Що ми (українці) любимо смачно посваритися — очевидно, і вже не лише нам. На декількох свіжих тренінгах з крос-культурної взаємодії мені довелося докладно пояснювати цей феномен (bickering — англ.) клієнтам-іноземцям через призму крос-культурної науки. Адже українці влаштовують bickering не лише у соцмережах, а часто переносять його в команди.

Відтак, народився лонгрід про природу «ср*чів» в українському суспільстві у трьох серіях. І перша серія про те, де культура (менталітет) і де ср*чі?

Звісно, у цього багатогранного явища ціла низка причин — відтак, я сфокусуюся на тих, які можу пояснити з використанням мого фаху.

Для початку — визначимося, що таке «ср*ч». Словник сленгу визначає це явище як: «Національна забава українців, яку вони традиційно використовують як прелюдію до конструктивної дискусії чи просто діалогу. Інколи сама прелюдія так перезбуджує учасників, що до діалогу справа не доходить». Тобто це роздмухування сперечання без наміру дійти до згоди чи конструктиву, бо інакше воно б «дискусією» називалося. Здавалося б, навіщо витрачати час на суперечки, коли домовитися ніби ефективніше за часовими та нервовими витратами? Ефективніше — коли є інтерес домовлятися з тими, чиї погляди сильно інакші, і конструктивне завершення дискусії з задовільним для залучених сторін результатом є цінним.

Крос-культурні дослідження доводять, що одним з визначних чинників «ср*чездатності» суспільства [науковою мовою — поляризації] є різниця у рівні довіри до знайомих (in-group) та незнайомих (out-group) людей. Виявляється, найвищий рівень довіри до незнайомих людей у країнах, де безперебійно (і без «лубрикації» через зв’язки) працюють формальні інституції, і громадяни слабо залежать від підтримки якоїсь впливової групи. В менталітеті таких культур незнайомець не є «небезпечним», «підозрілим», «не вартим довірчого ставлення» — доки він не вдався до красномовної поведінки, яка підважила б довіру. Лідер у світі за цим показником — Скандинавія, зокрема, Данія, Швеція, Норвегія. Середній рівень суспільної довіри у США, Нідерландах, Австрії, Великій Британії.

У суспільствах, де формальні інституції недорозвинені, недореформовані, слабкі, тимчасові чи корупційні (а це більшість країн, що розвиваються), здатність досягати життєвих результатів залежить від наявності знайомих у засадничих інституціях: державні органи, провайдери послуг, ЗМІ, ін. Гіпертрофована довіра до знайомих (ближнього кола, чиї думка, підтримка та інтереси є визначальними) контрастує з наднизькою довірою до незнайомих, продуктивна взаємодія з якими можлива через їхній перехід у ближнє коло, або неодноразову й високим особистим коштом демонстрацію вартості довіри. В таких культурах зіпсуті відносини з важливими людьми — катастрофічне явище, якого уникатимуть навіть коштом гіршого виконання роботи, невиконання обіцянок чи попередніх зобов’язань чи уникання фідбеку. Україна — серед лідерів у світі за рівнем недовіри до незнайомих, а в одній когорті з нами Арабський світ, Субсахарська Африка, Індія (практично вся Південно-Східна Азія), Середземномор’я, Іспанія, Італія, Болгарія, Словаччина, Чехія, Польща.

Ви ще читаєте? Бо зараз буде про ср*чі конкретно в Україні. На додачу до наднизької суспільної довіри, нашій культурі історично притаманна регіоналізованість — коли ключові рішення ухвалюються або сильно модифікуються в місцях їхнього виконання, а не у центрі, а суспільство завжди було розділене на низку груп з розбіжними інтересами. Ще одна характерна менталітетна риса українців це criticism before appreciation — звичка першочергово звертати увагу й обговорювати проблеми, ганебний вчинок, невдачі у взаємодії. При цьому до визнання й відзначення хорошого доходить не завжди, а насправді — рідко. Ми тут не поодинокі. У поляків, угорців та болгарів є ця риса. Якщо до наднизької суспільної довіри додати ще високий рівень поляризації суспільства, часто неефективні формальні інституції, глибоку вкоріненість неписаних правил («що скажуть люди», «такі-то поважні лідери думок чинять так-то», «наближені до правди люди сказали») і систему освіти, де цінності й навичкам конструктивної дискусії не вчать, маємо ідеальний плідний ґрунт для ср*чів.

Трохи наукових висновків про підґрунтя ср*чів у нашому суспільстві:

— Найбільш схильні до ср*чів замість дискусій (ступінь публічності яких може бути різною) суспільства колективістичні, з вузьким ближнім колом з родини, друзів чи давніх перевірених партнерів і колег, високим рівнем уникання невизначеності (uncertainty avoidance). Уникання невизначеності — це коли ситуації з непередбачуваним фіналом є стресовими і спонукають до підсилення контролю, «забезпечення» бажаного результату через корупційні дії та делегування важливих рішень за критерієм лояльності, а не фаху. «Своїм» у такому суспільстві дозволено те, за що «чужих» будуть цькувати. Це не означає, що у демократіях з сильними інституціями ср*чів нема — в таких суспільствах, окрім сварок, є широкі царини фахових дискусій.

— Розв'язання ситуації ср*чу лежить не в царині формальної логіки, а в царині «свій-чужий». Якщо авторитетний «свій» сприймає та валідує інакшу думку, її почне поступово сприймати решта групи, бо небезпека бути інакшим таким чином зникає. Тобто г*внюк, але свій — саме про це. Перш, ніж в такому суспільстві масово повірять формальній логіці, її джерело оцінять на предмет «правильності» життєвого вибору та публічних проявів і наявність маркерів «свого» чи «чужого». В країнах з високими фамілізмом (гіпер-довірою до in-group), дистанцією влади та униканням невизначеності, де дискредитована цінність освіти та експертизи, такі прояви особливо помітні.

— Прагнення «ср*тися» — механізм компульсивного пошуку «своїх» через демонстрацію дій та рішень, які доводять належність до важливої групи. Залишився-виїхав, маєш-не маєш світла, постиш-не постиш фоточки про життя, що (не) святкуєш, загалом неправильно живеш, маєш вигляд, важиш чи дієш, за кого (не) голосував — це «больові точки», через які в майбутньому можуть пройти глибокі лінії розколу, «зшити» які буде непросто, адже люди обабіч цих ліній розколу часто сприймають одне одного як «чужих». Примітно, що маркери «своїх» постійно змінюються, відтак страх випасти з in-group спонукає активно демонструвати належний статус — зокрема, через соцмережі.

— «Закохування» в людей, чию діяльність треба фахово оцінювати без особливих сантиментів — теж ознака ультра-недовірливих поляризованих, фамілізм-орієнтованих суспільств, яку істотно підсилює спричинена війною травма. Читаєш і цитуєш книгу — «боготвориш» автора, сфотографувався з кимось — «продався з потрохами», надав фаховий коментар — «топиш» за когось і схвалюєш усі їхні рішення аж до вибору одягу, машини чи супутника життя. Примітно, що не всі колективістичні суспільства схильні до такого прояву, а саме ті, де до колективізму ще додається низька суспільна довіра та слабкі чи неефективні формальні інституції. Де такі інституції здебільшого працюють, компульсивний страх втратити схвалення й підтримку групи зменшується або зникає (Німеччина, Франція).

Висновки з серії № 1:

— Ср*чі — український національний спорт; і хоча такий формат взаємодії не унікальний для нас, саме в Україні він має шанси стати свого роду «візитівкою», хорошою чи ні — наразі не зрозуміло.

— На «ср*чездатність» суспільства сильно впливає ефективність формальних інституцій та упевненість в здатності досягати життєвих результатів власним зусиллям — це знижує залежність від підтримки впливових груп і дає ширшу свободу рішень та дій. Адже пнутися, щоб довести свою «правильність» людям, які слабо впливають на твоє життя, нема сенсу.

— Підвищення цінності конструктивної дискусії як інструменту і навички взаємодії через систему освіти — серед ключових чинників зниження суспільної агресії, яка спричиняє ср*ч. Адже «чужих» (out-group) облити публічно брудом — не шкода, так їм і треба. Бо чим ті чужі можуть бути корисними і нащо з ними цяцькатися? Наразі у наших школах і ВИШах переважно не вчать аргументованій дискусії і не прищепляють цінність пошуку спільних рішень замість конкуренції за статус у групі та її прихильність.

Хто дочитав аж сюди — щиро дякую за уважність та інтерес, ціную вашу увагу. У серіях № 2 та № 3 продовжимо досліджувати тему ср*чів через крос-культурну призму вже з практичної точки зору і з варіантами рішень: чи можна/варто уникати ср*чів чи швидко їх припиняти і що робити, щоб знизити «накал» у командній взаємодії.

Джерело: nv.ua