Стратегія, проєкти та війна

Не секрет, що основна проблема місцевого самоврядування у багатьох регіонах України — це постійна нестача фінансового ресурсу, яка заважає якісно надавати мешканцям громади послуги (соціальні, інфраструктурні тощо). Наразі Косів отримує державну субвенцію, але намагається робити усе можливе, аби стати самодостатнім. «А ще ми хочемо діяти якнайшвидше, щоб і життя в громаді покращувалося стрімко», — каже міський голова Юрій Плосконос.

А Роксолана Мартинюк, керівниця відділу промоції, зв'язків та економічного розвитку Косівської міської ради, поділилася, що громада є дуже активною у пошуку можливостей. «Особливість нашої громади у тому, що ми не шукаємо під гранти ідеї. Ми спочатку шукаємо ідеї, потім проводимо дослідження, а потім готуємо проєкти для залучення коштів під інфраструктуру, — розповідає вона. — Після 24 лютого ми почали подаватися на всі можливі програми, і зараз кожного місяця втілюємо якісь невеликі проєкти. Скажімо, нещодавно завершили закупівлі продуктових наборів для внутрішньо переміщених осіб».

«Також проєктна діяльність допомагає нам втілити речі, які інакше ми б не змогли собі дозволити через брак коштів, — каже пан Юрій. — Тому з 62 громад Франківщини ми є одним із лідерів у проєктній діяльності».

Окрім невеликих проєктів, громада опікується й декількома великими. Ще у грудні минулого року міська рада затвердила стратегію розвитку громади. Цьому передувала тривала робота: мозкові штурми, стратегічні сесії, формування програмного документа. По цій стратегії громада рухається й зараз: вона настільки вдало створена, що після початку війни вносити корективи практично не знадобилося. Водночас це живий документ, тому певні моменти за потреби можуть коригуватися.

Пан Юрій розповідає, що для розвитку громада обрала декілька перспективних напрямків — і зробила це лише після детального дослідження місцевих реалій, традицій, поточних умов, врахувавши географічну та кліматичну складову, логістику тощо.

Відновлення вівчарства

Першим із пріоритетних напрямків є вівчарство. Косівська громада складається з двох частин — гірської та рівнинної. У гірській є дуже великі економічні проблеми: там практично немає роботи. Громада поставила собі за мету знайти рішення, і відновлення традиційного для цієї місцевості вівчарства може стати відповіддю.

«До середини ХХ століття це був основний із видів діяльності тут, і все крутилося навколо нього: молоко (і всі продукти, які з нього роблять), м’ясо, вовна (яка йшла на ліжники, капці, шкарпетки тощо), — розповідає пан Юрій.

Втім, зараз вівчарство на Косівщині занепало, і це тягне за собою негативні наслідки. Скажімо, сільськогосподарські землі без овець заростають чагарниками. Отже, громада вирішила відновити вівчарство, але вже за найкращими європейськими практиками, вивчивши іноземний досвід.

«Основне завдання цього напрямку — збільшення економічної активності регіону, створення нових робочих місць, — каже пан Юрій. — Якщо люди стають заможнішими, то вони залишаються, не їдуть нікуди. А сьогодні, як відомо, основна боротьба у світі точиться за людський ресурс. Якщо люди залишаються, то вони платять більше податків, демографічна ситуація покращується. А ми можемо вкласти більше грошей у поліпшення умов життя. От так і закручується така собі позитивна спіраль: буде добре і громаді, й економіці, й природній екосистемі».

Цей проєкт міська рада виконує спільно з USAID. «Зараз ми з експертами USAID Agro розробляємо дорожню карту щодо того, як правильно розвивати вівчарство, — розповідає пані Роксолана. — Ми не просили грошей, але нам потрібна допомога фахівців. Всі розуміють, що у Карпатах має бути вівчарство, але яким воно має бути? Чи треба розводити м’ясні породи, чи молочні, чи фокусуватися на вовні? Якою має бути юридична форма? І як розвивати цей напрям далі?».

Цікаво, що цей проєкт є дзеркальним — Косів реалізує його з Ясинянською громадою, яка знаходиться по той бік перевалу, на Закарпатті. Отже, його вдала реалізація сприятиме розвитку вівчарства по обидва боки Карпат.

Міська рада вже знайшла комунальну ділянку, де можна буде організувати ядро майбутнього проєкту. До початку весни 2023 року пан Юрій та його команда матимуть повне розуміння й стратегію, як рухатися далі. Й тоді шукатимуть кошти для реалізації стратегії, державні або грантові іноземні.

Хоча ця ідея виникла ще до війни, вона отримала прискорення в останні пів року. Адже коли у країні почалися масштабні бойові дії, то гостро постало питання продуктової самодостатності. «Нам дають зброю, снаряди, але якщо є щось, що ми можемо виготовляти самі, то маємо це робити, щоб менше залежати від іноземних донорів», — пояснює пан Юрій.

А ще у перспективі розвиток вівчарства стимулюватиме й гастротуризм, і переробку вовни, й інші види діяльності.

Креативні ремесла — родзинка регіону

Другим перспективним напрямком став розвиток креативних індустрій. Косівщина є одним з небагатьох острівців в Україні, де на дуже високому рівні залишається ужитково-прикладне та декоративне мистецтво. Це обумовлено традиціями: у другій половині ХІХ століття місто складалося з трьох практично рівноцінних етнічних громад (українці, поляки та євреї). Українська, щоб бути конкурентоспроможною, самоорганізувалася й створила ткацьку школу.

Згодом ця школа стала відомою, її почав підтримувати уряд, а потім виник інститут. Він уже розвивав не лише ткацтво, а й інші креативні ремесла. Упродовж 150 років вони зберігалися й розвивалися на Косівщині, сюди приїжджали навчатися талановиті діти з різних регіонів України. «Отже, наші традиції нікуди не поділися, і зараз є багато живих носіїв, які заробляють своєю творчістю, — каже пан Юрій. — Водночас ці креативні ремесла не є чимось законсервованим у часі: є й розвиток, і нове бачення».

Про це свідчить, зокрема, той факт, що у 2016 році Косів виграв конкурс «Креативні міста й регіони». І за допомогою міжнародних експертів розробив стратегію культурного розвитку. Фахівці підтвердили — креативні індустрії є родзинкою регіону й дають вдосталь можливостей для монетизації. Йдеться про один із видів туризму — культурний. «Комусь подобається відпочивати на морі, а хтось хоче приїхати й купити автентичну вишиту сорочку та взяти участь у майстер-класі з кераміки», — пояснює пан Юрій. Тим більше, що у грудні 2019 року косівську кераміку включили до репрезентативного списку ЮНЕСКО нематеріальної культурної спадщини людства.

Але проблема у тому, що досі туризм на Косівщині нагадував квест: зокрема, людині треба було самостійно знайти майстрів, щоб побачити їхні роботи. «Хтось займається різьбленням, хтось керамікою, хтось виготовляє ліжники. Але де людині, яка щойно потрапила до міста, зустріти цих майстрів? Інакше кажучи, виробництво творів мистецтва у нас було на високому рівні, але не було сформовано у вигляді єдиного культурного і туристичного продукту», — зауважує пан Юрій. Тому й виникла ідея інфраструктурного проєкту — створення Центру карпатської культури. Тут під одним дахом мали бути зібрані усі основні напрямки декоративного мистецтва, галерея високохудожніх творів, арт-кафе й чимало інших туристичних атракцій.

Міська рада ревіталізувала будівлю кінця ХІХ століття, де колись розташовувався килимарний цех. Залучили кошти з місцевого бюджету, з бюджетів вищих рівнів, європейські гранти. За словами пана Юрія, цей проєкт став найбільшим інфраструктурним проєктом в Івано-Франківській області за весь час.

Він уже був практично закінчений, громада мало багато планів на цю будівлю, але почалася війна. Тому завершити відновлювальні роботи не встигли, попри те, що на рахунках кошти на це були (й досі є). Адже існує постанова уряду, яка забороняє витрачати бюджетні гроші на непріоритетні проєкти. Сьогодні місто намагається залучити європейські та американські грантові кошти, щоб остаточно запустити будівлю (наприклад, зробити ліфт для маломобільних громадян).

Також сталося неочікуване: до міської адміністрації звернулася компанія Vandra Rugs, яка до війни займалася виготовленням килимів із традиційними скандинавськими візерунками у Новій Каховці. Після початку вторгнення їй вдалося виїхати з окупованої території й вивезти обладнання — але потрібне було приміщення, щоб налаштувати роботу цеху. «Якось так стали зірки, що все склалося: у будівлі Центру карпатської культури колись вже був килимовий цех, у Косові є ткацька традиція — і тому Vandra Rugs захотіли залишитися тут», — розповідає пан Юрій.

Зараз компанія вже активно працює й планує залишитися у Косові й після завершення війни, а у Новій Каховці відкрити філію. Пані Роксолана впевнена: «Стратегічно для нашого регіону це має велике значення, тому ми намагаємося допомагати Vandra Rugs, чим можемо. Це і робочі місця, і податки, і розвиток креативного бізнесу».

Також у Центрі карпатської культури має намір розміститися ще одне підприємство — GUSHKA, яке займається виготовленням виробів із вовни й зараз переорієнтується на експорт. До цього проєкту залучили місцевих ткаль, які вміють створювати автентичні ліжники, доріжки, гуні (традиційний одяг) тощо.

Велика ІТ-міграція

«Центр карпатської культури став для нашої громади першим розвитковим проєктом, — каже пані Роксолана. — Він стає осередком місцевого й релокованого бізнесу, пов’язаного з креативними індустріями, відродженням ремесл».

А пан Юрій розповідає, що у Центру є два основні завдання: стати магнітом, що притягує сюди туристів, і стати самодостатнім, самоокупним. Для того щоб виконати друге завдання, міська рада мала ідею — створити креативний хаб, або хаб для айтішників чи активної місцевої молоді.

Зрештою, так і сталося — війна прискорила цей процес, адже з лютого у Косів переїхало чимало представників ІТ-індустрії. «Це дуже соціально-активні, патріотично налаштовані люди, — каже пан Юрій. — Вони дуже допомогли нам на перших порах, коли ми отримували гуманітарну допомогу для внутрішньо переселених осіб. Допомагати розвантажувати машини, навіть посеред ночі, сортувати допомогу тощо. Ми дуже сподіваємося, що частина з цих людей тут залишиться, і намагаємося створювати для них максимально сприятливі умови».

Тому на одному з поверхів Центру карпатської культури розташується IT-коворкінг. Релоковані IT-фахівці активно займаються облаштуванням коворкінгу, вкладають у це й свої кошти, навіть планують встановити Starlink. Пані Роксолана каже, що чимало айтішників з великих міст України вже готові переїжджати до Косова й перереєстровувати ФОПи. І це також буде вигідно громаді.

Виклики релокації

Попри те, що релоковані підприємства означають для громади додаткові надходження до бюджету, міська рада усвідомлює й наявні обмеження.

Перш за все, це відсутність зручного залізничного сполучення. Ще одна проблема стосується нестачі площ. «Ми маємо запити від релокованих підприємців, але муніципальних виробничих площ у нас дуже мало, — ділиться пані Роксолана. — Громада має 20 об’єктів, але лише два з них — комунальної форми власності (один з них — Центр карпатської культури). Приватних варіантів — дуже багато, але ринок комерційної нерухомості живе за своїми законами, і ціни можуть бути доволі високими. Також власники часто готові радше продавати, а не здавати в оренду. Також ми маємо муніципальну земельну ділянку у 4 га, яку готові надати під конкретний запит».

56% території громади — це ліси, заповідна зона, що накладає обмеження на промислову діяльність. «Отже, Косів не може розраховувати на створення великих виробництв, скоріше — на середній та дрібний бізнес. І, звичайно, туризм. Те, що є негативним чинником для промвиробництва, є позитивним для туризму — зокрема, національний парк, де можна прокладати трекінгові маршрути», — каже пан Юрій.

Інвестиційні перспективи

До початку повномасштабної війни Косівська громада розробляла декілька великих інвестпроєктів у сфері туризму. Міська рада проводила тендери, залучала консалтингові фірми й розробляла проєкти, які можуть стати ще більшими туристичними магнітами для регіону.

По-перше, це спортивно-відпочинковий комплекс «Урочище Михалків». В Косові є гора, де з середини 1960-х існувала гірськолижна школа, одна з найсильніших в Україні. Тут навчалися відомі українські спортсмени. Згодом школа занепала, майно перейшло до приватних рук, але міській раді вдалося повернути його у комунальну власність. «До війни ми розробили концепцію, яка передбачає не лише гірськолижну базу, але й всесезонний комплекс. Він потребує інвестицій у 5-10 млн євро», — ділиться пан Юрій.

Ще один об’єкт — це рекреаційний комплекс із басейном, який будували ще поляки перед Другою світовою війною. У 1939 році це був найбільший басейн на заході України, й еліта тоді відпочивала або у Закопане, або у Косові. Місцеві активісти спільно з представниками влади дійшли висновку, що цей об’єкт має перетворитися на рекреаційний комплекс із відкритим басейном. Поряд є шахти, заповнені сіллю, тому вода солона. Отже, одним з напрямків роботи центру може бути лікування та реабілітація. Він потребує 2 млн євро інвестицій.

Звичайно, шукати інвесторів під час війни складно, навіть у відносно спокійному регіоні. Пан Юрій з командою планував брати участь в інвестиційних форумах, але тепер це практично неможливо. Водночас він наголошує: якщо з’явиться інвестор, готовий вкласти кошти у ці туристичні об’єкти, громада максимально йому сприятиме.

«Якщо планувати бізнес, особливо у сфері туризму, — то Косівщина є одним із найвигідніших місць, куди треба інвестувати кошти, — переконаний пан Юрій. — У нас завжди є, що показати людям. Водночас ціни на землю та нерухомість невисокі у порівнянні з більш популярними туристичними напрямками. Косівщина сьогодні — це terra incognita: люди мало знають про неї, але коли приїжджають, то дуже дивуються тому, скільки цікавинок тут є».