимір — це задоволення. Це неймовірна річ, яку тепер хочеться тримати в руках і англійською мовою. І з нею вже можна значно легше відкривати двері в Європу.

Богдан Бевза: Ця книжка працює і на раціональному рівні — для того, щоб розповісти про Україну. Але так само вона працює й на рівні ірраціональному, духовному — для того, щоб побачити себе, знайти відповіді в цих картинах, у тому, як люди переживали ті самі емоції, які переживаємо ми. Можливо, відчути теплі спогади з дитинства.

Одне з глобальних для України зараз питань — це накопичення “м'язів”: видавничих, книжкових, накопичення знань, але й м'язів зі спроможності розповідати про себе. Як ви бачите цей процес зараз, зсередини, як людина, яка постійно їх вирішує?

Костянтин Кожемяка: Споконвічне питання: чому мало цікавих і популярних книжок? Академічні є, а популярних — ні. Або чому в Україні мало українських авторів?

Бувають ситуації, коли людина має знання, але не вміє писати сучасною популярною мовою. У результаті те, що вона напише, буде цікаво читати небагатьом. І такі книжки просто лежатимуть на поличках.

Або навпаки: є людина, яка вміє писати. У нас це називається райтер. Райтеру ставлять задачу, визначають адженду, структуру, усе узгоджують і затверджують — і людина пише. Я не дуже вітаю такий підхід. У випадку Петра Бевзи маємо справжню видавничу вдачу.

Тобто людина прийшла з ідеєю, по-перше, реалізувала її в тексті, а по-друге, наповнила візуальним рядом. Знаєте, іноді автор приходить і каже: «Ось мій текст. Зараз готуємо книжку про моду, а ось список ілюстрацій». А де що? «Не знаю, шукайте, вирішуйте самі». Це досить поширена проблема.

На видавничу справу також впливають війна, бомбардування, демографічна ситуація, виїзд людей за межі країни, зниження купівельної спроможності тощо.

Третя причина — місткість ринку. Багато видавців скаржаться, що книжковий ринок занепадає через низку причин: демографію, загальний емоційний стан суспільства. Книжка найчастіше все ж є емоційною покупкою.

Але я вважаю, що наш видавничий цех недопрацьовує. У якому сенсі? Коли ви заходите на Amazon, там є тринадцять-чотирнадцять тисяч рейтингів: «Найкраща книга з філософії», «Найкраща книга з архітектури» тощо. Якщо ж взяти книжки лідерів нашого ринку, то в найкращому випадку набереться п'ятдесят номінацій.

Видавець бере на себе ризики й розуміє, що аудиторія — це 30 мільйонів людей. Тому серед цих 30 мільйонів має бути хоча б півтора-два чи три мільйони потенційних читачів. Тоді можна вийти на рівень самоокупності. Тобто орієнтир — масмаркет.

Коли я прийшов із поліграфічного бізнесу на видавничий ринок, то зрозумів: по-перше, треба себе убезпечити, бути самостійним і відійти від залежності від мереж. Саме тому всі десять років ми робимо й продовжуємо робити ставку на e-маркетинг. Хоча від співпраці з мережами не відмовляємося — це просто прийшло пізніше.

Ми постійно намагаємося нарощувати м’язи й працювати з новими напрямами. Зокрема, наш останній тематичний напрям — видання книжок про театральне мистецтво. Три вже видали, ще чотири — в роботі. Трохи раніше, на початку минулого року, ми зайшли в напрям «Кіно». А на вересень анонсую тему «Музика».

Олександр Саврук: У нас у школі звучить така ідея: якщо з'являється хороша ідея, то з'являються гроші. Не навпаки. Від грошей ідеї не народжуються, а від ідеї гроші можуть народжуватися. Це чиста енергія зсередини, від людей, які самодостатні, самозарадні й спроможні створювати. Україна повинна цінувати, і я думаю, що точно буде цінувати такого типу речі.

У нас відкриваються зараз інші ринки. Як казав один політик, ми маємо бачити себе більше на глобусі, а не тільки в Україні.