Про Україну та ЄС

Україна зараз є супер-україноцентричною: багато людей думають лише про ситуацію всередині країни і мало рефлексують над тим, що відбувається у світі. Це можна побачити навіть на прикладі газет: вони сфокусовані переважно на внутрішніх проблемах.

Ми розуміємо, що Україна зробила свій європейський вибір. Дехто скаже, що три роки тому, дехто – що навіть 15 років назад. Наша мета – допомогти цей вибір імплементувати, довести його до логічного завершення.

Наш офіс в Україні складається приблизно зі 100 людей, щорічний бюджет – 250 млн. євро. Частина цих грошей йде напряму до бюджету країни, частина – на фінансування конкретних маленьких проектів у регіонах, на навчання державних службовців тощо. Наприклад, зараз ми створюємо 15 центрів по всій країні, які будуть безкоштовно і напряму консультувати малий та середній бізнес – про те, як шукати партнерів у ЄС тощо. Також плануємо фінансувати ризики деяких банків, щоб вони надавали кредити українським компаніям. Окрім фінансової допомоги, ми також допомагаємо Україні підтримувати політичний діалог з Брюсселем.

Партнерство ЄС з Україною базується не лише на торговельних інтересах і бажанні розвивати економічні відносини, але й на таких “китах”, як спільні цінності. Перш за все, йдеться про такі європейські, як права людини тощо. Але важливі не лише цінності, але й амбіції України. Які вони, що саме ви хочете отримати зі свого європейського вектору? Може, тільки безвізовий режим чи торгівлю, а може, повноцінне членство у ЄС?

У порівнянні, скажімо, з Польщею Україна дуже сильно запізнюється із європейськими реформами. А якщо подивитись на її результати – то вона програє навіть у порівнянні з Росією. У наступні 7-10 років Україна має зробити якісний стрибок – звісно, якщо вона має великі амбіції. Все це записано у договорі про асоціацію з ЄС – країна вже взяла на себе чималі зобов’язання. І якщо вони всі будуть виконані, то у 2025 році Україна стане якісно іншою.

 

Партнерство ЄС з Україною базується не лише на торговельних інтересах, але й на таких “китах”, як спільні цінності

Партнерство ЄС з Україною базується не лише на торговельних інтересах, але й на таких “китах”, як спільні цінності

Головна проблема України, на мою думку, – це політична воля. Це те, що не можна купити. Люди в Україні розумні, і всі знають, що треба робити, однак є дуже багато точок, де можна накласти вето, і є дуже багато інтересів різних груп, – тому реформи подекуди гальмуються чи виконуються не до кінця.

Про експорт до Європи

Україна – велика країна, у неї є чималий енергетичний потенціал, ще не всі технології забуті, є багато талантів в університетах, особливо інженерних. Але їй потрібні ринки для експорту. І найближчий великий ринок – це не Росія, а ЄС. Вже зараз Європа є одним з найбільших торгівельних партнерів України – туди йде 35% експорту.

Останні 25 років Україна продавала у світі переважно метал, сировину та зерно. Якщо ви хочете змінити ситуацію і перейти на торгівлю продукцією із доданою цінністю, то ваш найбільший партнер – це теж Європа. Тому потрібно переходити на європейські технічні стандарти, стандарти безпеки тощо. У це треба інвестувати, але продукція, що випущена за цими стандартами, може бути продана майже будь-де у світі.

У деяких сферах бізнесу Україна має найбільші перспективи: скажімо, легка промисловість (від меблів до модного текстилю), аграрний бізнес, енергетика. Але їх майбутнє залежить від того, як держава будуватиме свою політику підтримки компаній.

Звичайно, ЄС – це не якийсь Дід Мороз, це економічний союз. В Європі усі конкурують: литовці з німцями, німці з французами і т.д. І ми зацікавлені у великому українському ринку. Але на сьогоднішній день цей ринок може купувати дуже мало товарів з Європи – бо населення має небагато грошей. А значить, ЄС зацікавлений, щоб Україна розвивалась, а люди ставали багатшими.

Наступні 7-10 років – це шанс стати учасником великого європейського ринку. Тоді ви зможете брати участь у конкурсах держзакупівель, скажімо, у Німеччині, конкуруючи з німецькими компаніями. Можливості почнуть відкриватись для вас – і в Україні стане з‘являтись більше можливостей для нас. Цей процес буде асиметричним, адже Європа більша й багатша, тому вона буде відкривати більше, а Україна – менше і поступово. Але за 7-10 років відкриється все.

 

Найскладнішим у процесі інтеграції Литви до ЕС було подолати групи вузьких інтересів

Найскладнішим у процесі інтеграції Литви до ЕС було подолати групи вузьких інтересів

Звичайно, існують квоти, які ускладнюють торгівлю з ЄС. Обсяг продукції, який перевищує квоту, надходить на європейський ринок з певним тарифним митом. Це може робити українську продукцію не такою конкурентоздатною, наближуючи її за ціною до, скажімо, польської. Однак слід розуміти, що таке мито розповсюджується лише на 32 групи товарів, решта – відкриті. І якщо ви експортуєте не курчат, а, наприклад, спідниці чи радіоприймачі, то з цією проблемою не стикнетесь.

Про досвід Литви

Україна – поки що terra incognita для великої частини Європи. Усі знають хіба що про Чорнобиль, корупцію, Майдан. Проте близькі сусіди – Словакія, Естонія, Литва – розуміють вас дуже добре. Ми самі пройшли цей шлях. Ми також не хотіли бути частиною вибору інших, а хотіли зробити власний вибір. Наш президент – виходець з США – казав: у нас є великий сусід, і якщо ми не будемо рухатись у Європу, то так і залишимось пограничною територією, «сірою зоною», де захід і схід борються за свої інтереси.

Найскладнішим у процесі інтеграції Литви до ЕС було подолати групи вузьких інтересів. Виживання великого бізнесу залежало від підтримки держави, тому він не хотів до Європи, не хотів змінюватись, відкривати ринок для конкуренції. З такими компаніями було дуже непросто боротись: вони мали чималий вплив і ресурси, добре знали політичні сили, а усе, чого вони хотіли, – це зберегти статус-кво.

У Литві, як і в будь-якому суспільстві, були дві серйозні проблеми: економічна нерівність (до речі, за цим показником Україна – друга після Росії серед усіх європейських країн) і несправедливість. Люди зрозуміли, що європейський вибір допоможе наблизити вирішення цих проблем.

Приєднання до ЄС – це як входження в багату родину, в клуб багатих країн. Звичайно, вони розуміють, що новим членам потрібно допомагати, тому ЄС надає фінансову допомогу через структурні фонди, але й кожна країна намагається «виторгувати» найкращі умови підтримки. Скажімо, коли Литва інтегрувалась до ЄС, то від неї хотіли закриття атомної електростанції. Вона була побудована ще у радянські часи, за тими ж технологіями, що й Чорнобиль, тому «зелені» групи Германії та Австрії казали: «ви можете вступати до ЄС, але тільки якщо зупините реактори». Переговори щодо того, як це відбуватиметься, були дуже складними. І в результаті ЄС фінансував закриття станції.

Про рішення дипломатів

Дипломати зараз приймають не дуже багато стратегічних рішень. Дипломатія пов‘язана переважно із досягненням консенсусів, із колективними напрацюваннями. Тому в цій сфері елемент індивідуальності (однієї людини) не є настільки визначальним, як у бізнесі.

Керівник організації, приймаючи стратегічні рішення, розуміє, що сам несе за них відповідальність, і що вони можуть або допомогти компанії виграти, або змусити її програти. У сучасній дипломатії – дуже багато гравців. Тому я, скажімо, не можу сказати, що за останні роки прийняв рішення, які визначають траєкторію розвитку ЄС. Для сучасної дипломатії найважливішим стає менеджмент змін.