Повернення додому

Ранок 24 лютого я зустрів у Києві — був у столиці у справах. Наступного дня збирався летіти додому, до Одеси, — але не так сталося, як гадалося. Вибухи, сирени, незвичне освітлення — усе це було моторошно. Звичайно, ми всі знали про загрозу нападу з боку росії, але я сподівався, що цього н трапиться.

Я почав шукати спосіб виїхати додому, і, зрештою, зміг купити квиток на нічний потяг. Готель, де я зупинився, попросив мене терміново звільнити номер, і залишок дня я провів у бомбосховищі в метро. А 25 лютого вже був в Одесі. У мене не було й думки залишати Україну — я не можу кинути те, що роблю, занадто люблю свій бізнес.

Розірвані ланцюжки

25 лютого в Одесі залишилися незачиненими лише дві аптечні мережі: наша й ще одна місцева компанія. Усі національні мережі тривалий час не працювали. Взагалі, місто у перші дні наче вимерло. Та й зараз воно напівживе: працюють поодинокі кафе, перукарні, а більшість зачинена.

Моя дружина жартує, що я веду бізнес доволі агресивно, тому кожного року компанія переживає якісь шоки, а команда звикла до турбулентності. Та завдяки цьому ми доволі добре вміємо вправлятися зі складними ситуаціями.

Уже 24 лютого я розумів, що на нас чекає дефіцит медикаментів, що будуть проблеми з постачанням. Я одразу пошкодував, що у нашому розподільчому центрі є запас лише на 5 днів, а не на 15 (ми колись дискутували з командою про це). Усвідомлював, що це зачепить, перш за все, людей із хронічними захворюваннями, які постійно потребують ліків. Звичайно, я не збирався зачиняти наші аптеки. І зараз в Одесі вони працюють, а одна донедавна була відкрита навіть в окупованому Херсоні. На жаль, поповнювати запаси там тепер неможливо — логістичні ланцюжки розірвані.

Дистриб’ютори 24 та 25 лютого взагалі не обробляли замовлення, натомість обмірковували — які ціни ставити. Їх найбільше хвилювали власні ризики, тому вони вимагали від нас закрити усі відкладені платежі, а наступні замовлення були готові обробляти лише з попередньою оплатою. Ми досі змушені працювати таким чином. Нам це не подобається, але це принаймні забезпечує постачання найнеобхідніших ліків для населення.

Ще однією проблемою стало те, що дистриб’ютори упродовж трьох тижнів не перевозили товар між містами. І коли в Одесі закінчувався, скажімо, інсулін, але він був у Львові, — це ставало проблемою. Ми намагалися возити товар самостійно, але це було непросто.

Зараз ми хотіли б мати змогу імпортувати медикаменти, але закон стає на заваді. Наприклад, ми не маємо права ввозити ліки, на упаковці яких немає написів українською. Сподіваюся, що закон про паралельний імпорт буде прийнятий, і ця проблема вирішиться. Зараз ми вивчаємо ті зміни законодавства, що вже ухвалив уряд, — можливо, вже зможемо імпортувати низку важливих медикаментів. Також шукаємо дистриб’юторів у Польщі та інших країнах ЄС, збираємося оперативно нарощувати нові компетенції.

Команда і первинний шок

Частина наших працівників залишила країну. Перша хвиля припала на перші вихідні війни. 28 лютого дехто не вийшов на роботу й навіть не попередив про це. Напевно, люди перебували у стані сильного шоку й намагалися виїхати, забувши про все.

Майже одразу ми зрозуміли, що вузьке місце — це наш розподільчий центр. Чимало його працівників поїхали, тому з 28 лютого до роботи в РЦ підключилися керівники напрямів, власник (я), операційний директор (Лілія, моя дружина*). Ми займалися збиранням партій, приймали товар тощо. Виявилося, що я цілком можу працювати збиральником і комплектувальником!

Так тривало майже 3 тижні. Зараз ми вже на 80-90% відновили роботу РЦ, і команда почала повертатися до звичних завдань, формувати операційну стратегію тощо.

Сьогодні ми змогли знайти заміну майже усім втраченим провізорам на торговельних точках. Але ще є певні проблеми з заповненням вакансій керівників аптек. Команда топменеджерів зараз працює у повному складі. Ми вже оговталися від першого шоку, Лілія допомагала людям повернутися до стабільнішого стану — і нам це вдалося. Робота на РЦ теж виявилася дуже помічною: коли ти виконуєш завдання, нехай навіть рутинні, тобі нема коли боятися.

Життя в нових умовах

Зараз я почуваюся дуже дивно. Скажімо, я не звик приходити з роботи до 10 години вечора, а тепер через комендантську годину мушу це робити. Доводиться спати у незвичних місцях — у ванній, сховищі тощо. Деякі будинки у передмістях Одеси та у самому місті вже зазнали руйнувань. Але усе це лише зміцнило патріотичні настрої одеситів.

Як і більшість українців, наша компанія окрім роботи займається корисною для держави справою. Військові та тероборонівці потребували медикаментів, тому ми створили штаб, куди увійшли усі наші офісні працівники, які могли обробляти замовлення. Перші дні там було дуже гаряче: велика кількість складних запитів, нестача ліків… Усе треба було організовувати дуже швидко: за 2-3 дні люди розподілили між собою, хто за що відповідає, і процес став налагодженим. Цей штаб працює й досі.

Також у нас був кейс об’єднання з іншими бізнесами для доставки гуманітарної допомоги з Молдови. Декільком компаніям потрібні були різні товари (нам — перев’язувальні матеріали), й ми змогли це організувати.

Сьогодні, як ніколи, я відчуваю, що на мені — найбільша відповідальність у компанії. За моїх майже 170 працівників, за їхні родини. І якщо розклеюся я, то й інші теж. Мене підтримує ця відповідальність, любов до нашої справи та розуміння того, навіщо ми працюємо. Адже є ліки, без яких люди не зможуть вижити, і ми маємо зробити все, аби забезпечити наявність медикаментів у аптеках.

*Учасниця EMBA-38.