Першу частину допису читайте тут.

Вислів «точка зору визначається місцем сидіння» — це і про науку теж, коли останнє означає школу наукової думки. До прикладу, на не менш «срач*гінну», ніж культура, тему лідерства є дві взаємовиключні школи думки:

1. Лідерство існує як окремий конструкт і відмінне від менеджменту;

2. Лідерство не є окремим конструктом і є варіантом менеджменту.

Обидві школи думки мають свої цілком валідні наукові й емпіричні обґрунтування. Як так? — здивується той, хто звик сприймати одну правильну думку (часто — свою). Справа в тому, що будь-яка валідна й обґрунтована теорія працює у певних умовах і дозволяє у цих умовах пояснювати певні явища. Як-от, деякі пояснення «як працює світ» краще дає квантова фізика, а деякі — класична, і це не означає, що класична фізика «гірша», а квантова — «краща» чи навпаки.

Тож повернімося до національної культури. Найновітніша парадигма погляду на національні культури щодо інституцій та економічних наслідків істотно відрізняється від старішої. Старіша парадигма відводить менталітету (термін не науковий, однак передає смисл і не викликає конфузу з культурою як творчістю) обмежене місце у впливі на суспільство, зазвичай, пов’язане з традиціями і минулим — і не розглядає інституції як частину культури. Ця парадигма науково валідна за певних умов і надає часткове пояснення суспільним явищам, на які впливає національна культура в такому трактуванні, однак неодноразово піддавалася фаховій обґрунтованій критиці саме через ігнорування чинники впливу менталітету.

Актуальнішою наразі вважається інакша парадигма, в якій інституції — не просто частина національної культури, вони її продукт і коридор, що скеровує культуру як русло річку. До прикладу, режим державного управління в країні формується за (не)участю громадян та (не)втручанням зовнішніх для країни сил. І диктатора чи демократично обраного правителя хтось приводить до влади або мовчки терпить. Якщо у школах/вишах вчать нерелевантним для ринку праці навичкам — звідкись ця система взялася і чомусь бракує волі, ресурсу чи ще чогось, щоб її змінити. А роботодавці потім бідкаються, що нема кваліфікованих кадрів і доходять висновку, що «освіта неважлива для прийому на роботу».

Відтак, в актуальній парадигмі (флагманський автор Аджемоглу, Masachussets Institute of Technology), національна культура це:

— Ключовий драйвер економічних та політичних розбіжностей між країнами, а також — міжнародних конфліктів. Наприклад, демократичні ідеї та інституції продуктивно прижилися у Європі і геть не проростають в Арабському світі та частково проростають в Азії (Китай vs Тайвань та Гонконг), бо в двох останніх типах культур на них немає попиту.

— Комплекс історично вкорінених паттернів переконань, відносин, ритуалів, цінностей, зобов’язань, що надають смислу людській взаємодії, задають рамку трактування світу (sense-making), координують очікування, уможливлюють або ускладнюють певні види поведінки. Наприклад, висловлювати в лоба оціночні судження про зовнішність, вагу чи життєвий вибір людини в Україні — норма, а в США, Данії чи Нідерландах — неввічливо; розпитувати малознайомого колегу-британця про хобі-дітей-вподобання в їжі — моветон, а в Індії без таких розмов ви не зможете продуктивно співпрацювати.

— Не лише про цінності або вузьке коло стереотипних поведінкових моделей — а про набір обґрунтувань (чому так чинити правильно, а так — ні) для вибору, який люди роблять в процесі суспільної взаємодії. Наприклад, без інституційно сформованого усвідомлення, що без якісного корпоративного управління зовнішній системний інвестор коштів не дасть, українські компанії (державні та приватні) й надалі будуть мати у наглядових радах «весільних генералів», які геть не в курсі і не впливають на стан справ.

— «Мама» і «сестра» інституцій одночасно, бо національна культура спершу сприяє формуванню інституцій, котрі надалі її скеровують; при цьому культура й інституції постійно та нелінійно впливають одне на одного. Наприклад, ґрунтовні зміни у країні неможливі без інституційних реформ. Бо як би не змінилися люди, якщо інституції не зміняться, вони «витіснять» чи «не впустять» нову культуру — лиш пригадаймо нашу реформу охорони здоров’я; або гляньмо на Росію, де який би не був очільник, всі інституції там авторитарні й каральні, а відтак, доки вони не зміняться, країна залишиться диктатурою.

— Набір конфігурацій рішень та поведінкових моделей, спричинених чинниками з п. 2 вище, які представники культури вибирають індивідуально та колективно, причому цей вибір може не співпадати у різних людей та суспільних груп. Наприклад, якщо публічний діяч-радник верзе небезпечну маячню і має кількадесят мільйонну авдиторію — питання не лишень до нього і хто його допустив на такий рівень впливу, а й до людей, які радо складають ядро його авдиторії, бо якщо такий контент «заходить», то це системна проблема інституцій країни, а не питання «недолугості» окремих людей.

— Рухомий конструкт, що змінюється повільно і нерівномірно: підвалини культури зберігають сталість століттями, цінності й переконання можуть еволюціонувати протягом ~10−20 років, а поведінкові паттерни (культурні конфігурації) — протягом ~3−5 років — причому тягліші «шари» культури закладають напрямок і «коридор» зміни динамічніших. Наприклад, прагнення українців до волі, зокрема, як агентності в життєвому виборі — підвалина нашої культури, що вистояла кількасот років нищівної турбулентності; однак через тимчасові, слабкі й малодовірені формальні інституції, вкорінений фамілізм, низьку суспільну довіру і (як один з наслідків) дискредитованість експертизи (вірю не фахівцям, а «своїм»), це прагнення проявляється в магічному мисленні, раціоналізації корупції і недостатньо серйозному ставленні до громадської активності (проголосували й забули).

Тепер глянемо на українську національну культуру (ту, що менталітет, а не ту, що творчість) через цю парадигму. Парадигма ця точно не єдина і не «єдина правильна».

До речі, ця парадигма (в ній працюють Аджемоглу, Алесіна, Робінсон та ін.) дещо подібна до системи tight-loose cultures Мішель Гелфанд, авторки книги Rule Makers, Rule Breakers про суспільні норми та їхный вплив на національні й корпоративні культури.

1. Національні культури бувають флюїдні (fluid) — здатні змінюватися й адаптуватися під істотні впливи без радикальних зламів, а бувають вкорінені (hardwired) — нездатні до таких змін без деструктивних проявів у суспільстві. Флюїдність чи вкоріненість культури залежить від того, наскільки її атрибути (цінності, інституції, суспільні норми, переконання, смисли) пов’язані між собою (entangled) чи обособлені (free-standing), абстрактні (abstract) чи специфічні (specific):

Entangled — атрибути культури, настільки тісно «вплетені» у суспільну тканину, що слугують реальними обмеженнями для змін і «гальмами» в доступі до ресурсів і можливостей; виокремити та радикально змінити такі атрибути надскладно. Ось система каст в Індії накладає істотні й слабо рухомі обмеження на суспільну мобільність і доступ людей з певних страт суспільства до освіти, професій та добробуту, хоча є винятки — прем'єрміністр Індії Нарендра Моді з касти Даліт (недоторканих), однієї з найнижчих в тамтешній стратифікації.

Free-standing — атрибути, що можуть змінюватися під тиском значущих впливів без істотної руйнації інших атрибутів. Місце релігії (і церкви як інституції) у Європі та США трансформувалося зі зміною державних режимів від «центру управління» суспільним та політичним життям країни до впливової, але не домінантної інституції в демократичному суспільстві: можна вірувати або ні — радикально на твої життєві можливості поза церквою це не вплине, бо держава, наука, мистецтво, ремісництво, та інші фахові сфери сьогодні здебільшого відділені від церкви, а не контролюються нею;

Abstract — атрибути, що мають низку валідних інтерпретацій, що дозволяють носіям культури вдаватися до різних інституційно доречних паттернів поведінки. Принципи (Аналекти) Конфуція, засадничі для азійських культур, були сформульовані автором настільки афористично й неінструкційно (зокрема, принцип «правителю мають вірити прості люди; держава не встоїть, якщо її не підтримують прості люди»), що як Китай здавна до сьогодні застосовував їх для обґрунтування авторитарних підходів до управління державою (спочатку абсолютизм, потім комунізм), так і Тайвань з Гонконгом спиралися і спираються на «конфуціанську демократію», причому обидві конфігурації використання цих принципів абсолютно валідні з точки зору автора;

Specific — атрибути, що мають одну інтерпретацію і не підлягають модифікації у відповідь на засадничі впливи. Для переважної кількості ісламських держав демократія — не пріоритет і неоптимальний режим, крім історичних чинників, через детальні, інструкційні описи в релігійних працях того, хто є «свій» (in-group), хто «чужий» (out-group), з ким варто і не варто мати справу, як саме треба поводитись й ухвалювати рішення в усіх сферах життя (Шаріат); відтак, неподоланне суспільне розшарування там є навіть всередині країн регіону, і поступаються цими настановами там дуже мало і точково — під тиском економічних та геополітичних чинників; девіантна поведінка в таких культурах може призвести для руйнівних для добробуту людини наслідків.

2. Немає культур, що лишень флюїдні чи вкорінені. Кожна країна має унікальний баланс цих двох атрибутів, що визначається, з одного боку, паттернами розвитку в минулому, з іншого — синхронізацією формальних інституцій та інших аспектів культури (як от цінності та переконання) у відповідь на зовнішні виклики. Наприклад, Велика Британія — флюїдніша, ніж Китай, який флюїдніший, ніж Індія, яка флюїдніша, ніж Ісламські держави. Зазвичай, чим флюїдніша культура, тим більш розмаїті точки зору й поведінкові паттерни у ній, і тим складніше різним групам домовлятися без докладання сфокусованих зусиль і без ефективних сильних інституцій.

Є типи культур, які утворюються при поєднанні різних атрибутів: freestanding + abstract = fluid culture, entangled + specific = hardwired culture.

Але найцікавіше — це так звані intermediate cultures (проміжні) культури. В таких міксуються атрибути:

— freestanding + specific — тоді в країні діють чітко окреслені, глибоко вкорінені та стійкі до системних змін атрибути, в той час як решта атрибутів еволюціонує (багатовікове тяжіння до антисемітизму певних суспільних груп у певних країнах Європи);

— abstract + entangled — тоді в країні діють глибоко вкорінені, але неоднозначно окреслені, з розмаїтими трактуваннями, норми, тлумачення яких визначає поведінку цілих прошарків суспільства (witchkraft культи в країнах Африки, які є «ліками» на всі випадки життя або живі й практиковані вкраплення прадавніх вірувань в осучаснені християнські традиції у Скандинавії та нордичних культурах).

3. Україна, через історичні чинники формування нації (розмаїті етноси, частини території під різними імперіями, локація на фронтирі з часто недружніми державами, високий рівень уникання невизначеності, слабкі/тимчасові/недовірені формальні інституції та гіпертрофовано довірені неформальні суспільні норми, зв’язки, надійні люди), вірогідно, є високофлюїдною культурою зі специфічними нормами (freestanding + specific). У нас поляризоване й регіоналізоване суспільство, в якому варіантів прийнятної поведінки низка, але вони прив’язані до певних груп, всередині яких «правильних» варіантів якраз небагато і вони часто слабо або взагалі не переносяться в інші групи.

Наприклад, в Україні, залежно від профайлу «свого» лідера думок для суспільної когорти (в широкому, не соцмережному, сенсі), залежить рівень довіри до рішень на рівні спільноти або держави, електоральна поведінка, формування зв’язків і критерії життєвого вибору. При цьому, формальні критерії фаховості (досвід, спеціалізація, освіта, ін.) «вмикаються» і довіра виникає лишень тоді, коли визначення «свій-чужий» відбулося. Відмінність нас від, наприклад, розвинутіших демократій (США, Британія, Німеччина, Франція, Скандинавія) у тому, що там «свій-чужий» — один з багатьох, у т.ч. фахових та інституційних, критеріїв формування довіри та поведінкових паттернів у взаємодії, а в Україні він головний і часто єдиний.

Оскільки ми — флюїдна культура, нам дуже складно домовлятися, бо кожен вихід за рамки in-group (ми їх називаємо бульбашками) вимагає долання стіни з геть інакших трактувань звичних понять («що це?»), скриптів («як діяти?») та паттернів («яка поведінка доречна?»). Це часто і призводить до ср*чу замість дискусії, бо неемоційне і критичне обмірковування смислу, трансльованого «чужим», вимагає зусиль і часу для оцінки та формування нового паттерну сприйняття. Легше діяти як звично: знецінити (бо «чужий», відтак, конструктивна взаємодія не вартує зусиль), охрестити невігласом, запроданцем, зрадником чи доєднатися до чутного й видимого спротиву, який ближнє коло вже чинить цьому «чужому».

Наприклад, неважливо наскільки реально ефективно працює голова державної організації (показники), нам важливо наскільки в суб'єктивному сприйнятті він/вона «заслуговує» озвучений рівень компенсації, з ким «тусується» (ближнє коло), чи «резонує» з нами емоційно як людина і чи активно пише у соцмережах про свою роботу (ілюзія розуміння й контролю) — хоча реально відрізнити головні події в цій роботі від другорядних ми нездатні.

Або коли розробляються нові норми законодавства, часто помилково вважається, що практики з інакших (часто — західних й інституційно розвиненіших) культур можна впровадити в Україні без адаптації та підготовки суспільства. Однак якщо нові норми провадити стрімко й суворо, без інформування та навчання й гармонізації з дотичними нормами та інституціями, вони будуть ігноруватися, «креативно» трактуватися чи виконуватися «на папері» або частково. Ба більше, цілком ймовірний публічний демарш лідерів думок проти авторів таких норм — «свої» захищаються від «чужих». Приклади: корпоративне управління в державному секторі або реформи охорони здоров’я та освіти; в усіх трьох випадках ср*чі виникали там, де з належною інформаційною роботою і плануванням дій публічних осіб їх можна було уникнути або мінімізувати.

Дослідження Аджемоглу та Робінсона доводять, що ступінь розбіжностей між законодавством та суспільними нормами впливає на рівень законослухняності в країні. Якщо такі розбіжності істотні, то порушників стає більше, а в культурах, в яких зневага до правил та «шкутильгання» в правоохоронній та судовій системах явища вкорінені (Україна, Бразилія, Аргентина) — і поготів. В таких культурах усі значущі суспільні правила мають бути співтворені в консультаціях з зацікавленими групами, а не спущеними зверху бо дивимося «параграф перший» вище. А «еліти» в кожній з суспільних груп мають усвідомлювати свою роль не лишень носіїв цінностей і переконань ближнього кола, а й «місточків» до інших груп, адже тільки думки легітимізація через лідерів думки уможливлює прийняття певною групою незвичних їй ставлень та поведінки.

А що ж зі ср*чами робити? Чи це «прокляття» для українців чи «національне надбання»?

Оскільки ми — проміжна флюїдна культура, траєкторія та ступінь розвитку формальних інституцій визначатиме в який бік ми «хитнемося» — до «специфічності» (тоді поляризація набуде крайніх, складнопереборних, форм) чи «абстрактності» (тоді ми навчимося краще застосовувати звичні норми до різних контекстів). По-хорошому, нам варто радикально краще володіти базовою матчастиною в економіці, історії, крос-культурній взаємодії, мати навички критичного мислення та системного навчання — з одного боку. З іншого боку, нам треба усвідомити, що інституції в країні творяться і змінюються активними громадянами гуртом, а не самі собою або роз'єднаними групками, нездатними домовлятися про базові поняття. Ну, і щоб у людей з’явилася довіра до формальних інституцій, вони мають працювати не лиш «на папері» і комунікувати не на «відчепись», а щоб їх розуміли.

Джерело: nv.ua