Навіщо я поїхав до Стенфорду

Останні 10 років я був наче білка у колесі, фактично не мав морального відпочинку. Тож вирішив, що треба взяти рік паузи й подумати, розібратись у собі. А оскільки я людина допитлива, то для мене просто їхати кудись гуляти чи відпочивати – було б нудно. Головна моя мета тут – побути із собою наодинці,  читати книги, ходити на лекції та спілкуватися з розумними людьми.

Я вірю, що справа не в окремих особистостях, а в системах. Справа навіть не стільки в командах, як у великому горизонтальному русі людей до змін на краще: у собі, суспільстві, країні.

Учасники Presidents’ kmbs у Стенфорді

Про творчість

Що більш творча людина, тим сильніше вона зациклена на собі. Це одна з найскладніших дилем, з якими я стикаюсь. З одного боку, у мене є чи то вроджене, чи то закладене батьками почуття емпатії, мені хочеться допомагати людям, відчувати їх, щось придумувати для них. З іншого боку, коли я є музикантом, то  зациклююсь на своїх переживаннях – бо без цього нічого не вийде. Тому коли довго займаюсь музикою, то відчуваю, що мені чогось не вистачає.

Про складність соціальних систем            

Здавалося б, математика і фізика – складні й не всім зрозумілі науки. Скажімо, фізика елементарних частинок вимагає значної математичної підготовки, щоб осягнути – про що йдеться. Але навіть вона – набагато простіша, аніж опис звичайної, не дуже великої, соціальної спільноти.

Я був би дуже щасливий, якби міг займатись тільки творчістю. Я б хотів, щоб ситуація в країні дала мені змогу це робити.

Це одна з причин, чому соціальні науки часто не вважають науками, на відміну від фізики, хімії, біології. Адже фізик, маючи певний набір законів і знаючи точку А, може точно передбачити, що буде в точці Б. В соціальних науках, політиці, державотворенні все набагато складніше: людська природа непередбачувана, ірраціональна, не піддається точному аналізу.

 

Усі лідери, візіонери вичерпують свою енергію, якщо вони не є частиною горизонтального руху

Усі лідери, візіонери вичерпують свою енергію, якщо вони не є частиною горизонтального руху

Про командну роботу

Я б не хотів мати справу з людиною, яка каже: «я – хороша, а вони – погані». Якщо людина точно знає, що вона краща за інших – то вже викликає в мене підозру. Для мене важлива командність. Це коли людина каже: «я щось знаю й умію, але без вас усіх – я не впораюсь». Любити себе трошки менше, ніж спільну справу – це, на мою думку, головна цінність.

Якщо все тримається на енергії однієї людини або маленької групи людей – то довго так не триватиме. Усі лідери, візіонери вичерпують свою енергію, якщо вони не є частиною горизонтального руху.

Про зміни в головах

В Україні з кожним роком стає все більше людей, яким не байдуже. Багато з них стоїть на роздоріжжі. Один шлях: зайнятись власною сім‘єю, і тоді привабливий варіант – виїхати за кордон, стати економічним емігрантом. Чимало людей обирають цей шлях. Але є багато тих, що думають: «поїхати можна, але коли  я постарішаю, то чи не буду питати себе, чому не спробував створити таке ж середовище вдома?».

Святослав Вакарчук: “Найголовніший рух, який нам потрібен, – це рух за зміну самих себе”

Амбіції українців починають зростати – й переростають у правильні дії. Я бачу все більше адекватно мислячих людей, які перестають оцінювати все фейсбучними категоріями «зрада-перемога», «свій – чужий».

Звичайно, у нас ще слабкий імунітет, нас ще трясе – й ніхто не може однозначно сказати, що ми видужаємо. Але я інтуїтивно відчуваю, що зараз – вже ніч перед світанком. Бачу людей 25-35 років, у яких горять очі, у яких багато сил. Їх дуже потрібно якось зібрати разом.

Чим більше читаю, спілкуюсь з людьми з різних країн, тим краще розумію, що історія нашого розвитку не така вже й унікальна. Чимало країн проходили ті ж етапи, які проходимо зараз ми.

І в цьому є добра новина – це означає, що хвороби, які переживає наша держава, не є невиліковними. Вони є давніми і, можливо, вже перейшли в хронічний стан, але це не означає, що їх неможливо позбутись. Всі питання – в нас, наших головах, наших бажаннях і серцях. Ми маємо самі собі бути хірургами, бо не можемо дозволити собі розкіш віддати себе в руки інших. Маємо бути постійно при тямі, а не під наркозом.

Перше, що ми маємо змінювати – це наші голови. Тому найголовніший рух, який нам потрібен, – це рух за зміну самих себе.

Про побудову держави

Так, в України дуже важкі стартові умови. Ми почали будівництво держави з побудови демократії, не збудувавши адміністративну систему (нормальну «бюрократію») та систему верховенства права. Усі ці три речі необхідні для успішної країни. А у нас двох «колон» з трьох немає, або вони гнилі. Перед нами зараз складне завдання: маючи оцю хитку конструкцію, продовжувати будувати верховенство права й сильну державу.

 

«Сильна рука» може дати непогані результати у короткостроковій перспективі, але в довгостроковій – призведе до нещастя всього народу

«Сильна рука» може дати непогані результати у короткостроковій перспективі, але в довгостроковій – призведе до нещастя всього народу

У 1991 році не було виходу. Ми не змогли б збудувати систему верховенства права, бо 70 років жили у країні, де було спотворено саме поняття права. І адміністративну систему не могли створити – бо вся «бюрократія» була то у Відні, то у Москві, то ще десь. Збудувати системи було б простіше, якби ми були авторитарною державою. Але я впевнений, що «сильна рука» може дати непогані результати у короткостроковій перспективі, але в довгостроковій – призведе до нещастя всього народу.

Держава має бути відкрита для будь-яких ідей. І чиновники повинні бути настільки кваліфіковані й мислити настільки широко, щоб відрізняти: які ідеї нереальні, які дурні, які хороші, але ефективні завтра, а які треба втілювати вже зараз.

Потрібен, з одного боку, запит від суспільства, а з іншого – люди, які будуть його імплементувати. А щоб їм вдалось – повинно не бути страху, що зміни не сприйме система (і тут важливе верховенство права), і має бути експертиза (вміння в руках і розуміння в голові). Потрібні обидві речі – і верховенство права, і нормальна «бюрократія». Хтось каже, що тільки нові незалежні суди нас врятують, але без освічених якісних чиновників нічого не вийде.

Про суспільний запит

Будь-яка зміна в країні починається, коли на неї є суспільний запит. Не буває так, щоб прийшов хтось – чи то Наполеон, чи то Ленін – без такого запиту. Але й сам суспільний запит не може бути масовим, його не можуть підтримувати  абсолютно усі категорії населення. Всі хочуть змін, але розуміють під цим різне.

Українське суспільство можна умовно розділити на декілька прошарків. По-перше, великий прошарок бідних та малозаможних людей, які змушені думати про те, що завтра їстимуть їхні діти. І їх значно більше, ніж нам здається. Ці люди не зможуть стати драйверами, ініціаторами суспільного запиту на нову культуру політики, нові правила поведінки – бо на виборах вони проголосують за того, хто вже сьогодні щось їм дасть. А завтра вони думатимуть про те, що робити післязавтра.

 

Якщо у нас буде система верховенства права, то економіка і фінанси запрацюють

Якщо у нас буде система верховенства права, то економіка і фінанси запрацюють

На іншому боці – олігархи. Їх дуже мало, але вони зосередили в руках величезні фінансові ресурси та багато чого вирішують. І вони точно не можуть бути агентами змін, бо їх зміни не цікавлять. Для них верховенство права, вільний ринок, прозорість процедур несуть тільки ризики.

Є третій прошарок – приватні підприємці, малий бізнес. Вони хотіли б змін, але не впевнені, що ті зміни, які їм пропонуються, будуть на краще. Їхнє головне бажання – щоб їх не чіпали.

Залишається остання категорія – середній та великий, але не олігархічний бізнес, власники та працівники таких компаній. Вони створили себе самі за останні 10-15 років, та тепер уперлись у стелю – капіталізація не росте. А щоб вона зростала, потрібно або самим вибитись в олігархи (але більшість цих людей не готові: комусь совість, комусь обставини  не дозволяють), або щоб у країні зросла якість ведення бізнесу, щоб рейтинги держави зросли.

Ця категорія – єдина, яка може створити дієвий та стійкий суспільний запит. Для них зміни – не просто слова про успішну країну, а цілком матеріальні речі: ріст капіталізації, нові робочі місця. Єдине, чого не вистачає – щоб ці люди зібрались разом і стали великою силою.

Потрібно питати себе: що я, як власник компанії, можу зробити? Що можуть зробити мої друзі й навіть конкуренти? Як ми можемо зібратись разом і розмовляти з владою міста, владою країни?

Святослав Вакарчук: “Хвороби, які переживає наша держава, не є невиліковними. Всі питання – в нас, наших головах, наших бажаннях і серцях”

Про економічні моделі

Американська модель побудована на принципі, що людина сама розбереться, і треба створити умови, щоб їй ніхто не заважав. Скільки візьмеш – все твоє.

Скандинавська модель стверджує, що всі люди різні, але ми маємо думати про всіх. Тому ті, хто біжить швидко, мають зачекати на тих, хто позаду. У кожній системі є свої плюси й мінуси. Значно більша ймовірність, що черговий iPhone буде винайдено в США. Але у Швеції, як би не склалась твоя доля, ти можеш бути впевнений, що не житимеш на вулиці.

Ще одна модель – японська. У них не було вільного ринку, як в Америці, але не було й планової економіки. На певному етапі вони почали вибирати сфері діяльності, які вважали за потрібне підтримувати. Драйверами цих сфер були приватні компанії, у тому числі конгломерати. Так, майже у ручному режимі, Японія піднімала свою економіку.

Наші західні сусіди – поляки, чехи, словаки – зробили акцент на прозорості, знятті регуляції, приватизації. Вони робили багато реформ дуже швидко, не витрачаючи час на диспути. Деякі були вдалими, деякі ні, але вони розуміли, що чекати не можна.

З кожної з цих моделей українцям треба щось брати. Але будувати – свою власну модель. І пам‘ятати, що якщо у нас буде система верховенства права, то економіка і фінанси запрацюють. Природа людини така, що якщо є прозорі правила, то знайдуться й ті, хто рухатиме економіку.