Мабуть, жоден зі створених Росією міфів про Україну так глибоко не в’ївся в нашу пам’ять та світосприйняття як «українці та росіяни – братські народи». Кілька поколінь українців і росіян  виросли з упевненістю, що між ними є історична подібність та зв’язок, яких насправді немає. А всі заяви про «один народ», насправді, є продуктом російської пропаганди, чия платформа містить низку наративів про країни, які Росія вважає своєю «сферою впливу» і вже кілька десятиліть безуспішно намагається «повернути додому» – тобто, під свій контроль. Аналіз подібностей та розбіжностей між двома народами може відбуватися у декількох наукових царинах: від історії до антропології та крос-культурних студій. Якраз до крос-культурних досліджень ми і звернемося далі у тексті за доказами разючих розбіжностей між росіянами та українцями, обумовленими складним комплексом чинників.

Яке русло – така річка, або як культура формує та «цементує» інституції в країні

Попри надбання глобалізації та міжнародної економічної співпраці, ~50% специфічних орієнтирів національної культури унікальні для певної країни – через тяглі та географічно, кліматично, історично та соціально вкорінені особливості її розвитку. Національна культура формується століттями під впливом ландшафту, клімату, війн, розташування країни та режимів правління в ній, стратифікації та взаємодії в суспільстві і надзвичайно резистентна до швидких змін.

Саме національна культура формує інституції – механізми, через які визначається та здійснюється соціальний вибір, розподіляється політичний вплив та забезпечується регулярність поведінки. Інституції бувають формальні (правила, закони та механізми їх виконання) та неформальні (саморегулювання, кодекси етики та поведінки, конвенції, глибоко вкорінені суспільні норми). Однак розвинені та вкорінені інституції надалі скеровують культуру як русло – річку та запобігають її змінам. Саме тому усі структурні реформи мають на меті саме модернізацію інституцій, бо це – єдиний, хоч і болючий, спосіб запустити глибинну еволюцію національної культури.

Щоб бодай істотно змінилася національна культура, мусить зазнати змін її найглибший рівень – «засадничі припущення», ментальні шаблони, які суспільство відтворює з покоління в покоління «за замовчуванням», і чий горизонт змін становить ~100 років.

Наприклад, серед засадничих припущень української національної культури – воля (прийняття важливих рішень без тиску та примусу) та гнучкість та необов’язковість виконання правил (бо людські відносини важливіші за правила, а непередбачувані обставини можуть зробити правила нерелевантними). Натомість, серед засадничих припущень російської національної культури – брак спроможності у прийнятті рішень та творенні свого життя («а що я можу?», «наверху» краще знають куди йти і що робити») та насилля як засіб забезпечення послуху («не переконати, а змусити», «не пояснити, а нав’язати»).

Наступний за глибиною «вкоріненості» у суспільну взаємодію та індивідуальну свідомість рівень національної культури – «цінності та переконання», рушійні принципи, які сигналізують як взаємодіяти з оточенням у конкретній ситуації, які змінюються у періоді ~10 років. Але такі зміни не носять радикальний характер, радше, вони відбуваються у напрямках, закладених на рівні «засадничих припущень».

Ключові розбіжності у цінностях і переконаннях українців та росіян полягають у ставленні до:

-        Правителів / очільників: у росіян ознака авторитету – здатність домінувати та підкорювати (пам’ятаєте «сильну руку» та «крєпкіх хозяйствєнніков»?); у українців очільник чи очільниця настільки авторитетні, наскільки їх такими вважають підлеглі, а як не сприймуть, можуть і «скинути».

-        Автономності населення: у росіян бажане ставлення мас – «вивчена безпомічність», коли ключові рішення приймаються вузьким колом і «спускаються зверху» до виконання (бо бодай значущого досвіду неавторитарного правління у країни немає); у українців здатність приймати рішення без примусу – ключова ознака якості життя.

-        Самосприйняття: Росія після розвалу СРСР остаточно втратила будь-які нариси національної ідеї (яка до того полягала у підтримці «величі» через підкорення інших країн) і зациклилася на поверненні «колишньої величі» через «рятування російськомовних громадян» у дотичних країнах, які вважає «молодшиим братами», яких треба «повернути додому». Україна не лише ніколи не мала імперських прагнень або ознак, але в нашій національній культурі глибоко вкорінений опір будь-яким проявам авторитаризму, а національна ідея, бодай не пропрацьована формально та всеохоплююче, так чи інакше оберталая навколо волі, спроможності та відсутності зовнішнього тиску.

Найбільш очевидний рівень національної культури – «поведінка та артефакти», сформовані очікування, норми та символи бажаних та небажаних форматів суспільної взаємодії, які змінюються у періоді ~2-3 роки. Ці прояви найбільш гнучкі до змін, однак і зміни ці поверхневі. Тимчасова зміна поведінки чи імітація інакших переконань та цінностей (навіть під тиском) не змінює національну культуру.

Найяскравіша культурна відмінність у нормах поведінки росіян та українців – це висловлення думки та волевиявлення. Багатьох українців з початку війни дивувала пасивність та відсутність бодай якихось масових протестних рухів у 140-мільйонній країні, адже лише за останні 20 років Україна мала дві революції з глибинним впливом на суспільство. Однак нічого дивного тут немає – адже Росія одне з найбільш атомізованих (роз’єднаних, незв’язаних) суспільств у світі, де громадянин – по факту є «підданим», бо не має спроможності системного впливу і не вірить, що може її мати. Вкупі з «вивченою безпомічністю» така людина віритиме у те, у що ій скажуть вірити, бо думати інакше або небезпечно, або нічого не змінить.

Зокрема, за останнім дослідженням InfoSapiens, «спецоперацію» підтримує 66% росіян, 71% з них відчуває «справедливість», 69% – гордість, а 64% – довіру щодо «воєнної операції». Сором відчуває лише 12%. Нездатність впливати на власне життя визнають 22% росіян (українців з такою думкою 10%), а здатність змінювати своє життя на 1-4 бали з 10-ти визнали 36%. При цьому готовність припинити «воєнну операцію» якби могли висловили 19% росіян, хоча що Росії треба припинити «воєнну операцію» вважають 30%. Тобто «хтось щось зробіть, аби не я», бо то ж особиста відповідальність і «не все так однозначно».

Кубічний кавун або «є пралка, є ремонт на дачі, а де моя імперія?»

Якщо Росія та Україна настільки відмінні, чому ж за кількома флагманськими системами аналізу національних культур (зокрема Hofstede, GLOBE, Trompenaars, Hall) ці дві країни виглядають майже ідентичними за культурними «проявами» (dimensions) та напрямками розвитку цінностей? Метафорична відповідь на це складне питання – японський спосіб вирощування зручних для вирощування та транспортування кавунів. Молоді кавунчики японські фермери кладуть у щільні кубічні кошики, і вони, достигаючи, набувають кубічної форми, хоча за рештою ознак не відрізняються від круглих кавунів.

До чого тут національна культура? – спитаєте ви. Бо вирішальну роль для здатності культури країни еволюціонувати відіграють інституції, які ця культура первинно «народила». Якщо інституції ефективні (виконують свою функцію без пошуку «обхідних шляхів»), легітимні (прийняті громадянами, а не нав’язані їм), орієнтовані на суспільство (а не, наприклад, на самозбереження за будь-яку ціну), конгруентні (не протирічать соціальним нормам) та підзвітні (є важелі стримування та противаг), вони «скеровуватимуть» подібні прояви культури в одному напрямку, а якщо інституції каральні, корумповані, ненадійні та чужорідні суспільству – в іншому.

Відтак, ключові (хоча не всі) розбіжності між національними культурами Росії та України полягають саме у тому, як інституціонально «запрограмовані» прояви культури на всіх рівнях: суспільному та індивідуальному. А самі ці прояви за типом є подібними – наприклад, і Росія, і Україна суспільства колективістичні, з високим рівнем уникання невизначеності (зміни та невідомість = стрес), високою дистанцією влади та прагматичним підходом до трактування традицій.

ВІДМІННІСТЬ №1. Україна – демократія, якій чужорідна диктатура, Росія – диктатура, якій чужорідна демократія.

Росія – авторитарна країна, яка не має бодай значущого досвіду демократичного управління та жодного інтересу в ньому. У персоналістській диктатурі, якою є Росія, засадничі рішення насправді ухвалює одна людина (останнім диктатором подібного штибу був Сталін). Близько 12,5% таких диктаторів втрачають владу швидко і, зазвичай, через смерть (з допомогою найближчого оточення чи без) або переворот. Демократія для Росії – неактуальний та небезпечний режим, оскільки він уможливлює автономне (самостійне) мислення широкого населення, яке тоді неможливо контролювати через примусове підпорядкування.

Росіянам важливо не лише відрізнятися від інших за статусом, а домінувати над нижчими за ієрархією членами групи (аж до проявів насильства та примусу) та всіляко демонструвати рівень впливу, який дає доступ до можливостей взаємодії з людьми співставного статусу. В такій культурі поступитися власними інтересами заради групи – не просто норма, а очікується за замовчуванням. Представники інших груп у такому суспільстві – «чужі» і тому, радже «ворожі».

Україна – навпаки, засадничо не схильна до авторитаризму, зокрема, через історичні чинники, серед яких: часта зміна правителів (власних та завойовників) з розмаїтими політичними поглядами; закладені демократичні засади у частині регіонів, що були під Австро-Венгрією; активний дисидентський рух 1960 років та регіоналізм і консенсус-орієнтована політика, з якими Україна підійшла до розвалу СРСР. Крім того, Україна не існувала достатньо довго («довго» – це століття) в одних кордонах та з одним типом бодай кількох каденцій правителів, а відтак – не встигла розвинути вкорінені та сталі підходи до державного управління будь-якого, не те що авторитарного.

Українцям, з одного боку, важливо досягати успіху та відрізнятися за статусом від інших та дбати спершу про власні інтереси, однак одночасно важливі збалансоване співіснування та суголосність цілей з членами групи, приналежність та відносини з членами якої підвищують якість життя. Причому готовність поступатися власними інтересами заради інтересів групи (навіть релевантної) – завжди свідомий, а не «автоматичний», вибір. Представники нерелевантних груп у такому суспільстві – «чужі», але не обов’язково «ворожі».

ВІДМІННІСТЬ №2. Колективізм в Україні та Росії – не однаковий.

Попри те, що і Росія, і Україна – переважно колективістичні культури (за всіма системами крос-культурного аналізу), колективізм у цих суспільствах неоднаковий і індивідуалізму теж різний.

Україна – історично вертикально колективістичне суспільство, через високу дистанцію влади, відносно консервативні та ієрархічні засади православної релігії та високий рівень уникання невизначеності, які спричинили підвищену потребу у контролі над тим, «що буде завтра» та формуванні запасу «на чорний день». Однак через історичну відсутність норми «автоматичного» послуху перед авторитетом у ціннісному підґрунті суспільства, українці завжди були здатні «знести» нелегітимного головуючого або працювати без керманича, на горизонтальних зв’язках та домовленостях. При цьому, завдяки вкоріненому несприйняттю авторитаризму, складностям формування території та встановлення державних кордонів, завоювань різними за культурним складом агресорами та усталеній традиції горизонтальної активізації суспільства, на додачу до «домішку» горизонтального колективізму, вертикальний колективізм урівноважується менш, але істотно проявленим вертикальним індивідуалізмом. Тобто індивідуальна свобода та відстоювання свого інтересу (бодай у рамках «своєї» групи з легітимним керівництвом) в українській культурі важлива.

Росія – беззмінно вертикально колективістична країна, де саме цей вимір (з усіх проявів колективізму та індивідуалізму) домінує. Потреба у «правителі-розпорядителі-дороговказі», якому по ієрархії рештою населення делегується прийняття усіх значущих рішень у групі спричинена усталеною історією авторитаризму, в якому суспільно не заохочується і карається будь-яка автономність та усвідомлення відповідальності та наслідків дій підданого. Природа колективізму у Росії така, що “горизонтальні” практики (діалог, переконання через пояснення та аргументації, заохочення автономності мислення та прийняття рішень) у суспільстві подавлялися десятиліттями. Відтак, переговори, дотримання домовленостей, відкритий обмін інформацією та інші інструменти непримусової взаємодії не лише чужорідні для Росії та росіян – вони вважаються ознаками слабких нестабільних режимів та ненадійних людей. Прояви індивідуалізму у такому суспільстві притаманні здебільшого людям на вищих щаблях ієрархії, тобто право самопрояву треба «вибороти», домінуючи над іншими.

ВІДМІННІСТЬ №3. Роль та характер інституцій та їхній розвитковий «спадок» в Україні та Росії різні.

Україна історично мала слабкі та нестабільні формальні інституції, які у періоди завоювань агресорами ще й виконували каральну функцію, а сама перебувала у різних адміністративних кордонах. При цьому, українці на територіях, які були під Австро-Венгрією та під Росією, демонстрували донедавна різне ставлення до Росії, СРСР, приватної власності, політичної активності та релігії – попри існування нашої країни у наявних кордонах з подібним по всій території типом формальних інституцій понад 70 років. За даними досліджень, саме неформальні інституції – розгалужені та міцні зв’язки між людьми та соціальні норми – є не менш потужними «носіями» цінностей та переконань національної культури, ніж формальні: законодавство, освіта, державне управління, медицина, охорона порядку, ін. Примітно, що саме історичний «спадок» розвитку інституцій в Україні досі істотно визначав активність політичного волевиявленнягромадян у різних регіонах країни – зокрема, протестна активність була і залишалася донедавна вищою у регіонах, які були під Австро-Венгрією, де прояви «українськості» зазнавали менших утисків, а демократичні прояви були сильнішими, ніж на території, яка була под Росією.

Оскільки неформальні інституції в Україні історично були тяглішими за формальні, саме «ланцюги з надійних людей» були і залишаються замінником або «відмичкою» для формальної взаємодії з інституціями. «По знайомству» отримати послугу, допомогу чи інформацію завжди було легше і швидше, а проблема людини «не з вулиці» отримувала прицільнішу увагу. Це спричинило істотний фокус українців на вибудовуванні відносин, які слугували б страховкою на випадок неспроможності інституцій виконувати їхні базові функції. До речі, «срачі» у соцмережах – один зі способів ідентифікувати «своїх» за неінституційними ознаками, які, на думку, людей інституції «зчитати» не здатні (поїхав за кордон чи залишився, залишився у небезпечному місті чи переїхав у безпечне, волонтериш чи «лише» дбаєш про дітей, ін.). Додатковим чинником такої поведінки є висока дистанція влади, за якою наша країна – серед «чемпіонів» у світі, а відтак – людина, яка має статус та вплив, мусить робити / витрачати / нести відповідальність / підтримувати інших більше ніж ті, хто їх не мають.

Росія, як авторитарна країна та колишня імперія, з тягло каральними, спрямованими на самовідтворення інституціями та вищою, ніж в Україні, дистанцією влади, відчутних проявів горизонтальної взаємодії, вірогідно, не має – або вони доволі низькі. У такому суспільстві ієрархія – єдиний можливий формат функціонування суспільних систем, адже індивідуальні волевиявлення та спроможність автономно (свідомо, не під тиском) приймати рішення у переважної частини громадян – наднизькі. Крім того, дослідження авторитарних режимів доводять тяжіння до них саме вертикально колективістичних культур, якою і є Росія.

Російська культура також засадничо відрізняється від української та європейської загалом поєднанням довіри та контролю у взаємодії лідерів з послідовниками. Якщо в українській (та західно- та північно-європейській) культурі чим більша довіра очільника до підлеглого, тим меншим буде рівень контролю (довіра та контроль – взаємовиключні стани), то в російській – довіра та контроль постійно співіснують. У російській культурі (вірогідно, через вплив цінностей азійських та кочівних народів на засадничі припущення та цінності) довіра вище- до нижче-стоячого не може існувати без контролю, і цього контролю підлеглий прагне не менш, ніж очільник, бо це дає можливість не брати на себе відповідальність і не мислити самостійно (автономно). Оскільки автономність є одною з науково обгрунтованих психологічних потреб, її постійна нестача призводить до глибинної суспільної травми, яка на індивідуальному рівні проявляється як пасивне споживання “каскадованих” зверху наративів, без їх критичного обмірковування. «Це не війна, а спецоперація», «мирне населення не чіпатимуть», «ми ні на кого не нападали» – не просто наративи російської пропаганди, це буквально «мантри», в які вірять росіяни тому, що в них поколіннями втовкмачували що «наверху знають краще». Відповідно, як сказали у телевізорі (умовно), так воно і є. Попри наочні докази зворотного.

Як бачимо, навіть подібні виміри національних культур можуть проявлятися у суспільній взаємодії, цінностях, комунікаціях та поведінці по-різному, залежно від того, які формальні та неформальні інституції сформувалися у країні. В Україні та Росії історичні шляхи, форма та роль інституцій радикально різні, і з кожним роком надалі буде очевидніше, що ми – не схожі на росіян і ніколи схожими на них не були.

Джерело: https://tlfrd.substack.com/