Осінь Середньовіччя

Йоган Гейзинга народився 1872 року в нідерландському місті Гронінген в родині священника-меноніта. З юних років волів займатися лише тим, що йому було дійсно до душі: мовами, історією, мистецтвом. Викладав історію в школі, курс давньоіндійської літератури в Амстердамському університеті, далі знов повернувся до історії – став професором Гронінгенського, а потім Лейдинського університету.

Але ніщо з того, що традиційно ставало об’єктом дослідження істориків, не привертало уваги Гейзинги. Він звернувся до культури, а точніше – до того її аспекту, який прийнято визначати терміном «ментальність». Гейзинга дивився на кожен народ мовби із середини, відшукував найяскравіші і моменти в його житті та збирав з цих барвистих фрагментів мозаїчні портрети епохи. Так народилася його перша книга – «Осінь Середньовіччя» (1919). Відкинута багатьма істориками, ця праця була перекладена кількома мовами і з захопленням сприйнята європейською аудиторією.

За словами Гейзинги, в книзі робиться спроба побачити в XIV-XV століттях не початок Ренесансу, а завершення Середньовіччя; спроба побачити середньовічну культуру в її останній життєвій фазі, як дерево, плоди якого повністю завершили свій розвиток, налилися соком й переспіли. «Заростання живого ядра думки її застиглими формами, висихання та затвердіння багатої культури – ось чому присвячені ці сторінки,- стверджував мислитель. – Коли я писав цю книгу, мій погляд мовби скеровувався в глибини вечірнього неба – але було воно криваво-червоним, важким, пустельним, в загрозливих свинцевих прогалинах й відсвічувало мідним, фальшивим блиском.»

Під час окупації Нідерландів фашистами Йоган Гейзинга опиняється в таборі для інтернованих. На його захист виступила громадськість й інтелігенція, і Гейзингу вислали на поселення в маленьке село поблизу міста Арнем. Але все ж в його душі похитнулося щось дуже важливе… За кілька місяців до закінчення Другої світової війни він відмовився від їжі й помер від виснаження 1 лютого 1945 року.

 

Якою б складною не була ситуація, варто пробудити в людині дух суперництва – і в неї з’являються енергія та непереборне прагнення побороти обставини

Якою б складною не була ситуація, варто пробудити в людині дух суперництва – і в неї з’являються енергія та непереборне прагнення побороти обставини

В «Осені Середньовіччя» мислитель писав: «Будь-який час після себе залишає набагато більше слідів страждань, ніж щастя. Лиха – ось з чого твориться історія. І все ж якась несвідома переконаність говорить нам, що щасливе життя, безтурботна радість і солодкий спокій, що випали на долю однієї епохи, у підсумку не надто відрізняються від всього того, що відбувається в будь-який інший період.»

Homo Ludens

1938 року побачила світ книга Homo Ludens («Людина граюча»). Всю історію людства Гейзинга розглядає в контексті феномена гри, в якому він бачить витоки людської культури і формування суспільства.

Гра як буття

Щодня ми приміряємо на себе різні соціальні ролі, не замислюючись, що з кожним новим образом  включаємось в нами ж вигадану, обрану чи прийняту гру. З ранку ми турботливі батьки, за годину – керівники компаній, творці чи виконавці проектів, після роботи – відвідувачі ресторанів, спортивні вболівальники, театрали, кіномани тощо. А потім – знов батьки, діти своїх батьків, сусіди, родичі. Ми вчимося, граючись і, самі того не помічаючи, граючи живемо. Але гра не просто заповнює наше повсякденне життя, вона є невід’ємним складником людського буття.

На думку Гейзинги, існування гри не пов’язане ані з будь-яким ступенем розвитку культури, ані з будь-якою формою світогляду. Кожна істота, що мислить, здатна миттєво відтворити перед очима реальність гри – участь в грі як щось самостійне, самодостатнє, навіть якщо в її мові немає слова, що узагальнено виражає це поняття. Можна заперечувати фактично будь-яку абстракцію: право, красу, істину, добро, дух, Бога. Можна заперечувати серйозність. Гру ж не можна заперечувати.

Філософ казав, що гра підтверджує належність людини не лише до матеріального світу. «Разом з існуванням гри, хочемо ми цього чи ні, визнається і дух, – писав він. – Гра, якою б не була її сутність, не є чимось матеріальним. Вже у світі тварин вона виривається за межі фізичного існування… Буття гри кожен день підтверджує, причому в найвищому сенсі, надлогічний характер нашого становища у Всесвіті. Тварини можуть грати, значить, вони вже щось більше, ніж просто механізми. Ми граємо і ми знаємо, що ми граємо, значить, ми більше, ніж просто розумні істоти, бо гра – це діяльність поза межами розуму.»

Гра, навіть у найпростіших її проявах, –  це «функція з багатьма гранями сенсу». Гейзинга писав, що у грі грає щось, що виходить за межі безпосереднього прагнення до підтримки життя, дещо, що  вносить сенс в дію, яка відбувається. Гра прикрашає життя, доповнює його й тому необхідна й індивіду як біологічна функція, і суспільству – в силу вкладеного в неї сенсу , в силу її значущості.

 

Суттєва ознака гри: досягнутий в ній успіх мовби сам собою переходить з однієї людини на всю групу

Суттєва ознака гри: досягнутий в ній успіх мовби сам собою переходить з однієї людини на всю групу

Сенс виграшу

Гра протікає поза і над сферою тверезого повсякденного життя з його потребами та серйозністю, – вважав Гейзинга. Якою б складною не була ситуація, варто пробудити в людині дух суперництва – і в неї з’являються енергія та непереборне прагнення побороти обставини. Рушійною силою тут є принцип змагання, бажання виграти.

Ось як визначає Гейзинга зміст виграшу в широкому сенсі: «Виграти – означає піднятися в результаті гри. Але дієвість цього піднесення має схильність розростатися до ілюзії верховенства взагалі. І тим самим виграється дещо більше, ніж гра сама по собі. Виграється пошана, здобувається честь. І ця честь, і ця пошана завжди надають переваги безпосередньо всій групі, що ототожнює себе з переможцем. Такою є суттєва ознака гри: досягнутий в ній успіх мовби сам собою переходить з однієї людини на всю групу.»

Втрачений дух гри

Розмірковуючи про сучасну культуру, мислитель пише: «Досконалість, з якою сучасні соціальні механізми вміють посилювати зовнішній ефект масових заходів, не змінює того факту, що ані олімпіади, ані організація спортивних занять у американських університетах, ані голосно розпропаговані змагання між країнами не можуть підняти спорт до рівня діяльності, яка творить стиль та культуру. Яким би не було його значення для учасників змагань і глядачів, він залишається безплідною функцією, в якій давній ігровий фактор, здебільшого, вже встиг відмерти.»

Fair play

Дуже тонка межа відділяє гру від фальші та обману. «По-перше, є підстави вважати, що ігрові форми більш-менш свідомо використовуються для приховання істинних намірів громадського або політичного характеру, – писав Гейзинга. -У цьому разі йдеться не про споконвічний ігровий елемент культури, а про удавану гру. По-друге, стикаючись з явищами, які на поверхні демонструють видимість властивостей гри, можна піти помилковим шляхом.»

Кожна гра має свої правила, які диктують, що матиме силу всередині обмеженого грою тимчасового маленького світу. Вони є обов’язковими та не підлягають сумніву – варто порушити правила – і гра стає неможливою. Це однаковою мірою стосується як гри за картярським столом, так і політичної сфери. Щойно шахрая викрито, будь-яка гра закінчується.

Філософ писав: «Система міжнародного права підтримується завдяки взаємному визнанню засад та принципів, які, незалежно від їхніх метафізичних першопричин, на практиці діють як правила гри. Промовисте твердження pacta sunt servanda (лат. «договори повинні виконуватися») фактично містить в собі твердження, що цілісність системи ґрунтується виключно на волі до сумісної участі у спільній грі. Як тільки одна зі сторін перестає дотримуватися правил, руйнується вся система міжнародного права (хай навіть тимчасово).»

 

Справжня гра виключає будь-яку пропаганду. Її дух та настрій – атмосфера радісного піднесення, а не істерична напруженість

Справжня гра виключає будь-яку пропаганду. Її дух та настрій – атмосфера радісного піднесення, а не істерична напруженість

І ще одна теза мислителя: справжня культура завжди вимагає fair play (чесної гри), а fair play – це виражений в термінах гри еквівалент доброчесності. Отже, не потрібно плутати гру з маніпуляцією.

Гейзинга стверджував, що ігровий зміст не повинен полягати в задурюванні або відходженні від норм, що диктуються розумом, людяністю або вірою. Він не повинен бути оманним фантомом, що маскує досягнення певних цілей за допомогою навмисно культивованих ігрових форм. «Справжня гра виключає будь-яку пропаганду, – писав філософ. – Її мета – в ній самій. Її дух та її настрій – атмосфера радісного піднесення, а не істерична напруженість. У наші дні пропаганда, яка хоче потрапити в кожну сферу життя, діє засобами, розрахованими на істеричні реакції мас, й тому навіть там, де вона набуває ігрової форми, не може виступати як сучасне вираження духу гри, а є його фальсифікацією.»

Деякі цитати Йогана Гейзинги:

– Із зачарованого кола гри людський дух може вирватися, спрямовуючи погляд до найвищого.  Обдумуючи речі суто логічно, він не піде дуже далеко.

– Гра є порядок.

– Будь-яка гра – це насамперед вільна діяльність. Гра за наказом вже не гра.

– Наш суспільний устрій сповнений симптомів, що вселяють побоювання, які можна було б підсумувати як «послаблення здатності до судження».

– Дурість у всіх своїх іпостасях, дрібних та смішних, злих та порочних, ще ніколи не правила таких оргій на білому світі, як у наші часи.

– Багатознання перетворюється в маломудрість. Це жахлива гра слів, але, на жаль, вона несе в собі глибокий зміст.

– Саме підвищена чутливість до візуального впливу є тією ахіллесовою п’ятою сучасної людини, по якій б’є реклама, використовуючи послаблення її здатності до судження – здатності самостійно думати та оцінювати.