Про покликання
Я стала журналісткою, бо не дуже добре вмію вигадувати історії. Коли я була дитиною, то багато читала. Під час навчання – писала статті для університетського журналу. І, чесно кажучи, ніколи не хотіла робити щось інше. Я просто не уявляла собі, що зможу працювати десь, де не треба писати.
У 1989 році я жила у Польщі. Я була свідком того, як зазнав краху комунізм, і для мене це стало певною трансформацією. Я відчувала, що відбувається щось важливе, і хотіла це описати й пояснити тим, хто знаходиться далеко. Завжди думала про себе як про людину, яка може розповісти про складні речі так, щоб представники інших культур могли їх зрозуміти.
Україна цікавить мене ще з 1990 року, відколи я вперше її відвідала і познайомилась із лідерами Народного Руху у Львові. Я слідкувала за подіями, що тут відбувались, – бо вважаю Україну дуже важливою частиною пазлу “Європа”. Я вірю, що незалежна сильна Україна, інтегрована у європейський простір, могла б стати джерелом стабільності для усього регіону.
Книгу «Червоний голод» я почала писати ще у 2012-му. Я не здогадувалась про події, які відбудуться згодом. Один із вчених Українського наукового інституту Гарвардського університету переконав мене, що про Голодомор можна написати по-новому. Чимало вчених досліджували цю тему, накопичилось багато матеріалу, який можна було використати. Замість того, щоб писати про голод як результат хаосу, я сфокусувалась на рішеннях Сталіна, на причинах цих рішень.
Енн Еплбаум: “Незалежна сильна Україна, інтегрована у європейський простір, могла б стати джерелом стабільності для усього регіону”
Про радянізацію України
Не всі знають, що паралельно з Голодомором 1932-1933 років відбувався ще один процес – знищення інтелектуальної та політичної еліти України. Було розпочато кампанію наклепів та репресій проти професорів, письменників, музейних працівників, священиків, чиновників.
Усі, хто був хоч якось дотичний до Української народної республіки, хто популяризував українську історію та мову, опинились під ударом. Цих людей відправляли до таборів, саджали до в’язниць. Не в силах спостерігати за тим, що відбувається, письменник Микола Хвильовий покінчив життя самогубством, а у передсмертній записці згадав про «вбивство покоління».
Тисячі українських церков було знищено, постраждало також багато історичних будівель та монументів. Книги заборонялись, мистецькі твори – конфіскувались. А в словники української мови почали вносити зміни – щоб мова здавалась ближчою до російської.
Ці два процеси – Голодомор та знищення еліти – були ознаками радянізації України, знищення її національної ідеї. Автор терміну «геноцид» Рафал Лемкін назвав сталінську політику щодо України класичним прикладом своєї концепції. Він написав, що це був «справжній геноцид, руйнування не просто особистостей, але й культури та нації».
Про передісторію Голодомору
Головне запитання в тому, навіщо Сталін це робив? І чому так багато людей погодилось виконувати накази? Справа в тому, що проблема України не була новою у 1930-х роках. Це той приклад, коли події неможливо зрозуміти, якщо не знати передісторію.
На мою думку, початком «української проблеми» для більшовиків став 1917 рік. Це був рік не тільки двох революцій у Москві, але й київської, ініційованої групою інтелектуалів на чолі з Михайлом Грушевським.
Сталін не мав на меті вбити кожного українця. Він хотів ослабити національний рух і селянство, щоб Україну було простіше зробити радянською
Сталін не мав на меті вбити кожного українця. Він хотів ослабити національний рух і селянство, щоб Україну було простіше зробити радянською
І це стало проблемою для більшовиків. Українська ситуація була революційною, але не більшовицькою. Україна хотіла міжнародного визнання – як Польща, Чехословакія. І це вступало у протиріччя з ідеями більшовиків. Вихідцям з Російської імперії було важко примиритись з ідеєю про незалежну Україну. Вони вважали українські землі такою собі «південною Росією», колонією. І, звичайно, не хотіли втрачати українське зерно.
У 1918 році Сталін відповідав за більшовицьку політику в Україні. І на революційні події у Києві відреагував не лише запереченням суверенітету України, а й активними діями: такими собі психологічними іграми, що мали на меті дестабілізувати уряд УНР. У декількох містах більшовики спробували організувати так звані «незалежні радянські республіки» – які, звичайно, підпорядковувались Москві й зовсім не були незалежними.
У 1919 році Червона армія захопила Київ. Почались масові арешти, захоплення їжі. Народ, який вже декілька років потерпав від війни, не міг цього стерпіти – і результатом став селянський бунт, напевно, найбільший з усіх, що коли-небудь проходили у Європі.
Людей поєднала ворожість до більшовиків, до відбору зерна й репресій. Дехто щиро вірив у радикально ліві ідеї, але ненавидів радянських комуністів, сприймав їх як щось чужорідне для України.
Представник Червоного Хреста, що побував в Україні у той час, описав погляди цих людей так: вони були більшовиками, але не комуністами. Більшовики дали їм землю, а комуністи відібрали зерно.
Іншими словами, українські селяни хотіли революцію – але певну її форму. Отримали ж дещо зовсім інше.
Восени 1919 року більшовики на короткий проміжок часу злякались, що не втримають владу. І хоча цього не сталося, вони не забули, що повстання українських селян допомогло вивести контрреволюцію на новий рівень. У найвищих щаблях радянської ієрархії закріпилась думка про те, що Україна являє собою екзистенційну загрозу для Радянського Союзу.
Якось я знайшла документ 1928 року, де йшлося про події 1918-го, згадувались «кулаки» та висловлювались побоювання щодо нового бунту селян. Цей страх був живий навіть через 10 років.
Українці надзвичайно добре вміють створювати громадянські інституції, але набагато гірше їм дається формування державних структур
Українці надзвичайно добре вміють створювати громадянські інституції, але набагато гірше їм дається формування державних структур
У 1932-му Сталін написав листа Кагановичу зі словами: зараз найголовніша проблема – це Україна. Він боявся зради, впливу Польщі, а більше за все – боявся українських націоналістів, що були вірні Петлюрі. Сталін писав: «Якщо не виправити ситуацію, ми можемо втратити Україну». А про це він не міг навіть помислити. Тому все, що відбувалось у 1932-1933 роках, було спрямовано на придушення українського націоналістичного руху.
Сталін не мав на меті вбити кожного українця. Він хотів ослабити національний рух і селянство, щоб Україну було простіше зробити радянською. Коли було знищено декілька мільйонів українців, голод було припинено – з врожаю 1933 року зерна стали забирати значно менше.
Винищення політичної еліти та інтелігенції, репресії призвели до того, що у наступні роки й навіть десятиліття сама ідея державності стала небезпечною у свідомості більшості. А керівництво й чиновники стали сприйматись лише як «слуги народу», а не лідери.
Про трагедію і надію
Наслідки тих подій живі й зараз. Результат знищення української культури та історії – те, що й сьогодні чимало росіян не вважають українців окремою нацією. Далеко не всі в Європі знають про існування України. І хоча Путін – це не Сталін, у них є дещо спільне: Путін теж вважає Україну унікальною проблемою, яка може вплинути на Росію.
Те, що відбулось у Києві три роки тому, – це те, чого Путін боїться найбільше. Революція, молоді люди з прапорами, ідея верховенства права, демократії, – все це його лякає. Хоча, на мою думку, для росіян це не є загрозою. Навпаки, сильна Україна, інтегрована у світове суспільство, була б вигідна Росії. Зрештою, мати багатих сусідів завжди краще, аніж бідних.
Але для Путіна Україна – це не просто сусідня держава, не просто республіка, це щось екзистенційно важливе. Коли дивишся на його реакцію на події, що відбуваються тут, це стає очевидним.
Історія завжди дає надію, вона не складається лише з трагедій. Треба пам’ятати, що Україну не було знищено у 1930-х, українська мова не зникла, так само як і прагнення до незалежності. А ще важливіше – що залишилось живим прагнення до демократії, до більш справедливого суспільства.
Енн Еплбаум: “Історія завжди дає надію, вона не складається лише з трагедій”
На мою думку, найкращий спосіб вшанувати жертв Голодомору – побудувати Україну, в якій така трагедія не станеться більше ніколи, де пануватиме право, де люди довірятимуть державним інституціям – тому що вони служать народу, а не тим, хто в них працює; де неможливо налаштувати одну частину населення проти іншої.
Про державні інституції
Вперше у своїй історії Україна переживає такий геополітичний момент, коли може стати по-справжньому незалежною. І, незважаючи на внутрішні проблеми, цим моментом потрібно скористатись – і перебудувати державні інституції.
Українці надзвичайно добре вміють створювати громадянські інституції, реагувати на екстремальні події. Але набагато гірше вам дається формування державних структур, які здатні триматись десятиліттями й представляти Україну у світі. Якщо ви зможете використати поточний момент, щоб створити такі інституції, – то за 25 років Україна буде набагато сильнішою країною.
Виклики є не тільки всередині України, а й навколо неї. Найближчими роками в Європі спостерігатимуться дезінтеграційні процеси, буде неспокійно й у Росії. А Україна знаходитиметься між цими конфліктами. І що більше держава зможе укріпити довіру до себе з боку громадян, тим вищі шанси на успіх.
Про Росію та демократію
Я не вірю, що є країни, які запрограмовані бути недемократичними. Думаю, що держави можуть змінюватись, що можна змінити те, як мислять цілі нації. Проблема не в тому, що Росію неможливо переконати, що існує кращий спосіб управляти державою. А в тому, що група людей при владі бачить найбільшу ідеологічну загрозу у західному стилі управління, у ліберальній демократії. Вони докладають зусиль не тільки для того, щоб Росія не стала демократичною, але й для того, щоб підірвати демократію в інших країнах.
Найкращий спосіб вшанувати жертв Голодомору – побудувати Україну, в якій така трагедія не станеться більше ніколи, де пануватиме право, де люди довірятимуть державним інституціям
Найкращий спосіб вшанувати жертв Голодомору – побудувати Україну, в якій така трагедія не станеться більше ніколи, де пануватиме право, де люди довірятимуть державним інституціям
Про комунізм
Здається, що комунізм у цій частині земної кулі вже переможений (хоча він залишився у деяких куточках світу, і досі певні групи людей хочуть відродження радянської системи). Він вже не є, на мою думку, великою загрозою. Проте загрозою є шаблон мислення, що його уособлює комунізм: може бути тільки одна партія, потрібно делегітимізувати й знищити опозицію. І цей паттерн з’являється знову, у тому числі – в європейських країнах. Найкращий аргумент проти такого мислення – сильні суспільства, де не просто обирають лідерів, але де є системи стримувань і противаг для лідерів, і де одна партія не може контролювати державні інституції.
Про медіа, яким можна довіряти
Соціальні медіа є найбільшою революцією в інформаційній сфері з часів винайдення друкарського верстата. Традиційні медіа зараз змушені конкурувати з сотнями сайтів та блогів. Соціальні медіа стають причиною втрати довіри до традиційних медіа – так само, як друкарський верстат став причиною зниження авторитету Католицької церкви, що, зрештою, призвело до релігійних воєн, які тривали декілька століть.
Мені здається, що ми переживаємо зараз критичний момент. Щоб упоратись із цим викликом, нам треба поміркувати: чи можемо ми «перевинайти» журналістику, щоб вона стала більш конструктивною, більш вартою довіри? Чи можемо ми створити нові способи перевірки фактів? Чи можемо навчати людей тому, як читати й розуміти новини, як відрізняти правду від брехні?
Велику роль відіграватимуть технологічні компанії – вони зможуть зробити інформацію більш прозорою: коли ми читатимемо новину, то будемо одразу розуміти, звідки вона походить і хто за неї заплатив. Також до соціальних мереж мають бути застосовані ті ж закони, що й до інших медіа. Вони не мають бути зонами, вільними від будь-якого контролю. Державі, журналістам, освітянам потрібно подумати над тим, якою буде їхня роль у цьому процесі.