Пропаганда та сприйняття дійсності

З розповсюдженням соціальних мереж надзвичайно змінюється інформаційний простір. Для того щоб краще зрозуміти суть цього феномену, потрібно глибше занурюватися у філософські передумови того, що відбувається зі світом.

На Заході зараз часто говорять про постправду. Я скептично ставлюся до цього терміну. Яка може бути постправда? Є або правда, або неправда. Мені здається, що коректніше говорити про якийсь розпад правди. Зараз у суспільстві, дійсно, є проблеми з відмежуванням фактів від коментарів, зі здатністю відрізнити підробну інформацію (яку зараз часто називають фейк) від справжньої, з перевіркою джерел інформації. На Донбасі я на власному досвіді пересвідчився, до чого призводять ці маніпуляції інформацією.

Наприклад, після падіння літака MH-17 ми дізналися, що є постраждалі будинки на півночі Донецька, тому вирішили туди поїхати й зняти історію людей, які постраждали. Ми приїхали у приватний сектор, що знаходився близько від аеропорту, і стали свідками, як люди під розваленим будинком не можуть дійти згоди, хто ж в них стріляв. Цей конфлікт не мав жодного етнічного чи релігійного підґрунтя. Він був побудований виключно на пропаганді. Неможливо уявити, щоб подібні суперечки були, наприклад, в секторі Газа або ще десь, де відбуваються тривалі конфлікти. Ця ситуація демонструє, наскільки штучно, за допомогою засобів масової інформації, створюються конфлікти.

Ще одним епізодом, який мене вразив, була зустріч з дитиною, у двір якої впав уламок літака МН-17. Коли ми приїхали до нього, він уже був зіркою в селищі – давав коментарі ВВС, CNN. І хлопчик нам сказав, що під час падіння літака він чув звук та бачив білу полосу, яка піднімалася з землі. Я був украй здивований, бо це була перша людина, яка нам сказала правдиве свідчення про те, що бачила ракету. Ми спитали, як він думає, хто ж стріляв. Хлрпчик відповів: «Звичайно, українці. Вони ж спеціально це роблять, щоб підставити Росію». Дитина транслювала те, що казали батьки.

Коли ми стояли у полях, де сталося падіння, то зустрічали місцевих, які буквально напрошувалися на коментар. І кожен переконував, що знає, як все відбувалося, й розповість правду. Історії були приблизно наступні: летів літак, за ним – український винищувач, який вистрілив; потім пілот катапультувався на парашуті в огород бабці Ольги і побіг городами.

Ми це слухали й думали, як же в інтерв’ю показати, що вони говорять нісенітницю. Було очевидно, що це – неправда. І я вигадав наступний спосіб: почав запитувати цих оповідачів, якого кольору був парашут. Одні казали, що він був темним, інші переконували, що синім, знаходилися й такі «свідки», які казали, що він був білим. Це був єдиний спосіб для нас показати, що це – хибна історія.

Ми зараз в реальності, в якій є начебто багато правд. Для декого правда вимірюється кількістю прихильників: чим більше лайків під постом, тим він більш правдивий

Ми зараз в реальності, в якій є начебто багато правд. Для декого правда вимірюється кількістю прихильників: чим більше лайків під постом, тим він більш правдивий

Наведу ще один приклад впливу пропаганди на світогляд людини. Якось на сільському блокпості ми зустріли чоловіка, якого, дійсно, можна назвати сепаратистом. Він  розмовляв українською мовою, щоб спеціально показати, що він – не росіянин.  Щиро, дивлячись нам в очі, говорив, що не міг не вийти й не захищати свій будинок і свою рідну землю він фашистів і НАТО, які наступають. Видно було, що він вірив у те, що говорить. Для мене це був досить складний досвід. Я бачив, що він загалом – нормальна людина, але  одурений пропагандою до такої міри, що стоїть зі зброєю в руках на блокпосту.

Про вплив у соцмережах

У вересні 2018 року у Сенаті США відбувалося слухання щодо іноземних операцій впливу в соціальних мережах. Мене вразила відповідь представниці Facebook: «У кожного своя стрічка – ви обираєте своїх друзів, я обираю своїх, я обираю кого читати, кого – ні, тому ваша стрічка може дуже відрізнятися від моєї. Якщо я не вірю в те, що ви говорите, я не буду більше отримувати від вас оновлення.»

Здавалося б, нічого особливого у цій цитаті немає. Однак, з іншого боку, – це вкрай небезпечна політика. Якщо я буду читати тільки тих людей, які мені подобаються й не читатиму тих, хто не подобається, у мене буде складатися враження, що я абсолютно правий, всі мене підтримують і думають так само, як і я. Це проблема не тільки Facebook та Twitter, але й Google, оскільки останній кастомізує наші пошуки. Політолог Іван Крастєв наводить приклад: якщо ви будете вводити в Google запити на кшталт «Сталін – великий кормчий», «Сталін – ефективний менеджер» десь 5 разів, то на шостий достатньо ввести просто «Сталін» – і перші двадцять посилань будуть про те, який він класний.

Звичайно, це – не злий умисел компаній. Вони діють за бізнес-логікою, їхня мета – здобути якомога більшу кількість користувачів, а для цього вони персоналізують стрічки, щоб клієнтам було зручно. Це призводить до, так званої, постправди, а точніше – розпаду правди.

В Україні ми теж спостерігаємо ці явища. Яскравий приклад – безкінечні баталії «зради» і «перемоги»: хто за Порошенка – хто проти; хто за Саакашвілі – хто проти. Люди дробляться з будь-якої теми на непримиренні табори. І, на жаль, цей процес буде поглиблюватись, тому що жодного вирішення цієї проблеми поки не знайдено.

Про плинність і розмитість сучасності

Філософ Зігмунт Бауман ще в 2000 році сформулював теорію про плинну сучасність, в якій немає місця стабільності. Наприклад, зникає таке поняття, як робочий час. Якщо раніше ви працювали з 9 до 17, то зараз у будь-яку хвилину доби вам можуть надіслати листа з роботи чи дати якесь завдання.

Досвідчені західні військові кореспонденти кажуть, що ніколи не граються в так звану об’єктивність, ніколи не намагаються стояти обома ногами на дві сторони фронту

Досвідчені західні військові кореспонденти кажуть, що ніколи не граються в так звану об’єктивність, ніколи не намагаються стояти обома ногами на дві сторони фронту

Український філософ Сергій Пролеєв ставить під сумнів тенденцію, яку прийнято називати постмодернізмом. Суть цієї епохи дуже добре ілюструє теза: більше немає жодного опису дійсності, який би був всезагальним, тобто не існує теорії, яка б пояснювала все. Натомість є різні наративи, і кожен вірить в той, який хоче. До речі, нещодавно я читав лекцію для студентів в університеті Каразіна, які на запитання «чи може в кожного бути своя правда?» дали ствердну відповідь. Але так не може бути. Це – абсурд. Пролеєв пояснював це наступним чином: коли Кант писав свої «Критики», він же не писав їх тому, що в них хтось повірить чи не повірить. Він описував те, як воно є насправді. А ми зараз опиняємося в реальності, в якій є начебто багато правд. Для декого правда вимірюється кількістю прихильників: чим більше лайків під постом, тим більше він правдивий.

На сьогодні абсолютно стерлася межа між тим, що греки називали доксою (думкою) й епістемою (знанням фактів світу, того, що дане саме по собі). Епістема була завжди вищою за значенням, ніж докса. Зараз складається враження, що ці концепти абсолютно перемішані. Ми спостерігаємо стирання меж між оцінкою і фактом, фактом і коментарем. Споживач новин цього не розрізняє: якщо хтось щось сказав, значить так воно і є насправді.

У 2017-му телеканал CNN випустив невеликий соціальний ролик, де показано яблуко. У тексті кажуть, що це – просто яблуко, і якщо вас хтось переконає в тому, що це – банан, це не змінює того факту, що це – яблуко. Якщо в нас є потреба в такій соціальній рекламі, це свідчить про те, що суспільство знаходиться в не дуже гарному стані.

Принципи російської пропаганди

Подія з літаком МН-17 була для росіян екстраординарною, вони не були до неї готові. Вони почали вдаватися до такого прийому як заплутування: висували багато різних версій, одна абсурдніша за іншу: у літак були завантажені мертві тіла; українці хотіли збити літак з російським президентом тощо. На жаль, все це діяло. Такий загальний шум створював у людей враження, що правди немає. Це – один з прийомів російської пропаганди, який ґрунтується на ідеї, що правда десь посередині. А правда не може бути посередині. Вона – у фактах реальності. «Правда посередині» означає, що свою половину можна перетягнути так сильно, щоб і середина змістилася трішки поближче до мене. Цим росіяни й займаються.

Російське телебачення перетворювало свідомість людей у кашу. Я на власні очі спостерігав роботу російських кореспондентів у захопленому Донецьку. Це виглядало, насправді, просто огидно. Я бачив кількох п’яних російських журналістів, які завалювалися ввечері до готелю й говорили: «Ой, как классно, чётко мы сегодня все поставили».

Як такі люди взагалі потрапили на телебачення? Під час Майдану, коли почалася токсична пропаганда, чимало відомих професійних російських журналістів не захотіли брати в цьому участь і пішли з каналів. Навесні 2014-го була масова хвиля звільнень. А на їхні місця спеціально вибиралися забиті люди з регіонів. У цьому випадку більш важливою є не стільки велика зарплатня, скільки статус. Це – абсолютно фашистський механізм перемішування суспільства: хто був ніким, той стане всім. Люди, яких взяли «з низів», зроблять все, що потрібно, навіть знімуть розіп’ятого хлопчика, якщо це буде потрібно.

Зараз у суспільстві є проблеми з відмежуванням фактів від коментарів, зі здатністю відрізнити підробну інформацію від справжньої, з перевіркою джерел інформації

Зараз у суспільстві є проблеми з відмежуванням фактів від коментарів, зі здатністю відрізнити підробну інформацію від справжньої, з перевіркою джерел інформації

Позиція журналіста на війні

Журналістка Крістіан Аманпур якось сказала, що на війні ніколи не можна бути нейтральними, можна бути тільки правдивими. І є тонка межа між нейтральністю та правдивістю. Нейтральність, на її думку, – це фальшива моральна еквівалентність. Досвідчені західні військові кореспонденти мені казали, що вони ніколи не граються в так звану об’єктивність, ніколи не намагаються стояти обома ногами на дві сторони фронту. Вони завжди вибирають сторону. Ти можеш критично ставитися до сторони, яку ти обрав, але для тебе важливим є те, що ти знаєш, хто тут правий, а хто – винний.

Цікаво, що люди на війні завжди хочуть знати твою позицію. Вони не приймають тебе просто так, завжди провокуючи на висловлення свого ставлення до подій. Я зазвичай говорив, що приїхав не свої думки висловлювати, а почути їхні й поговорити по їхнє життя. Тоді я ще намагався з ними якось розмовляти. Однак після одного епізоду я просто замовчав.

Це відбулося в січні 2015-го року після чергового обстрілу Маріуполя. Тоді було випущено близько 120 ракет «Граду». Ці ракети залишають «нору», яка однозначно вказує напрям, звідки прилетіла. У якийсь момент біля однієї з таких «нір» літній чоловік проукраїнських поглядів мав необережність висловитися. Після чого його обступили досить агресивні жінки проросійських поглядів і почали на нього кричати й переконувати, що ці ракети випустила українська армія. Я не витримав (хоча зазвичай намагався триматися подалі), дістав компас і запитав, куди вказує стрілка. А в Маріуполі фронт був абсолютно однозначний: на сході – росіяни, на заході – українці. Вони кажуть, що на схід. Я питаю, хто ж тоді стріляв. На що чую відповідь, що українські війська стріляли. Після цього я замовчав, бо зрозумів, що в людей в голові телевізійна дійсність сильніша за емпіричні дані у них під ногами.

Про військовий героїзм

Ми зробили головним героєм одного свого сюжету добровольця Сашу Желіховського – дуже показового персонажа цієї війни. Звичайний міліціонер з Хмельницького, працював раніше в підрозділі «Грифон», який охороняє суди. З вигляду він зовсім не схожий на мужнього супергероя. На кожному етапі він сумнівався у всьому. Навіть коли нам інтерв’ю давав, видно було, що в нього трясуться губи, йому було страшно.

Ще в Дзержинську, коли вже ходили чутки, що батальйон передислоковується в Іловайськ, багато бійців злякалися й поїхали додому. За процедурою кожен бажаючий покинути батальйон повинен був написати заяву й в особистому порядку повідомити комбата, пояснивши причину. Психологічно це досить важко – сказати своєму командирові, що вам страшно, тому ви їдете додому.

Саша був одним з тих, хто написав цю заяву. Він стояв перед дверима кімнати, де був командир, протягом 15 хвилин і ніяк не наважувався увійти. Потім порвав заяву – і лишився. Згодом поїхав у Іловайськ. Там він потрапив у групу бійців, які були оточені, а більшість – поранені. У нього знову був вибір: він міг рятуватися, і ніхто б його за це не засудив. Він вирішив залишитися, щоб доглядати за пораненими. Згодом потрапив у полон, а через деякий час його обміняли. Це – фантастична історія, яка демонструє побутовий героїзм, і він  не вимірюється якимись голлівудськими стандартами, які ми звикли бачити.