Інтернет-засоби масової інформації стали можливістю висловитися для раніше маргіналізованих груп, поміж них – генераторів фейкової інформації. Ситуацію погіршує зростання нерівності, зниження громадянської активності й відсутність згуртованості. Саме такі тенденції в суспільстві роблять нас вразливішими для маніпуляцій  інформацією, – впевнена Еліца Дермеджійська, соціальна підприємиця та наукова письменниця. Дослідження останніх двох десятиліть ставлять під сумнів нашу здатність і готовність протистояти дезінформації, навіть коли нам доступні правдиві факти.

Ми схильні сприймати інформацію як цінність, оскільки існування людського суспільства засноване на спроможності до взаємодії та очікуванні добросовісності. Дезінформація може подаватися настільки тонко і так винахідливо прикидатися легітимною, що її буває дуже важко викрити без ретельного аналізу та перевірки фактів. Тому ті, хто не обтяжує себе ретельними аналізом інформації, можуть легко стати жертвами обману. Міф, який просочився до нашої свідомості, дуже складно виправити.

Тривалий вплив дезінформації можна пояснити так: ми моделюємо своє розуміння про те, що сталося, створюючи певну історію. Якщо фейк відповідає логіці перебігу подій у нашій історії, його усунення з наративу залишить за собою порожнечу, задля заповнення якої доведеться докладати додаткових зусиль.

Ще однією причиною, чому дезінформація чинить опір виправленню, є повторення. Коли інформація (на зразок сенсаційних заяв у соціальних мережах або міських легенд) повторюється досить часто, ми починаємо сприймати її як справжню – лише через її звичність. Що легше інформація піддається розумінню і що знайомішою вона є для нас, то більша ймовірність того, що ми в неї повіримо.

Це може стати проблемою для випадків, коли спростування дезінформації повторює її початкове формулювання. Наприклад, для фейку «Слухання Моцарта підвищить IQ вашої дитини» спростування може бути таким: «Слухання Моцарта не підвищить IQ вашої дитини». Зі плином часу «не» у пам’яті стирається, і таке виправлення згодом спричинятиме зворотний ефект – посилюватиме міф. Люди похилого віку особливо вразливі до такого ефекту, оскільки пам’ять із віком зазвичай слабшає.

Що легше інформація піддається розумінню і що знайомішою вона є для нас, то більша ймовірність того, що ми в неї повіримо

У пошуках слушних методів спростування дезінформації вчені дійшли висновку: щоб успішно розвінчати фейк, слід надати альтернативне причинно-наслідкове пояснення, аби заповнити ту прогалину, яка може залишитися від міфу. Можна використовувати і контраргументи, оскільки вони вказують на суперечності, що містяться у фейку.

Щоб повністю осягнути загрозу «вірусу» дезінформації, потрібно розуміти: думка про те, що таке трапляється з іншими людьми – якимись безіменними масами, розхитаними демагогією і скандалами, – звісно, є спокусливою, але хибною. Зазвичай люди думають, що вони відрізняються від більшості. Наприклад, оскільки мають добру освіту й тому навчені осмислювати і протистояти дезінформації. Але, як виявляється, обману піддаються не тільки невігласи: найбільш освічені можуть бути не менш вразливими для дезінформації через власні упередження.

У дослідженні 2003 року Джеффрі Коен, професор психології Єльського університету, запропонував людям оцінити державну програму підготовки працівників, створену для допомоги бідним. Усі респонденти були лібералами, тому переважна більшість (76%) підтримала таку політику. Однак коли їм сказали, що демократи не підтримують цю програму, результати кардинально змінилися: цього разу 71% опитаних проголосували проти.

Коен підтвердив цей результат у серії досліджень, у яких брали участь як ліберальні, так і консервативні учасники. Він показав, що люди підтримуватимуть політику, яка суперечить їхнім політичним переконанням, якщо вони думають, що інші, схожі на них, підтримують її. Соціальний вплив був очевидний для сторонніх, проте учасники експерименту залишались сліпими до нього. Вони приписували свої уподобання об’єктивним критеріям та особистій ідеології. Такі результати не стали несподіванкою для соціальних психологів: вони вже давно пишуть про владу групи над індивідом. Проте більшість із нас, безсумнівно, здригнулася б від думки про те, що наші судження та дії можуть не бути нашими власними.

Належність людини до громади, потреба в ідентифікації з нею історично була важливою для виживання. А соціально ізольовані люди зіштовхувалися з підвищеним ризиком і небезпекою. Це пояснює, чому імпульс пристосувати власні переконання та поведінку до встановлених у нашій соціальній групі норм може видаватися раціональним. Проте раціональний індивідуальний вибір може мати ірраціональні колективні наслідки.

Елізабет Леві Палак, психологиня з Принстонського університету, вивчає редукцію упереджень. У 2006 році вона керувала проєктом зі зменшення міжетнічних бойових дій у Демократичній Республіці Конго. Поєднавши низку теорій, вона створила радіодраму, герої якої були представниками різних спільнот і моделювали співпрацю та взаємну довіру; токшоу, де ведучий читав авдиторії листи із думками про толерантність і заохочував слухачів поставити себе на місце членів іншої групи. Нічого не спрацювало. Після року трансляцій упередження залишились такими самими міцними, як і раніше.

Щоб успішно розвінчати міф, слід надати альтернативне причинно-наслідкове пояснення, аби заповнити ту прогалину, яка може залишитися від фейку

Цей досвід змусив Палак замислитися про доцільність роботи над зміною упереджень і переконань. Вона спробувала переорієнтуватися на соціальні норми, вважаючи, що легше буде змінити нашу думку про те, що думає більшість, аніж змусити нас опиратися цьому впливу.

У 2012 році Палак випробувала новий підхід до зменшення конфліктів у 56 середніх школах Нью-Джерсі. Всупереч поширеній думці, деякі дані свідчать про те, що за булінг відповідають не кілька агресивних дітей, а загальношкільна соціальна норма, яка підкріплюється діями хуліганів та бездіяльністю жертв і спостерігачів. Як же за таких обставин змінити культуру конфлікту? Палак пропонувала таку стратегію: завербувати прихильників нової соціальної норми і дозволити їм поширювати її серед однолітків. Результатом цих дій стало значне зменшення кількості зареєстрованих конфліктів – на 30-60% в залежності від школи.

Чи, подібно до шкільного насильства, дезінформація виникає й лишається з нами завдяки активній участі одних та пасивної – інших? Якщо це так, то, можливо, нам слід менше опікуватися виправленням помилкових переконань людей і більше зосереджуватися на зміні тих соціальних норм, які дозволяють створювати, поширювати та терпіти дезінформацію. Палак показує один зі способів зробити це на практиці. Інший спосіб полягає в жорсткішому регулюванні платформ соціальних медіа.

І, звичайно, наші власні дії також мають значення. Як сказав у 1917 році шотландський біолог Д’Арсі Вентворт Томпсон, «усе є тим, чим воно є, бо так воно і сталося». Кожен із нас перебуває десь посередині між станом співучасті у світі, як він є, і здатністю зробити його таким, яким він може бути.

За матеріалами The misinformation virus