«Я знаходився на півшляху між злиднями і сонцем. Злидні не дали мені повірити, що все гаразд в історії й під сонцем, сонце навчило: історія – це ще не все», – писав про себе Камю.

Він народився в селі неподалік від Алжиру, в родині найманого сільськогосподарського робітника. Батько загинув на самому початку Першої світової, коли Альберу був один рік. Отже, здавалось, що його доля була вирішена наперед: закінчити початкову школу, нашвидкуруч освоїти  ремесло, а потім назавжди розчинитися у безликій масі робочого передмістя Алжиру.

Проте шкільний учитель Луї Жермен взяв хлопця під свою опіку й допоміг йому вступити до ліцею. Далі навчання в Алжирському університеті, захоплення театром (з театральною трупою Камю об’їхав весь Алжир), заняття журналістикою і перші літературні спроби: 1938-го вийшла збірка есе «Шлюбний бенкет», а за рік – філософська драма «Калігула».

Людина абсурду

1942-го в окупованому Парижі було видано роман «Сторонній», який став однією із головних філософських притч у мистецтві ХХ століття та приніс автору широке визнання. Краса алжирського сонця приголомшувала. Перша фраза – «Сьогодні померла мама. Або, може, вчора – не знаю» шокувала.

Герой роману Сторонній-Мерсі – ані поганий, ані хороший – викликав подив, здавався глядачем, що байдуже спостерігає за подіями власного життя. Похорон матері, про який «в пам’яті залишились деякі уривки», автор описав так: «Червона, як кров, земля сипалася на мамину труну впереміш з білим м’ясом перерізаних коренів; і ще люди, голоси, село, очікування на зупинці перед кафе, потім невпинний гуркіт мотору – і як я зрадів, коли автобус покотив серед вогнів вулицями Алжиру.»

 

Людина – це єдина істота, яка боїться бути тим, чим вона є

Людина – це єдина істота, яка боїться бути тим, чим вона є

Вбивство араба, яке Мерсі скоїв «через сонце», машинально, мовби спостерігаючи за самим собою зі сторони. Суд, який він сприймає як виставу («Подивлюся, як це буває. Ніколи ще не доводилось потрапляти до суду»). Останні години перед стратою – прекрасні миті життя, з яким Мерсі розлучається без жодного жалю: «В обличчя мені дивилися зірки. Долинали звуки з полів. Скроні овіювала нічна прохолода, наповнена пахощами землі й моря. Чудовий спокій літа вливався в мене, як прибій. Раптом десь далеко на краю ночі завили пароплавні гудки. Вони віщували відплиття й розлуку зі світом, який став мені назавжди байдужим.»

«Хто ж цей безтурботний, інертний, байдужий до всього Мерсі?», – запитували сучасники Камю. Жан-Поль Сартр в «Поясненні  “Стороннього”» писав: «Одні казали: це дурень, «якийсь убогий», інші, більш умудрені, – що «він безгрішний». В «Міфі про Сізіфа», який з’явився через кілька місяців, Камю дав точний коментар до свого твору: його герой ані добрий, ані поганий, ані моральний, ані неморальний… Він належить до цілком особливої породи, яку автор позначає словом «абсурд».

Сенс у безглузді

За словами Сартра, людське життя абсурдне за своїм змістом, бо «Перш за все – це розлад, розлад між поривом до вічного і кінцевим характером його існування, між “занепокоєнням “, що становить саму його сутність, і марністю всіх зусиль».

У чому ж вихід? У самообмані, спробах знайти сенс в якихось усталених укладах, загальноприйнятих нормах моралі й цінностях, спробах увірувати в безсмертя? Якщо бути чесним із самим собою і зчистити зі свого життя (неважливо якого, нехай навіть найуспішнішого) численні нашарування, атрибути успіху і таке інше, чи не зведеться вона до якоїсь основоположної рутини, як-от «Підйом, трамвай, чотири години в конторі або на заводі, обід, трамвай, чотири години роботи, вечеря, сон; понеділок, вівторок, середа, четвер, п’ятниця, субота, все в тому ж ритмі – ось шлях, яким легко йти зі дня в день за днем»? Але рано чи пізно виникає питання «навіщо». Якщо майбутнього немає, чи варто продовжувати жити? Перервати марнування зусиль або продовжити? А якщо продовжувати, чи означає це змиритися з безглуздістю? І чи змиритись означає скоритися?

Вибір людини абсурду – це продовжувати жити, повністю усвідомлюючи безглуздість життя, але не заперечуючи його, а приймаючи у всій повноті й красі. Як пише Сартр: «Людина абсурду хоче жити, не зрікаючись тих істин, в яких переконана, жити без майбутнього, без надії, без ілюзій, але не змиряючись.»

Усвідомивши кінцевість й абсурдність життя, Мерсі розриває формальний зв’язок з іншими людьми, стає в суспільстві Стороннім і, врешті-решт, примиряється з думкою про смерть. Камю описує це так: «Ніщо не має значення, і я твердо знаю, чому … Що мені смерть інших, любов матері, що мені Бог, життєві шляхи, які вибирають, доля, якій віддають перевагу, якщо мені призначена одна-єдина доля – мені й ще мільярдам інших обранців. Інші теж засуджені на смерть … Зрозуміло, що я помру раніше, ніж інші. Але ж будь-хто знає: життя не варте зусиль… Померти в тридцять чи в сімдесят – невелика різниця, все одно інші чоловіки й жінки залишаться жити після тебе, і так буде ще тисячі років…»

В «Міфі про Сізіфа» читаємо: «Людині абсурду притаманно не вірити в глибокий сенс речей. Вона охоплює поглядом всі ці обличчя, що випромінюють тепло або захоплення, складає їх про запас і, не затримуючись, поспішає далі. Час рухається разом з нею. Людина абсурду не відокремлює себе від часу.»

 

Усвідомлення того, що ми помремо, перетворює наше життя на жарт

Усвідомлення того, що ми помремо, перетворює наше життя на жарт

За визначенням мислителя, «в світі абсурду цінність будь-якого поняття і будь-якого життя вимірюється їхнім непліддям». Камю писав: «Працювати й творити «ні для чого», ліпити з глини, знаючи, що у творчості немає майбутнього, що твій твір рано чи пізно буде зруйновано, і вважати у глибині душі, що все це не менш важливо, ніж будівництво на століття, – такою є нелегка мудрість абсурдного мислення. Вирішувати одночасно два завдання – заперечення і ствердження – ось шлях, який відкривається перед абсурдним творцем. Він повинен зробити барвистою порожнечу.»

Для Камю найвищою формою «людини абсурду» є Сізіф. Приречений богами на вічні муки, він котить на гору величезний камінь. А як тільки залишається зробити останні зусилля, камінь виривається з рук і з гуркотом летить вниз. Сізіф не намагається сховатися в ілюзіях, навпаки – він приймає свою долю, одночасно змиряючись із неминучістю, але не скоряючись.

«Хіба його тяготи були б такими ж, якби при кожному кроці він спирався на надію коли-небудь досягти успіху? – писав Камю. – Сізіф, пролетар богів, безсилий і обурений, сповна усвідомлює всю нікчемність людської долі – саме про це він і думає, спускаючись вниз. Ясність розуму, що повинна була б стати для нього мукою, водночас дає йому перемогу. І немає такої долі, над якою неможливо було б піднестись за допомогою презирства… В кожного з нас буває своя ніч у Гетсиманському саду. Але гнітючі істини розсіюються, коли їх пізнають та визнають.»

Деякі цитати Альбера Камю:

– Будь-які ваші перемоги завжди були та будуть минущими – ось в чому справа.

– Усвідомлення того, що ми помремо, перетворює наше життя на жарт.

– Вічно насолоджуватися неможливо, врешті-решт, настає втома.

– На коханні нічого не можна побудувати: воно – втеча, біль, мить захоплення або стрімке падіння.

– Життю не слід надавати сенсу, бо це неминуче призведе до висновку про те, що жити не варто.

– Самотність – розкіш багатіїв.

– З безглуздості, абсурдності буття не випливає безглуздість людського існування, так само як з того, що Бога немає, ще не випливає, що немає ніякої моралі.

– Краще бути вільним бідняком, ніж багатим невільником. Звісно, люди хочуть бути і багатими, і вільними – і через це часом стають бідними рабами.

– Людина – це єдина істота, яка боїться бути тим, чим вона є.

– Світ не є ані повністю розумним, ані повністю нерозумним.

– Раб починає з вимоги справедливості, а закінчує прагненням панування.