У дискусії приймали участь:

– Анатолій Криволап, художник;

– Андрій Сидоренко, художник;

– Галина Скляренко, мистецтвознавець, автор книги “Сучасне мистецтво України. Портрети художників”;

– Афтаназів Зенко, співзасновник Zenko Foundation;

– Костянтин Кожемяка, президент Фонду ArtHuss.

Про природу мистецтва

Анатолій Криволап, художник:

Мистецтво – це інший, небуденний, особливий погляд на світ. Митці “натискають” на ті кнопки чи клавіші, які є у кожного, але, можливо, ще не відомі. Вони відкривають нові почуття, які є в кожному.

Галина Скляренко, мистецтвознавець, автор книги “Сучасне мистецтво України. Портрети художників”:

Хтось колись сказав: усі проекти світового розвитку закладені у мистецтві. Немає інших шляхів, аніж ті, що вже описані митцями. Мистецтво має якусь пророчу силу. Художник часто здатен щось відчути і спрогнозувати, показати якийсь шлях, який здається спочатку парадоксальним і незрозумілим, але проходить час – і стає очевидним.

Гуманітарії нині називають мистецтво сферою культурної антропології. Адже усе, що є в людині, є і в мистецтві. Мистецтво – лише людська діяльність. І навіть якщо воно жорстоке, це теж людська жорстокість.

Існують книжки, які прочитали, може, дві-три людини у світі. Але саме їхнє існування для людства – неймовірно важливе. Те ж саме вірно для всього мистецтва. Якщо його немає, ми просто перестаємо існувати – ми вже не країна, не культура, не люди.

Галина Скляренко: “Усе, що є в людині, є і в мистецтві”

Андрій Сидоренко, художник:

Візуальне мистецтво – це ще одна мова для спілкування людей, які шукають відповіді на свої філософські чи особисті питання. Цього немає у новинах чи телешоу – це зовсім інший рівень.

У будь-якій сфері має з ‘явитись ініціативна людина, яка «загориться», і навколо неї почне формуватись «Сонячна система». Так само і в мистецтві. Сьогодні є художники, здатні поставити собі питання: хто, як не я? І коли? Які творять, незважаючи на те, що ніколи немає сприятливих умов, і, можливо, вигідніше було б піти в іншу спеціальність. І те, що наші митці вже відомі за кордоном, – це саме завдяки таким людям.

В Україні ще є залишки патерналістичної системи, коли держава вказує, якими мають бути смаки суспільства. Люди звикають існувати у цій моделі, їх це задовольняє. Вони вирішують свої меркантильні питання, а усе інше за них вирішить держава: які книжки читати, що дивитись. Зараз ми від цього відходимо, починаємо усвідомлювати, що за власною волею ми можемо змінити своє життя, своє оточення. Капіталістичне суспільство змушує рухатись, проявляти ініціативу, показувати свій смак та виказувати своє ставлення до багатьох речей. А коли кажуть «навіщо нам сучасне мистецтво?» – це одразу обмежує нас і повертає у минуле.

Про сучасне мистецтво і країну

Галина Скляренко, мистецтвознавець, автор книги “Сучасне мистецтво України. Портрети художників”:

Сучасне мистецтво неймовірно різноманітне, кожен може знайти свого художника, обрати той напрямок мистецтва, ту художню мову, які йому близькі. Є, з ким сперечатись, від чого відмовлятись, що любити і не любити. І це чудово, бо це й складає культурне життя людини.

На мою думку, «масове» мистецтво – це радянський атавізм. Звичайно, непогано, коли з дитинства людей привчають ходити по музеях, виставках тощо. Але все ж мистецтво – річ дуже індивідуальна. Держава має надати людині можливість реалізовувати себе так, як та хоче, – чи то у філармонію піти, чи на риболовлю. Людині у своїй країні має бути добре.

 

«Масове» мистецтво – це радянський атавізм. Все ж мистецтво – річ дуже індивідуальна

«Масове» мистецтво – це радянський атавізм. Все ж мистецтво – річ дуже індивідуальна

Сьогодні, по суті, культурні процеси рухають ентузіасти та приватні фонди чи видавництва. Ми живемо в країні, де немає музеїв. І навіть видатні митці сучасності не знаходять в Україні підтримки. Наприклад, роботи відомого фотохудожника Бориса Михайлова, який виставлявся на кращих світових музейних майданчиках, є у німецьких музеях – але не в українських. Це наша трагедія – ми не можемо побачити власне мистецтво, ми знаходимось у ціннісній порожнечі.

В усіх тоталітарних режимах одними з перших прибирали мистецтвознавців. Адже це те, що, по-перше, неможливо виміряти, а, по-друге, дуже складно – а складність лякає. Проблемою радянської культури було те, що уся вона була зведена до пропаганди. В основі була якась дуже проста ідея, і дуже простою була комунікація з глядачем. Усе складне треба було прибрати.

Мистецтвознавство сьогодні переживає непрості часи. Адже воно підпадало під репресії, і сильно відстало. Усе, що треба було почитати ще 50 років тому, ми почали читати тільки після перебудови. Твори, які знаходяться у світових музеях та на яких виховувались люди, які є класикою XX століття, у нас досі викликають суперечки. Наприклад, навколо Малевича – це серйозне мистецтво чи ні.

Костянтин Кожемяка, президент Фонду ArtHuss:

Мистецтво сьогодні – це, у першу чергу, фактор особистого розвитку. По-друге, це джерело формування сімейних цінностей. По-третє, це спосіб реалізації своєї соціальної місії, для компанії – корпоративної соціальної відповідальності.

Мистецтво – це ще й фактор національної безпеки. Саме так треба ставитись до нього зараз. Це не спосіб приємно провести час, розважитись. Сильна культура – це менше дурних людей, це щеплення від ворожої пропаганди.

Про підтримку митців

Костянтин Кожемяка, президент Фонду ArtHuss:

Моє захоплення мистецтвом спочатку мало суто утилітарний характер. Але потім я став знайомитись із художниками, як з особистостями. Мені стало цікаво – як те, про що людина розмовляє, трансформується у якісь візуальні образи. Але спочатку це було на 99% бізнесом і лише потім – додався 1% зацікавлення. Зараз же – 40% захоплення і 60% бізнесу. Я не знаю, що буде із моєю колекцією через 50 років, але зараз вона приносить мені задоволення.

Костянтин Кожемяка: “Мистецтво має прийти до пересічного споживача – щоб стало модним дивитись на картини, відвідувати культурні події”

У своєму бізнесі я на чільне місце поставив підтримку вітчизняного мистецтва та презентацію його за межами нашої держави. Проте якщо всередині країни компанії масово не будуть робити те ж саме, то за кордоном наше мистецтво не буде нікому потрібним. Воно зацікавить іноземних інвесторів, лише коли вони побачать, що у рідній країні цими митцями, цими брендами активно займаються, підтримують їх (інформаційна підтримка, виставкова діяльність тощо).

Ми намагаємось своїми книжками, подіями сказати бізнесу: не можна витрачати усе на власне задоволення, потрібно спрямовувати хоча б трохи грошей на підтримку мистецтва. А мотиватор придумайте собі самі: чи то плюс в карму, чи то саморозвиток, чи щось інше.

Приватні ініціативи мають бути ефективними. А щоб виник ефект, має бути продукт. Навколо нього потрібно організувати інформаційне поле. Мистецтво має прийти в маси, до пересічного споживача – щоб стало модним дивитись на картини, відвідувати культурні події.

Сьогодні 50% продажу книг відбувається на івентах. Тому перш ніж видавати щось, потрібно запитати себе: чи зможеш ти навколо цього зробити шоу? Якщо я видаю книжку про мистецтво – то цим шоу буде культурний проект. Ми створюємо інформаційний привід, залучаємо художників, вони отримують можливість додатково виразити себе через контент. Це – win-win у чистому вигляді.

Афтаназів Зенко, співзасновник Zenko Foundation:

Коли я звернувся до теми мистецтва, мені сказали: все хороше, що в Україні було історично, вже «на руках»: в колекціях, музеях тощо. Тому я вирішив подивитись на сучасне українське мистецтво – і сьогодні дуже задоволений своїм вибором. Адже бути всередині цього процесу – дуже цікаво.

Зараз у мистецтві така сама ситуація, як була в бізнесі у 1990-х. Тоді треба було кожній людині, незалежно від її професії, визначатись – що робити далі. В мистецькій сфері ми зараз живемо на якомусь «базарі», у самоорганізованому процесі. Я створив свій фонд і хочу працювати з художниками, галереями, музеями, з виданням книг, а також з юристами – щоб перевести цю діяльність у юридичну площину. Досі я не бачив жодної угоди між художниками і дилерами, галереями.

За кордоном я увесь час чую: у вас сильна школа, талановиті художники, але покажіть нам процеси – як ви у себе це організовуєте. Є митці, які регулярно продаються на іноземних аукціонах, а в Україні – ні. Як таке може бути? Як правило, ринок споживання художнього продукту – це власний народ, власна країна. І в цьому є також фактор патріотизму. Німець у першу чергу купуватиме те, що написав німець. А серед іншого шукатиме щось видатне.

 

Мистецтво сьогодні – це фактор особистого розвитку, джерело формування сімейних цінностей і спосіб реалізації соціальної місії

Мистецтво сьогодні – це фактор особистого розвитку, джерело формування сімейних цінностей і спосіб реалізації соціальної місії

Про колекціонерів

Афтаназів Зенко, співзасновник Zenko Foundation:

Ще до того, як народжується колекціонер, з‘являється так званий збирач. Щоб стати колекціонером, потрібно не тільки володіти великою кількістю робіт, але й мати певні знання. Кажуть, що коли вже для чергової картини не вистачає місця на стінах, людина або зупиняється (залишаючись на рівні збирача), або у неї з‘являється зовсім інший інтерес.

Ціна на мистецтво формується людьми, які знаходяться поряд: тими, хто купує, у кого купують і де купують. Але питання ціни – не є найголовнішим. Якщо колекціонер цікавиться лише комерційним боком справи – успіху ні в кого не буде. Колекціонування має йти від душі.

Анатолій Криволап, художник:

Колекціонер – це двигун мистецтва, починаючи з XVI століття (а до цього мистецтво було сакральним). Коли мистецтво стало світським, колекціонери почали купувати роботи митців, даючи їм змогу жити і працювати. В Італії кожен аристократ, і часом навіть багаті міщани, мали свою колекцію.

Анатолій Криволап: “Мистецтво – це інший, небуденний, особливий погляд на світ”

З 1990 по 2005 рік я не бачив жодного українського колекціонера. Їх лякали ціни та абстракція. Але потім все змінилось.

В Україні тренд колекціонування розвивався своєрідно. Адже люди були виховані на соцреалізмі, тому починали шукати картини на Андріївському узвозі. Але потім їздили до Європи, бачили музеї… І так почали формуватись київські колекціонери.

Я помітив, що десь після 35-40 років, коли люди отримують вже все, чого прагнули, у них відбувається якийсь переворот у психіці. Вони починають розуміти: у цьому житті є ще щось дуже важливе, окрім заробляння грошей та покращення умов життя. І в сучасній Україні колекціонують переважно такі люди.

Якщо колекціонер не лише прагне інвестицій, то перш ніж купувати картину, він прочитає все про неї та про автора, збере безліч інформації. Він вже стає на рівень мистецтвознавця, колекціонування стає складовою його життя. Я знаю таких людей, для яких це – віддушина. Вони стають професіоналами у колекціонуванні мистецтва. Інші – це збирачі. Скажімо, вони просто хочуть похвалитись, купують для престижу. Але це теж непогано: хтось прийде у гості, подивиться на картину – і у нього всередині щось тьохне, і він стане колекціонером.

Костянтин Кожемяка, президент Фонду ArtHuss:

У XVI столітті мотивацією колекціонера могло бути те, що якщо ти ним не є, тебе не впустять у пристойний дім. Сьогодні, у зв‘язку із формуванням громадянського суспільства, у колекціонерів з‘явились додаткові фактори мотивації. Особливо у тих, хто займається бізнесом. Можна навіть не колекціонувати – навіть якщо ти купив книгу про мистецтво, ти зробив свій маленький внесок у розвиток української культури.