Логіка і стереотипи

Сучасна наука незаперечно довела, що люди схильні мислити нераціонально, особливо в ситуаціях, які потребують швидких реакцій. Спробуймо пересвідчитися в цьому, розглянувши логічну задачу, яку пропонує нобелівський лауреат Деніел Канеман: Джон дивиться на Джейн, а Джейн дивиться на Пітера. Джон – одружений, а Пітер – неодружений. Чи можемо ми сказати, що у цьому випадку хтось одружений завжди дивиться на когось неодруженого?

Маємо три варіанти відповіді: «так», «ні», «неможливо визначити». Приблизно 80-85% людей, які проходять цей тест, вибирають варіант «неможливо визначити», пояснюючи це недостатністю даних про Джейн. Насправді ж ми можемо дуже чітко відповісти на поставлене запитання. Якби ми міркували логічно, то сказали б, що Джейн має два варіанти: вона або одружена, або неодружена. Якщо Джейн неодружена, то на неї дивиться одружений Джон, а якщо вона одружена, то дивиться на неодруженого  Пітера. Тобто у будь-якому випадку хтось одружений дивиться на когось неодруженого. Тому правильним є варіант «так», який, до речі, обирає всього 5-6 % опитуваних. І відповідають так вони не тому, що є геніальними від природи, а саме тому, що мають певну логічну підготовку.

Це класичний тест на стереотипи, які неминуче властиві всім людям. Ця задача пропонувалася не лише слухачам бізнес-шкіл, але й студентам багатьох провідних університетів і навіть людям з науковими ступенями. Завдання полягало в тому, щоб, по-перше, обмежити респондентів у часі, створивши ситуацію певного стресу, і, по-друге, дослідити, які механізми за таких умов спрацьовують автоматично. Це говорить про те, що в непередбачуваних ситуаціях переважна більшість людей діє ірраціонально.

Почуття тварин

Окреслимо ще один аргумент, який буде продовженням логічної задачі. Нідерландський етолог Франс де Вааль, який займався дослідженням соціальної поведінки приматів, розповів про досліди з двома мавпами породи капуцинів, які могли добре бачити як одна одну, так і дії експериментатора. За однакову «роботу» мавп винагороджували огірком, і вони обидві прийнятно ставилися до цієї ситуації. Коли ж одній з них дали виноградину, а іншій – знову огірок, остання надзвичайно бурхливо висловила своє невдоволення, яке де Вааль порівняв зі протестами на Вол-стріт. Цей експеримент доводить, що мавпам притаманне певне почуття «справедливості» і, подібно до людей, вони відчувають образу, якщо їх ставлять у нерівні умови. Отже, навіть нелюдиноподібні мавпи здатні на ті ж емоції, що й більшість людей.

Наведу ще один приклад на підтвердження того, що тварини здатні на емоції, цілком аналогічні людським. Горила Коко, яка прожила більше 40 років, за своє життя опанувала мову жестів і здатна була розуміти на слух сенс близько трьох тисяч англійських слів. Вона могла висловлювати обурення, лаятися та жартувати. Вміла піклуватися про інших, наприклад, вигодовувала кошенят, дбала про них, сумувала, коли з ними щось ставалося.

На завдання з логіки, які потребують швидкого рішення, ми реагуємо так само, як наші предки реагували на шаблезубого тигра

На завдання з логіки, які потребують швидкого рішення, ми реагуємо так само, як наші предки реагували на шаблезубого тигра

Досвід показує, що запитання «ким є людина?» є проблемним, оскільки для більшості наших життєвих реакцій достатньо моральних і розумових здібностей Коко. Емпатія, відчуття справедливості, кмітливість не є характеристиками, притаманними лише людини. А що ж тоді, власне, є в нас такого, що робить нас людьми, а не ще одним видом приматів? Деякі вчені кажуть, що ми – такі самі тварини серед інших тварин.

Когнітивні упередження

Деніел Канеман увів у науковий обіг поняття когнітивних упереджень. Їх суть полягає в тому, що ми автоматично налаштовані на спотворене, несвідомо «скореговане» сприйняття світу. У середині 60-х років економічна теорія перебувала під впливом теорії ігор, яка виходила з того, що людина є раціональним гравцем. Вважалося, що економічний суб’єкт прагне максимізувати свою вигоду, а вигода/невигода визначається суто логічними співвідношеннями.

Канеман довів, що це – нісенітниця. Він показав, що на практиці все відбувається ледь не навпаки, і такі економічні рішення як купівля, продаж, придбання акцій – зумовлені найчастіше ірраціональними чинниками: емоціями, упередженнями, миттєвими захопленнями, логічними помилками. Це пояснюється тим, що людина ухвалює рішення миттєво. Канеман називає це «швидким мисленням», яке є еволюційним механізмом, успадкованим нами від наших волохатих предків. Його мета полягає в тому, щоб з мінімальними витратами енергії забезпечити максимально швидку реакцію. І справа в тому, що на завдання з логіки, які потребують швидкого рішення, ми реагуємо так само, як наші предки реагували, приміром, на шаблезубого тигра.

Ми зазвичай вважаємо себе розумнішими, морально й емоційно кращими за інших, саме тому ми схильні оцінювати будь-кого, давати поради. Однак ця висока оцінка власних якостей є, згідно з Канеманом, когнітивним налаштуванням нашого розуму, яке має мало спільного з реальністю.

Свідомість й усвідомлення

При транскраніальній магнітній стимуляції контур магнітного поля безпосередньо імпульсно впливає на ділянку мозку, яка відповідає за ухвалення тих чи інших рішень. Цей метод використовували в наступному експерименті. Людині, перед якою був розміщений монітор, пропонувалося зігнути праву чи ліву руку, коли перед нею з’явиться зелений екран. За реакціями в її мозку вели спостереження, і коли активувалася ділянка, що свідчила про готовність зробити певну дію, експериментатори впливали на мозок піддослідного за допомогою магнітного імпульсу. У результаті людина ухвалювала рішення, протилежне до того, яке вона мала намір здійснити. Цікаво, що піддослідні  не сумнівалися в тому, що рішення відмінити дію або зігнути іншу руку було їхнім власним.

Можливо, мозок сам по собі чи якісь магнітні стимуляції підштовхують нас до певних дій, створюючи ілюзію, що є якісь «ми»

Можливо, мозок сам по собі чи якісь магнітні стимуляції підштовхують нас до певних дій, створюючи ілюзію, що є якісь «ми»

Отже, мало того, що людина має безліч інстинктів і постійно робить певні дії необмірковано, проблема полягає ще й у тому, чи має вона взагалі «свідомість», яка щось «ухвалює». Можливо, це просто мозок сам по собі чи якісь магнітні стимуляції підштовхують нас до якихось дій, створюючи ілюзію, що є якісь «ми».

Бенджаміну Лібету на початку 80-х років вдалося заміряти час між нейроактивністю моторних ділянок кори та свідомим рішенням. Він виявив, що потенціал готовності (зростання нейроактивності відповідної ділянки) виникає приблизно за 550 мс до дії, а свідоме рішення – приблизно за 200 мс. Тобто мозок активізується щонайменше за 350 мс до того, як ми усвідомлюємо намір здійснити дію чи ні; а після цього усвідомлення є ще 100 мс, щоб скасувати рішення. Деякі вчені й філософи на цій підставі дійшли висновку, що всі наші бажання та наміри спочатку формуються на несвідомому рівні, а свідомість відіграє роль такої собі ширми, створюючи хибне уявлення про те, що ми свідомо ухвалюємо рішення. Такі дослідження були справжньою революцією в науці. Вони поставили під сумнів такі базові речі, як, наприклад, поняття свободи.

Концепції Декарта

Схожі міркування постали щонайменше в XVII-мустолітті, ми знаходимо їх у текстах французького філософа Рене Декарта. Останній запропонував розумовий експеримент «злого генія», згідно з яким існує всемогутня істота, яка тільки тим і займається, що постійно нас обманює. Щойно в нас виникає думка –  ця істота негайно ж її спотворює на протилежну. І виникає запитання: чи можливо взагалі за таких умов пізнати істину? Декарт стверджує, що це можливо. І пояснює це наступним чином: сам факт обману мене кимось засвідчує те, що я існую (інакше кого обманює цей злий геній?).

Боротьба розуму і пристрастей – це класична Декартова концепція, яка, цілком можливо, дасть нам значно кращу відповідь на ті питання, з якими стикається сучасна людина. Декарт пропонує таку концепцію людини, яка, на мій погляд, є значно реалістичнішою і життєздатнішою, ніж усі ті теоретичні моделі, які висловлюються сьогодні, приміром, Брюсом Худом, Діком Сваабом та іншими натуралістами. Вони стверджують, що свобода й особистість – дві головні ілюзії, яких треба позбавитися.

Насправді ж наука про це зовсім нічого не каже; і щоб не потрапляти під вплив хибних упереджень, слід розрізняти науку й науковий світогляд. Наука – це якісь дані, а науковий світогляд – це спроба їх глобального узагальнення та пояснення (ця спроба вже не є науковою, це просто особисті переконання певних людей, їхні думки стосовно науки). Існують, приміром, люди, які вважають, що нічого іншого не існує, окрім несвідомого мозку, утім, це зовсім не є якимось «природним» висновком з наукових фактів і, на теоретичному рівні, виявляється доволі суперечливим.

Декарт вважав, що ми не можемо побудувати повноцінний світ людини, не вдаючись до понять душі, свідомості й свободи волі

Декарт вважав, що ми не можемо побудувати повноцінний світ людини, не вдаючись до понять душі, свідомості й свободи волі

Декарт, при тому, що він не мав сучасних технологічних ресурсів і знань, був першим, хто застосовував фізичні принципи до пояснення взаємодії «душі» й тіла. Власне, сучасні дослідники працюють у його парадигмі. Він стверджував, що можна у науковий спосіб вивчати наші пристрасті, і це – питання, радше, фізики. Для нас цінним є саме те, як він тлумачив фізичні результати. Йому йшлося про деяку шишкоподібну залозу, що, через її розташування в «центрі» мозку, на перетині всіх шляхів «тваринних духів», відіграє головну роль в управлінні тілом. Хоча ці погляди, зі сучасної точки зору, є наївними, утім слушність Декартової концепції полягає в невизнанні ним того, що на цю залозу діє тільки один фактор, а саме –  «тваринні духи».

Він вважав, що існує подвійна детермінація. Тіло – це машина, яка може діяти незалежно від того, є в нас свідомість чи ні. Душа – це свідомість, а все інше – це тілесні механізми, притаманні й котові. Тільки в людей є раціональні думки, яких немає у котів. І ми можемо не інстинктивно, не на основі еволюції, не на основі відбору, не на основі швидкого мислення, а саме через  раціональне та повільне мислення ухвалювати свідомі, обґрунтовані рішення.

Пристрасті й розум

Декарт каже, що ми повинні відрізняти бажання, як ухвалене рішення нашої душі, від потягу, що підштовхує нас до певних бажань і формується несвідомо під впливом деяких фізичних факторів. Те, що сформувала душа, сприймається як настанова до свідомої дії. Слабка душа, згідно з Декартом, і є тією, що постійно підкоряється впливові потягів і беззастережно на них зголошується. Говорячи мовою Канемана, «слабка душа» ніколи не виходить за межі своїх когнітивних упереджень, яскраво підкреслюючи тезу «я – це мій мозок». За Декартом душа існує, і вона не може бути зведена до матеріальних чинників, але може впливати на організм.

Що означає слово «пристрасть»? Воно походить від латинського «passio», слова того ж кореня, що й запозичене українською мовою слово «пасивний». Пасія – це такий стан душі, коли остання не діє, а зазнає якоїсь дії. Ми перебуваємо в пристрасті, коли ми пасивні, «нейтралізовані», й нами, як знаряддям, користується щось інше: мозок, зовнішній імпульс. І це, за  Декартом, – найжалюгідніша душа, яка тільки можлива, адже той, хто не має якогось внутрішнього, самостійно виробленого чи хоча б самостійно обраного стандарту для ухвалення рішень, буде іграшкою в руках подій, імпульсів, інших людей тощо. Утім, якщо ми знищимо всі пасії, тоді, власне, у нас залишиться тільки розум, а сам по собі розум не дасть людині жодних емоцій, відчуттів, і зрештою, – щастя. Усе благо й усе зло в нашому житті залежить від пасій. Питання тільки в тому, наскільки вдало ми їх дозуємо й упорядковуємо їхній вжиток.

Боротьба розуму і пасій – це наслідок нашої здатності визначити якусь базову основу для своїх дій та неухильно дотримуватися певних принципів і оцінювати ті чи інші потяги не на основі самих цих потягів, а на основі внутрішніх критеріїв. Для цього потрібно визнати наявність душі. З цим сучасна наука кардинально не погоджується. Вона може погодитися тільки з тим, що піддається перевірці, що можна вирахувати й експериментально зафіксувати. А дослідити експериментально свідомість неможливо в принципі, бо це внутрішній стан, який неможливо достеменно передати іншому.

Нині головна боротьба між розумом і пристрастями – це наша боротьба за визнання того, що ми все ж існуємо, що наша справедливість, наша свобода, наше розуміння не є тваринними

Нині головна боротьба між розумом і пристрастями – це наша боротьба за визнання того, що ми все ж існуємо, що наша справедливість, наша свобода, наше розуміння не є тваринними

Наука є об’єктивною, вона фіксує тільки те, що доступне всім. А свідомість не є доступною всім, вона безпосередньо дана тільки кожній людині окремо. Відповідно, виникає велика спокуса сказати, що ніякої свідомості не існує. Декарт вважав, що ми не можемо побудувати повноцінний світ людини, не вдаючись до понять душі, свідомості й свободи волі. Сильна душа – та, яка має внутрішню основу, яка приводить розум і пристрасті в стан гармонійного балансу. Той, хто ходить шукати власну основу десь на тренінгах, марно витрачає час, якщо не приходить на них з власним сформованим запитом. Розвивати потрібно не пам’ять, кмітливість чи самооцінку, а особистість в цілому, що охоплює всі ці аспекти. А цього не досягнеш локальними тренінгами. Неможливо зовнішнім впливом сформувати те, що формується лише внутрішньо, власними зусиллями. Тому в нас є два варіанти: або ми йдемо декартівським шляхом, визначаючи для себе, що є справді основою, або не робимо цього – і тоді нас практично ніщо не відрізнятиме від капуцина. Перед сучасною людиною стоїть першочергове завдання: вирішити, ким вона є насправді – несвідомим механізмом, який нічого не вирішує, чи особистістю зі внутрішнім стрижнем.

Реальність істини

Чому ми приймаємо геометрію? Ми ніколи не доходили до кінця паралельних прямих, ми на досвіді ніколи не пересвідчимося в істинах геометрії. Але ми приймаємо їх. Геометрія – свого роду «внутрішня реальність», зведення якої до більш елементарних рівнів пояснення руйнує сам її сенс. Приймаємо ми її тому, що це – самостійна реальність всередині нас, і вона існує, бо ми приймаємо її існування. Це реальність, яка постає з самого факту свого постання, діє за внутрішніми принципово «неспробуваними» правилами, поза якими втрачає сенс.

Те ж саме стосується й особистості. Хай би як хтось нас обманював, ми існуємо , – каже нам Декарт. А раз ми існуємо. Є реальності, які ми обираємо й робимо реальностями через саму цю дію. Жодні пасії, впливи, зовнішні замовлення не усувають цих реальностей.

Наука ніколи не зупиниться, відкриє ще мільйони нових фактів, які доповнять теперішні й виявлять всю обмеженість сучасних інтерпретацій. На тлі цієї мінливості лише ми маємо вирішувати, які світоглядні норми облаштовуватимуть наше життя. Жоден факт ніколи не спростує жодної світоглядної норми, тож нині головна боротьба між розумом і пристрастями – це наша боротьба за визнання того, що ми все ж існуємо, що наша справедливість, наша свобода, наше розуміння не є тваринними, що це «внутрішні реальності», які неможливо звести до простих електромагнітних імпульсів.