Мережі й сучасність

Джошуа Купер Ремо говорить про абсолютно фундаментальну зміну, яка сталася протягом останніх 50-70 років: це перетворення світу з вертикального в горизонтальний. Після світу інтегрованих ієрархій, світу вертикалей влади з‘явився світ мереж. І виникає враження, що це книжка про нас. Вертикаль Януковича і мережевий світ Майдану… А десь в районі 200 сторінки з’являється відчуття, що ми б мали бути бенефіціарами — що ось-ось, зараз воно прийде. Проте далі в книжці відбувається крутий поворот — з’являється нотка образи, нотка відчаю чи незадоволення втратою глобального лідерства Америкою, а також відчуття, що країна могла б рухатися вперед, а рухається невідомо куди; могла б давати світу можливості — але замість цього дає невідомо що. Наприклад, автор показує велич ідей Обами, для того аби через кілька сторінок рознести їх вщент, не залишивши від них «мокрого місця». Тобто лідери як особлива група просто відстають від вимог часу.

І в цей момент виникає цікава паралель між Сполученими Штатами, для яких писалася ця книжка, і Україною. Бо ми потрапляємо в мережевий світ приблизно з такими ж відчуттями. Ми могли б успішно реформувати все, що навколо нас, але еліти не встигають за подіями. Ми могли б просуватися вперед, але немає стратегії й незрозуміло, куди все рухається. Лідерство, яке ми маємо в країні, на покоління чи два відстає від поточних викликів. Ми пройшли точку біфуркації «Схід і Захід» — і зрозуміли, що точно Захід. Але немає відповіді на запитання «як?». Нас ніхто не запрошує в Європейський Союз, нас ніхто не запрошує в НАТО. Ми не розуміємо — коли ці речі стануть реальними; не розуміємо — чи отримаємо ту безпеку, якої прагнемо. А світ тим часом рухається своїм ходом. Пригадаймо перелік глобальних викликів трирічної давності за версією Ангели Меркель. В ньому на першому місці була лихоманка Ебола, на другому — ІДІЛ, та третьому — ситуація з Кримом. Зараз перших двох позицій вже немає: Ебола зникла, ситуація з ІДІЛ трансформувалася (сирійська «оболонка» з’їла «оболонку» ІДІЛ).

Отже, дивлячись на сучасний світ, ми бачимо, наскільки зміни обставин можуть не враховувати нас. Й тому нам потрібно бути активнішими, краще розуміти, як функціонують ці мережі, щоб знайти собі місце в сучасному світі.

Ця книга дуже добре підводить нас до виклику, який постав перед нами. Ми одночасно мусимо самовизначитися і розчинитися — мусимо водночас створити структуру і відмовитися від структури. І тут потрібно зрозуміти, що ця книжка писалася для США та в США. У фокусі уваги автора те, що американська структура не може бути ефективною в цих умовах; але при цьому робиться припущення, що американська система все-таки якось діє. Ми ж розуміємо, що наша система не функціонує — бо не дає відповіді на важливі запитання.

Україна і міжнародна спільнота: як подолати прірву?

У кінці книжки є матеріал для роздумів щодо того, як виглядає прірва, яку нам доведеться подолати. Вона дуже чітко демонструє мову, на яку ми не навчилися перекладати свої проблеми. Дуже часто, звертаючись до західних аудиторій, ми починаємо говорити, що все розпочалося з Київської Русі 1100 років тому; спираємося на контекст, до якого вони не можуть мати відчуття прив’язаності, бо не розуміють поділу на східні і західні церкви. Для них є відомою сутність католицько-протестантського протистояння. Або вони можуть не розуміти особливостей російсько-українських відносин, проте добре знати нюанси палестино-ізраїльських. Іншими словами, ми не навчилися себе перекладати. Тобто ця книжка є прекрасним тренінгом для мозку, засобом навчитися доносити свої думки та ідеї в межах категорій, в межах дефініцій і в межах розповідей, які допоможуть нам вийти на міжнародний рівень.

Ми не маємо можливості реалізовувати масштабні проекти і таким чином виходити в світ. Швидше за все, наш вихід буде партизанським — через мережі

Ми не маємо можливості реалізовувати масштабні проекти і таким чином виходити в світ. Швидше за все, наш вихід буде партизанським — через мережі

Якби ми навчилися відповідним чином представляти свої історії, вписувати себе в міжнародні контексти — в книжці могло б бути багато прикладів з нашого досвіду. Ми є дуже цікавим кейсом, але в нас немає свого заступника директора Kissinger Associates, який би це описав. Немає й тих, хто міг би написати англійською про Україну, зрозуміло для міжнародних аудиторій.

Яким може бути вихід України в світ?

Серед найбільш сильних частин книги — те, як формуються мережі. Зокрема, автор описує, як американські військові мусили відходити від централізованого командування та переходити до мережевих принципів. За великим рахунком це й є поясненням — чому Україна змогла вистояти 2014-го року. І тут постає інше запитання: ми є сильними у способах захисту — сильними в чомусь, де можемо протистояти, відвернути малими ресурсами в стократ більшу військову загрозу. Але що як нам потрібно щось створити — вийти в чисте поле та ініціювати нову систему?

Ми знаходимось в ситуації, коли в Україні немає концентрованої волі — немає концентрованих влади і ресурсу. Відповідно, ми не маємо можливості реалізовувати масштабні проекти і таким чином виходити в світ. І, швидше за все, цей вихід буде партизанським — через мережі.

У чому сила мереж?

Мережі формуються не за цінностями, а за інтересами. І в цьому основа їхньої універсальності. Якщо ви хочете бути успішними, то маєте навчитися відчувати мережі — як та за якими критеріями ви можете з’єднатися з іншими людьми.

Мережі дуже мобільні, тому що в них можуть об’єднуватися ті, хто за інших обставин не були б поруч. У певному сенсі вони сильніші за інституції, бо останні об’єднані за цінностями й тому більш життєздатні в тривалій перспективі й менш мобільні в короткій. У книжці дуже добре показано, чому Сполученим Штатам важко з мережами. Бо мережі в основному об’єднують тих, хто захищається. США не захищаються — вони формують правила гри. Захищати себе від вами ж створеного світу — це помилка, що утворює петлю, яку важко розірвати.

У Львові є феномен, який називається «середовищністю». Це вже не мережі — і ще не організація. Вони можуть функціонувати як організації з розподілом обов’язків, ієрархією в межах якихось завдань, але при цьому не є організаціями. І такі об‘єднання виявилися дуже продуктивними зараз, в умовах, коли креативні зусилля цінуються. Вони отримали більше безпеки, більше свободи, доступ до ресурсів — і у підсумку створюється додана вартість. Зараз дуже цікавий експеримент проводиться в Івано-Франківську — побачимо, чи зможе це працювати в іншому місті. Цей феномен не працює в Києві, бо Київ занадто великий, людям дуже складно фізично перетинатися. Але якщо ми говоримо про міста з чисельністю жителів до мільйона — це реально.

У порівнянні з тим, як ми уявляли сьогоднішню Україну 10 років тому, зміни відбуваються набагато швидше, ніж можна було передбачити тоді. Велика кількість змін пішла з шаленим випередженням. Швидко почали утворюватися нові типи взаємодії завдяки тому, що на Майдані було отримано довіру середнього класу.

Мережі формуються не за цінностями, а за інтересами. І в цьому основа їхньої універсальності

Мережі формуються не за цінностями, а за інтересами. І в цьому основа їхньої універсальності

Цікаво зараз виглядає ситуація з українськими діаспорами. Так, більшість заробітчанських діаспор сформувалися ще до 2014-го року. І вони стали заповідниками смислів, які були в Україні ще до того часу. А багато мереж формувалися вже після Майдану — українці виїжджають в якості професіоналів (скажімо, в Дубаї чи Шанхай). Там смисли вже абсолютно сучасні.

Мережі й структури

Мережа може виграти в структури битву, але їй буде важко виграти війну. Бо мережа є реактивною за своєю природою. Відповідно, українська трагедія полягає в тому, що ми не маємо ефективної структури. І, крім цього, патерналістська більшість пробує навісити на цю структуру купу обов’язків. Але нам не потрібно, щоб держава була присутня в багатьох сферах, як це є зараз. Також структура може бути ефективною лише за умови довіри до неї. Наша структура не є насиченою довірою, й тому кожна транзакція в ній страшенно дорога. Мережі ж мають довіру, бо вони об’єднані спільним інтересом. Мережі можуть бути прекрасними спринтерами, і виклик, у який ми вперлися, полягає в тому, що нам потрібен марафон — тривала трансформація. Ми можемо залишати мережі на випадок небезпеки, розглядати мережі як замінник інституційної довіри, як спосіб швидкої мобілізації, але якщо ми не створимо ефективну структуру, то рано чи пізно втратимо безпеку.

Чи можна мережі перетворити в структури? Швидше за все, ні, але енергію мереж можна використати для того, щоб структури почали змінюватися.

Про реформи та майбутнє

Ми знаходимося в процесі дуже швидкої трансформації, набагато швидшої, ніж можемо осягнути, і зараз навіть важко сказати, де ми опинимося. Сьогодні ми рухаємося у напрямку вповільнення змін, що дозволить обдумати ті речі, які вже змінилися — нам доведеться їх «наздогнати», переосмислити і лише тоді вони, нарешті, імплементуються.

Реформи центральної влади працюють набагато гірше, ніж реформи самоврядування. І виключно тому, що відстань між мером і виборцями є набагато меншою, ніж в разі центральної влади. У першому випадку підзвітність працює краще, інформація розповсюджується швидше. У другому — є два-три рівні делегування, серед яких губиться зв’язок і довіра.

Відсутність загального трафарету для реформ означає, що кожний сектор винаходить свій велосипед. А потім виявляється, що вони є несумісними. Один потребує рейок, інший їздить на електриці, ще один не працює, коли йде дощ… Відповідно, в нас займе багато часу, щоб вийти на спроможність створювати концепти, які пізніше можна буде застосовувати до різних секторів. Напевно, це наше головне завдання на найближчі 10 років.