Стереотипи щодо православної церкви

Останнім часом я часто згадую один епізод із тих часів, коли тільки-но став єпископом у Харкові. Ми якось підвозили заступника начальника обласного управління релігії та його подругу. Вони сиділи на задньому сидінні й між собою розмовляли. Жінка скаржилася на те, що її знайома, директор ринку, пішла в секту, у якій їй розказали, що вона тепер не має права красти. І, що ж, мовляв, тепер робити директорові ринку? Співрозмовник їй відповідає: «То – усе дурниці! Ти їй поясни, що це – неправильна церква, хай вона йде у православну!».

Такі погляди часто фігурують на рівні народної свідомості. У нас, так само, як і в Росії, Білорусі, під православним мається на увазі людина, яка інтегрована у суспільство. Православ’я – це, радше, ознака суспільно-культурної орієнтації, і меншою мірою – релігійного визнання. І, в будь-якому разі, коли людина починає ревно ходити до церкви, сповідати віру, дотримуватися заповідей, то вона викликає підозріле ставлення до себе.

До одного нашого священика, коли тільки-но засновувалася його парафія в Красному Лучі, приходили бабусі й питали, ким він є: православним чи християнином. І це теж дуже симптоматично, тому що православ’я у свідомості пересічної людини може не ототожнюватися з християнством.

Про стосунок церкви і держави

Для людей мого покоління, яке виховане в біполярній суспільній системі, християнство було духовною альтернативою комунізму, чимось ціннісно протилежним до нього. Потім у доступі з’явилася книжка Бердяєва про православні основи російського більшовизму, про більш складні стосунки віри і церкви.

Зрештою, у Радянському Союзі був досвід жорсткої опозиції, яку являли собою, наприклад, «катакомбники» (частина православної церкви, яка відмовилася визнавати декларацію 1927-року митрополита Сергія Страгородського про підтримку радянської влади). Існувала й греко-католицька церква, яка теж була забороненою. Була і та частина православної церкви, яка у 1927 році пішла на компроміс, її прихильники визнали себе громадянами Радянського Союзу. І в 1943 році вона ввійшла у створену після руйнації церкву Московського патріархату. Можливо, це був найважчий період в історії церкви, коли, фактично, існувала напівдержавна церква в атеїстичній державі. Вона була легальною, але за це повинна була йти на низку поступок. По суті, вона керувалася владою. Не можна було поставити єпископа без узгодження із ЦК або з обкомом партії. Усі священики проходили вербування КДБ. Хто уникав цього – прирікав себе на служіння десь далеко на околицях; а ті, хто згоджувалися, могли робити кар’єру.

Православ’я у свідомості пересічної людини може не ототожнюватися з християнством

Православ’я у свідомості пересічної людини може не ототожнюватися з християнством

Отже, церква поводила себе неоднозначно. І, вийшовши з катакомб у суспільний простір, вона теж мала різну інерцію та різний досвід переживання того змагання з комуною, яким позначене криваве ХХ століття. Час з 1932 по 1937 роки називався в СРСР безбожницькою п’ятирічкою. Тоді ставилося завдання повністю знищити церкви й пересаджати всіх священиків до 1937 р. І хоча цього не вдалося зробити, ті деформації, які були внесені в життя церкви, позначаються на ній і досі.

Крім того, православна церква ніколи не мала досвіду присутності в демократичному суспільстві. Церква завжди існувала як частина держави. Зрештою, в Російській імперії навіть самого поняття «православна церква» не існувало, а було «відомство православного сповідання», формальним очільником якого був цар. Аж тут раптом церква опиняється в новій реальності – посткомуністичній. Для неї відкривається дуже широкий простір. Спочатку церква була прийнята як частина нового політикуму. Не завжди з цього виходило щось добре. Церква намагалася зорієнтуватися у цьому світі і, на жаль, виявилася не готовою до нової секуляризації.

У сучасному світі панує принцип відокремлення церкви від держави, відбуваються процеси звільнення суспільного простору від доктринальної присутності церкви. Подеколи це супроводжується дуже важкими і навіть руйнівними процесами. Скажімо, в Європі та Північній Америці закриття церков набуває катастрофічних масштабів. Церква у Західній Європі важко переживає цю трансформацію, але все ж починає входити у нові стосунки діалогу зі світським суспільством. І часом навіть виграє в цьому діалозі, захищаючи цінності, притаманні для християнської цивілізації.

В Україні церква ще не зовсім готова до такої участі у суспільному діалозі. Вона часто воліє диктувати, наказувати, повчати. Однак людям неприємно, коли якийсь молодий священик починає виступати з повчальними проповідями в соціальних мережах чи на телебаченні. Але я вважаю, що саме у соцмережах, цьому новому просторі, церква отримує шанс опановувати нову культуру комунікації.

Ще з часів виходу України з Радянського Союзу ми намагалися дати відповідь на те, якими мають бути стосунки церкви і держави: партнерськими чи протекціоністськими. До протекціоністських стосунків звикли і держава, і церква. Протекціоністські стосунки часом для церкви є вигідними. Православні церкви частіше змагаються не за суспільну відповідальність, а за те, хто буде об’єктом протегування.

До протекціоністських стосунків звикли і держава, і церква

До протекціоністських стосунків звикли і держава, і церква

У посткомуністичній Україні завжди відбувалося таке собі коливання маятника: між проросійською і проукраїнською лініями держави, що проектувалося на релігійну політику влади. Президент Кравчук намагався створити патріотичну, проукраїнську церкву, підконтрольну його апаратові. Приходить президент Кучма під проросійськими гаслами, і об’єктом протекціонізму стає церква Московського патріархату. Потім, за президенства Ющенка, починається дуже наполегливе впровадження пріоритету церкви Київського патріархату. Це свідчить, що для держави дуже важливо мати додаткові важелі ідеологічного впливу.

Православна церква несе в собі одну небезпеку – релікти візантійства, релікти поєднання з владою. Власне кажучи, і розкол 1054 року, коли церква розділилася на західну (католицьку) і східну (православну), стався через втручання влади і бажання візантійських імператорів зберегти свій вплив над колишніми грецькими колоніями на Апеннінському півострові. На жаль, з тих часів і досі у православній церкві не відбулося розриву з владою. Навіть у таких країнах, як Білорусь, де Лукашенко називає себе православним атеїстом. Румунія, Болгарія, Македонія та інші православні країни демонструють свої спроби пошуку синтезу між владою та церквою. А у Сербії православна церква виступила на підтримку опозиційного кандидата в президенти й допомогла йому прийти до влади. Та все ж повсюдно спостерігається тенденція до злиття з владними інститутами.

Про моральних авторитетів

Дуже парадоксальним є те, що церква досі має великий авторитет у суспільстві. Я, як людина церковна, важко це розумію, бо бачу церкву зсередини і розумію, що вона далеко не завжди заслуговує на ту довіру, яку виявляє до неї суспільство. Однак, таким чином, суспільство дає їй аванс, тим самим стимулюючи її розвиток.

Сьогодні суспільству потрібні авторитети. А ми їх катастрофічно не маємо. Помер Євген Олександрович Сверстюк – і з’явилася така порожнеча, якої й досі немає чим заповнити. Відійшов владика Любомир Гузар – і немає такого старця, який би міг говорити так просто, спокійно, авторитетно й переконливо, як він. А сьогодні говорити щиро – потреба для кожної людини. І це – нові виклики, які стоять перед церквою.

Про унікальність релігійної ситуації в Україні

Ми зараз стоїмо на роздоріжжі. У нас своя, і дуже несхожа на всі інші країни, релігійна ситуація. Можливо, вона є найбільш оптимістичною поміж усіх європейських посткомуністичних країн, як би нам це не видавалося дивним через наш комплекс меншовартості, який плекався в українців століттями.

Нещодавно в київській філії УКУ виступали два солідні професори з Вашингтона, які з подивом говорили, що в жодній країні немає такого досвіду співпраці між різними релігійними організаціями, як в України. У нас є історичний досвід, якого немає ані в Росії, ані в Болгарії, ані в Румунії. Це – досвід присутності у неправославній, досить демократичній державі. Такою країною була Річ Посполита в XVI – XVII ст.

Сьогодні говорити щиро – потреба для кожної людини. І це – новий виклик, який стоїть перед церквою

Сьогодні говорити щиро – потреба для кожної людини. І це – новий виклик, який стоїть перед церквою

Ми досі перебуваємо під впливом хибних стереотипів уявлення про цю епоху. Зі сторінок багатьох письменників нам транслюється образ Речі Посполитої як тоталітарної держави, котра тільки й мріяла, як покатоличити українців і зробити їх поляками. Проте у XVI та на початку XVII століття Річ Посполита являла собою єдину оазу в Європі, де існувала багатоконфесійність. Її називали «притулком для єретиків». Там не було вогнищ інквізиції та переслідування дисидентів (до речі, слово «дисидент» походить саме звідти – так називали протестантів). Наша національна свідомість формувалася в тих умовах. І вибір унії як способу збереження своєї ідентичності без підпорядкування центрам, які знаходяться на території деспотичних держав (чи то Московського царства, чи то Османської імперії), був суспільним, а не лише конфесійним.

Про Томос

За підсумками минулого року у рейтингу пошукових систем в Україні три перші місця займали наступні слова: «біткоїн», «євробляха» та «Томос». Часто про Томос писали як про панацею від усіх проблем. У деяких статтях йшлося про те, що, як тільки Україна отримає Томос, вона відразу ж стане духовно вільною і міцною. Це – самообман. Томос – важливий чинник до здобуття самоврядування церкви, однак це – лише зовнішнє підтвердження самоврядування.

Патріарх Мстислав часто повторював такі слова: «Визнайте самі себе, і тоді всі інші вас визнають». Євген Сверстюк любив цитувати слова з російського перекладу «Інтернаціоналу»: «Кто был ничем, тот станет всем», і завжди доповнював: «Хто був нічим, той нічим і залишиться, він усім не може стати». Самоусвідомлення, самостійність у рухах, власний   вибір – це те, чого, на мою думку, бракувало у процесах поєднання УПЦ КП з частинами УАПЦ та УПЦ МП й здобуття Томосу, які визначали минулий рік.

Томос створив небезпеку одержавлення церкви. Однак він став сигналом відходу від Московського патріархату. Цей відхід поки що не спрацював – що таке 500 парафій у порівнянні з 10 тиcячами парафій Московського патріархату? Проте найголовніше, що дав нам цей документ – він зняв обвинувачення в неканонічності на адресу української церкви.

Про місію церкви

Де мірило почуття власної гідності? Пошана до почуттів іншої людини, вміння толерантно ставитися один до одного – це саме та школа, яку проходить церква. Нам треба подолати спокусу бути «бабусею», яка стоїть біля входу до церкви й смикає кожного, хто заходить без хустки або не в спідниці. І це не священики роблять, а які-небудь самодіяльні «ревнителі устоїв». Місія церкви – у позбавленні людини від принизливих речей, які вона не повинна робити; у вмінні змусити шанувати особистість священика, мирянина та будь-кого іншого. Коли говорять про державотворчу місію церкви, я завжди ставлюся до цих слів з підозрою, бо творити державу мають відповідні інституції. Церква ж творить людину, здатну будувати цю державу, спроможну бути вільною.

Про застарілі церковні устої та необхідність змін

Східна церква надзвичайно цінує свої традиції, у цьому – її сила. Церква має сформований обряд, який дає можливість спілкування з Богом, тобто підказує, як це правильно робити. Однак церква не є метою. Церковний обряд є засобом для спасіння. Церква дається нам як шлях. Христос говорив про себе: «Я є дорога, правда й життя». Тому обряд не повинен бути обтяжливим і, найголовніше, – самодостатнім. Служба Божа повинна бути прозорою, зрозумілою і такою, що всіх залучає до богослужіння. На службі всі – учасники спільної розмови з Богом. Думаю, Кирило і Мефодій злякалися б, якби почули поширювану в деяких колах тезу, нібито можна служити тільки церковнослов’янською мовою, і ніякою іншою.

Нам треба подолати спокусу бути «бабусею», яка стоїть біля входу до церкви й смикає кожного, хто заходить без хустки або не в спідниці

Нам треба подолати спокусу бути «бабусею», яка стоїть біля входу до церкви й смикає кожного, хто заходить без хустки або не в спідниці

Православна церква живе за юліанським календарем, який названий на честь Юлія Цезаря і створений у язичницькому, давньоримському суспільстві. У цей календар закралася астрономічна помилка, яка наросла вже до 13 днів. Грецькі церкви ще в 1920-х перейшли на григоріанський календар, названий ними «новоюліанським». Проте у нас люди доволі консервативні. Колись патріарх Тихон запровадив новий календар – почалися масові збурення, протести, і за 24 дні цей указ було відкладено. Зараз проблема тільки за координацією та спільним переходом на новий календар, що потребує вдумливості, поміркованості й скоординованості дій.

Найболючішим питанням є економічна діяльність церкви. Відкрию невеличкий секрет: з Радянського Союзу церква вийшла чи не найбільш готовою до комерційної діяльності в тіні. Це пов’язано з тим, що у СРСР церква не мала права юридичної особи. Проте вона мала гроші, будинки – і це все треба було якось обліковувати. І поки що спроби ввести церкву у нові господарчі стосунки не були дуже вдалими.

Існує ще й проблема правової культури, про яку ми мало згадуємо і яка стосується поваги до канонічного права і необхідності виконання правил самими священиками. Я був у захопленні від того, що владика Любомир Гузар якось звернувся до начальника Львівського ДАІ з проханням штрафувати кожного священика, якого вони затримають, безоглядно до сану, і передавати його особову справу у єпархіальне управління. Я думаю, це і є той правильний підхід, який формує правове почуття у священнослужителя. Потурання слабкостям священиків нічого доброго не дає ані церкві, ні суспільству.