Як би ви охарактеризували стан вищої освіти в Україні? 

Сьогодні, очевидно, немає тієї динаміки, якої від вищої освіти очікує наше суспільство. Одна з причин цього гальмування полягає і в нинішніх особливостях управління, і в самій моделі освітньої галузі. А саме: досі є багато практик, гальмівних для розвитку гнучкості — необхідної умови, щоб бути актуальними, встигати за змінами у середовищі. Це стосується, на мій погляд, як гуманітарної, так і технічної, і бізнес-освіти.

Будь-які якісні зміни «в розвиток» соціальних систем є непростою вправою, а в освітньому, і тим паче, університетському, середовищі це об’єктивно складно, враховуючи природне тяжіння до певних академічних традицій в освітньому середовищі. Наскільки у принципі тут існує системна спроможність зіграти за новими правилами? Інші ключові питання: хто задає чи задасть ці правила, чому вони саме такі, в чому має бути роль держави та, за ідеєю, самоврядних університетів, як забезпечується суб’єктна роль учня, студента, викладача?

Як представнику управлінської та освітньої спільноти, мені пощастило спілкуватись та працювати з досвідченими, вдумливими лідерами-керівниками міжнародної університетської сфери, міністрами, керівниками українських та іноземних університетів і бізнес-шкіл. Можу сказати про міркування «зсередини»: є відчуття перманентної кризи, що зводиться до тез «ми не встигаємо» і «система не дозволяє швидко перелаштовуватись». Але це не означає, що зміни не відбуваються там, де є увага до цієї теми, лідерство, спроможність до вольового акту, пошуку і дій.

Яке першочергове завдання університету в суспільстві? Знання, навички, світогляд?

Якщо школа працює «для всіх», то університет, в ідеалі, має працювати вже з усвідомленою потребою до навчання. Це не завжди так, тож частина запиту слухача є такою: я вам довіряю, я в ролі «сировини», з якою ми працюємо разом — я і ви. Тут, власне, і проявляється відповідальність університету в тому, що він має усвідомлювати, яку саме людину формує з цієї сировини, які знання, компетенції, світогляд закладаються в середовищі, окрім базових, «хардових» знань. Для цього університет мусить мати школу думки, власну світоглядну основу, ідентичність та відповідну культуру відкритості.

Є важливі «продуктові» ознаки людини, яка пройшла навчання в університеті. Наприклад, базовий, практичний рівень — це отримані певні навички. Впродовж останнього століття його часто вважали найнеобхіднішим. Власне тут захована оця пастка з минулого, коли суть освіти була у тому, щоб зробити з людини виконавця для індустріальної епохи. Інший рівень — це так звані компетентності, що теж є забезпеченням рівня підготовки до виконання певних професійних, функціональних завдань. Це трішки усвідомленіший рівень, аніж навички, бо компетентності дають можливості вибору та вже самостійних рішень.

І коли ми з колегами-управлінцями розбираємо ці речі, я ставлю питання: чи є завданням університету сформувати навички й компетенції? Більшість відповідає «так». Тоді ставлю наступне питання: у раба можуть бути навички та компетенції? Очевидно, що так. Тоді що має з’явитися вище, ніж ці ознаки, після навчання? Ми собі відповідаємо: мають бути розвинуті спроможності. Лідерство, здатність до самонавчання, до зміни правил гри, створення нових ідей, до пошуку й творчості, до відповідальності за власні та спільні дії тощо. Ці спроможності і формують людину-суб’єкта. А з людей-суб’єктів складається людський капітал будь-якої спільноти.

До цього наша освіта, на жаль, не готова. Ми й далі експлуатуємо архітектуру навчальної системи, відпрацьовану колись, у декілька етапів — у спочатку індустріальну, а згодом у радянську епохи. Люди, які керують освітою сьогодні, зазвичай неусвідомлено відпрацьовують логіку, закладену у 1920-30-х роках архітекторами тієї радянської системи. І далі розвивають (якщо тут узагалі доречне це слово) університет як установу, котра готує лояльних до ієрархії виконавців.

Лідерство, здатність до самонавчання, до зміни правил гри, створення нових ідей, до пошуку й творчості, до відповідальності за власні та спільні дії тощо. Ці спроможності і формують людину-суб’єкта

Лідерство, здатність до самонавчання, до зміни правил гри, створення нових ідей, до пошуку й творчості, до відповідальності за власні та спільні дії тощо. Ці спроможності і формують людину-суб’єкта

Тож якщо ми сьогодні говоримо про покращення, то покращуємо ми, по суті, наявну згадану систему. І коли вирішуємо якусь проблему, наприклад, брак фінансів, то просто ставимо латку на застарілий каркас, який не відповідає реальним потребам сьогоднішнього суспільства. Щоб це змінити, має бути політична воля і спроможність до реалізації вищого рівня, ніж тільки Міністерство освіти і науки. 

Чи є завданням університету навчати цінностей? Чи є місце цінностям у бізнес-управлінні?

Цінності формуються у взаємодії суб’єкта-студента та університетського середовища. Це і є великою мірою поверненням до суті явища Університету — розвиток і формування спроможної, усвідомленої Людини. Залишається сподіватися, що сьогодні відбудеться не наївна, не імітаційна, а таки серйозніша спроба повернення до ідеї університету. Університетська освіта є великою мірою гуманітарною і має допомогти сформованій тут людині зрозуміти себе, природу речей, природу соціальних систем, щоб реалізуватися в тому чи іншому секторі: чи то управління, чи економіки, чи педагогіки.

В управлінському контексті поняття «цінності» — це трішки вивернутий тип поняття. Коли ми говоримо про цінності, з допомогою яких реалізуємо себе через ухвалення рішень, то маємо на увазі і уявлення про світ, і парадигмальні установки, і характер, і набір своїх спроможностей. Тому під цінностями слід розуміти ширший набір якостей людини, і в ідеалі їхнім формуванням повинен займатись університет.

За перші 200 років існування Києво-Могилянської академії її випускниками стали люди, які згодом переформовували ландшафти у політичній, релігійній, медичній, музичній, філософській, військовій сферах тощо. І тоді питання таке: як знову створити такий університет, що давав би такої ж сили ефект «на виході»? Петро Могила як архітектор тієї моделі інтегрував декілька різних засадничих підходів у нову композиційну логіку навчання, що дозволило створити отой феномен неймовірної Школи. Наслідки діяльності якої ще й досі не відновилися, не усвідомилися в нашому інтелектуальному та культурному ДНК повною мірою. Це те, що, за рівнем амбіцій, ми хотіли би повторити сьогодні.

Ким є людина для університету? Яка її роль?

Як студенти, ми приймаємо роль учня, не позбавляючи себе суб’єктності; студенти не лише сліпо вчать, засвоюють знання пасивно, а й рефлексують, оперують цими знаннями, навчаються мислити. Ми повинні бути критичними й працювати над собою, бо знання і, найголовніше, розуміння не вкладаються у голову кимось зовні — це наслідок самостійної роботи кожного суб’єкта. Відповідно, слід усвідомлено формувати модель роботи самого університету.

Традиційний, «повноводний» університет формують три речі: становлення людини як людини, формування фахових знань та розумінь, а також можливість розвивати свої наукові пошуки, дослідження. Але для того, щоб це працювало, викладачі мають ставитися до студентів із відповідною — партнерською — повагою, має бути чітке розуміння на рівні процесів, що таке навчання, як об’єднуються  викладання та наукова діяльність.

Ці питання в різних університетах вирішують по-різному, відповідно до власної моделі. Адже якщо навчання існує для більшості студентів, то наукова діяльність, наприклад, не повинна бути для всіх. Також викладання й наукова діяльність — це різного типу робота, то чи може її ефективно і якісно виконувати одна й та сама людина? Тут багато живих питань, відповіді на які постійно шукають і вирішують по-різному в різних контекстах, у різних світових університетах.

З огляду на це, варто згадати й поняття екосистеми університету. Що воно означає, як будувати екосистему, на що вона впливає? І яке місце ідентичності університету в його екосистемі? 

Ці всі речі повинні бути закладені в стратегії університету. Вона починається з усвідомлення власної ролі, свого завдання в суспільстві, заради кого і чого працює саме наш університет. Яку від нас можуть отримати ціннісну пропозицію наші клієнти: студенти, самі викладачі, роботодавці, спільнота, громади, держава тощо? Хто з них є найголовнішим у нашій логіці роботи, які наші абсолютні пріоритети?

Під цінностями слід розуміти ширший набір якостей людини, і в ідеалі їхнім формуванням повинен займатись університет

Під цінностями слід розуміти ширший набір якостей людини, і в ідеалі їхнім формуванням повинен займатись університет

Так, сьогодні є фіксовані програми, які начебто вирішують питання, що університет має давати людині. Але там бракує так званої «софтової» складової продукту університету, бракує складових, які зазвичай важко виміряти. А по-друге, вища школа може настільки по-різному давати відповідь на смислові питання «для чого і кого я існую?», при тому з дуже схожими навчальними програмами, що не випадає говорити про університети з універсальною ідентичністю.

Університет може працювати на розвиток: людини та її знань, науки, громади, міністерства, ринку, а також на батьків, оскільки сьогодні багато університетів виконують соціальну функцію і допомагають батькам просто тримати дитину в певному полі зору. Тому маємо багато часом протилежних відповідей на те, що таке університет. Бо все залежить від суб’єктності людей, які ухвалюють рішення: від їхніх традицій, ставлення до світу, розуміння, перед ким вони відповідальні й на кого працюють.

Ці люди, звісно, можуть працювати й на себе, тому ми маємо і явище корупції — це наслідок так званих закритих систем, які є ієрархічними й перебувають під державним, детермінованим, майже механічним типом управління. Люди, які беруть участь у корупційних схемах, теж іноді представляють університет і теж бувають частиною його ідентичності. Тоді про які майбутні цінності в суспільстві ми говоримо, якщо ми формуємо людей, котрі ухвалюватимуть рішення, у такому ціннісному полі?

Усі ці вище згадані учасники освітньої сфери так чи інакше беруть участь у грі, яку ми звемо «екосистема університету». І дуже важливо збалансувати ці ролі, виставити пріоритети, налаштувати їх відповідно до потреб головного суб’єкта, на якого ми ставимо. Це завдання місії університету, під яку повинні налаштовуватися всі його процеси і яку потрібно час від часу переосмислювати відповідно до вимог часу.

Чому українські університети ще не є відкритими системами?

Насамперед, система, частиною якої є міністерства (не тільки освіти й науки, а й міністерства фінансів, культури тощо), не дають цього зробити, а більшість університетів традиційно користується фінансовою підтримкою держави, що формує певну залежність, яка визначає правила гри, не завжди найкращі. Були непогані рішення і спроби попередніх кількох міністрів трансформувати роль міністерства разом з екосистемою освіти. Але такий тип рішень потребує часу, щоб усвідомити ідею ключовим стейкхолдерам, підготувати нові ролі і, найважливіше, змінити бюджетні й політичні політики у державі. Освіта має бути на порядку денному в політиків. Якщо цього немає, то самотужки освітянам дуже складно змінити суттєві речі.

Точкових, спрямованих на вирішення проблем реформ замало, потрібна повна трансформація системи освіти, а це означає зміну ролей державних органів, самих університетів та інших партнерів для переходу на нові правила гри. Тобто потрібне перепакування ширшої системи, внаслідок якої університет має отримати автономію, адже це у його природі. Зокрема фінансову, і, з довірою від держави, використовуючи кошти, досягати чи не досягати цілей, зробити правильно або ж помилитися. Відтак деякі університети можуть не пройти тесту на автономію і перестануть існувати.

Наразі в нас більше університетів на душу населення, ніж у розвинутих, збалансованих суспільствах. Хтось має проявити себе. Хтось має зникнути. Тому важливо, щоб університети мали шанс проявити своє «я» для клієнтів, надати ціннісну пропозицію для соціуму і таким чином продовжувати логіку університету як системи, що допомагає розвивати людину — знаючу, розуміючу та суб’єктну.

В українських університетів чимало проблем, пов’язаних із менеджментом, і одна з них — роль ректорів, які часто не мають управлінських компетенцій.

Чи повинен найкращий хірург бути керівником госпіталю? Чи має найкращий науковець бути керівником університету? Очевидно, що ні. Але чи повинен на цій посаді бути чистий менеджер? Теж ні. Тобто ректорами мають бути найкращі представники цього середовища, але які володіють управлінською логікою.

Проблема українських ректорів у тому, що вони є фактично єдиними людьми від університету, згідно із законодавством, і формально відповідають за все: від навчального процесу до безпеки та фінансів. Тоді як учені ради, ректорати, ради піклувальників (у законі їх називають наглядовими радами, що не відповідає ідеї у цьому контексті сьогодні) не завжди законодавчо і понятійно підтверджені у складній самоврядній культурі таких організацій.

Точкових, спрямованих на вирішення проблем реформ замало, потрібна повна трансформація системи освіти, а це означає зміну ролей державних органів, самих університетів та інших партнерів для переходу на нові правила гри

Точкових, спрямованих на вирішення проблем реформ замало, потрібна повна трансформація системи освіти, а це означає зміну ролей державних органів, самих університетів та інших партнерів для переходу на нові правила гри

Природна, вистраждана ідея автономності університету визначає практичну неприродність, неможливість управління такою інституцією ззовні, якщо ми не хочемо мати вбогого виконавця чиєїсь волі — такого собі виробничого цеху. Університет живиться енергією внутрішніх суб’єктів, як вірять, наполягають, шукають, радяться, об’єднуються, створюють. Саме тоді реалізується цей феномен, який не створюється наказами або деклараціями, якщо ми говоримо про справжній, живий, університет. І роль ректора тут об’єднавча, інтегруюча, як для внутрішніх партнерів, так і для зовнішніх, які мають підтримати, поділяти ідею, ідентичність відповідного закладу.

Хоча варто додати, що в Україні є і яскраві позитивні кейси — їх небагато, але вони є. І ректори. Такі моделі вже з’явились і в новітній Україні. Думаю, за певної уваги з боку держави наявні позитивні приклади могли б запустити тренд змін.

Чи повинен ректор бути підприємливим? 

Безумовно. Для того, щоб думати в різних перспективах, розуміти, як і у який спосіб залучати ресурси. Не тільки матеріальні. Відкриті системи фінансувати легше, бо вони прозорі. Під якісну, перспективну ідею та відповідну реалізацію гроші самі прийдуть. Меценати в усьому світі розглядають освіту як один з очевидних пріоритетів. Від підприємливості ректорів залежить, чи будуть університети відкриватись і грати свою суб’єктну роль у ширших системах, чи зрозуміла вона буде для зовнішніх партнерів. Ректори повинні вміти перенавчатися, орієнтуватись у нових контекстах, дивитися на себе й на ситуацію під різними кутами.

Якою має бути модель університету — прибутковою чи неприбутковою? Чи можуть і чи повинні університети заробляти кошти?

Якщо університет працює з достатньою кількістю партнерів, гроші знаходяться. Адже суть екосистеми, про яку ми говорили, полягає в тому, що гроші — один із видів зворотних зв’язків у збалансованій грі з партнерами, серед яких є і безпосередні клієнти. Скільки і що саме прийде від держави, громади, бізнесу, студентів, батьків, донорів? Якщо є споживча цінність — надходження будуть. Тому треба бути передбачуваними (що залежить від усвідомленої, реалізованої і артикульованої назовні ідентичності того чи іншого університету) і створити таку пропозицію, яка може задовольнити зацікавлених гравців екосистеми.

Не варто зводити все до грошей, бо вони — це тільки можливий наслідок тієї взаємодії. Університет не повинен бути бідним. Це аксіома. І частина його доходів має бути його заробітком, що відображає в певний спосіб його акцептовану цінність у суспільстві.

Чи є в цьому контексті відмінність між державними та приватними університетами? 

Проблема державного університету в тому, що його затиснули в рамки, наче в гамівну сорочку, і він не може рухатися. З іншого боку, фінансова подушка від держави може допомогти пережити складні моменти. Щодо приватних університетів, то їм відносно легко заробляти гроші. Але тільки тоді, коли ці університети справді добрі. Тому, знов-таки, це питання про споживчу цінність.

Як сьогодні пов’язані ринок праці й формування запиту на університетські спеціальності? 

Університет має розуміти, на кого він працює. Якщо довкола багато технічних або гуманітарних кластерів, то не потрібно вкладати ресурс у те, що випадає з цього поля. Тобто якщо університет готує людей з конкретної спеціальності, які, скоріше за все, виїдуть у Польщу чи США, то виникає питання — де межа відповідальності за можливі наслідки? І чи ми відпрацьовуємо разом з партнерами можливість дати їм тут залишитись?

Університет не повинен бути бідним. Це аксіома. І частина його доходів має бути його заробітком

Університет не повинен бути бідним. Це аксіома. І частина його доходів має бути його заробітком

Треба збалансовувати багато речей, тому що деякі університети можуть ставати свого роду пилотягами для відбору людей за кордон замість того, щоб бути відповідальними гравцями у країні й забезпечувати талановитим освіченим людям можливість працювати в Україні на рівні визнаних у світі стандартів. Отже, університет має виконувати не лише навчальну роль — готувати фахівців, а й стратегічну, лідерську — для формування можливостей у громадах.

Чи погоджуєтеся з тим, що добра освіта коштує дорого? Чи готові українці платити за освіту?

Так, освіта — це дорого. Але це не абсолютний факт. Наприклад, у якісну гуманітарну освіту, можливо, не обов’язково вкладати багато фінансових активів, але все ж важливо забезпечувати викладачів високого рівня, доступ до міжнародних стажувань, обмінів. При тому є вже безліч відкритих і часом безкоштовних курсів від провідних університетів світу. Палітра можливостей зараз досить широка для дійсно зацікавлених у навчанні.

Є також думка, що добра освіта не має коштувати дорого для всіх. Наприклад, у нашій бізнес-школі ми даємо стипендії соціальним підприємцям, представникам культурного менеджменту тощо. Що дає можливість вирішувати питання ціни освіти для цих категорій. Вони теж повинні мати можливість здобувати цю освіту, і ми йдемо назустріч, це наша відповідальність у суспільстві. Звідки і у який спосіб університет отримує гроші, щоб зробити комфортні фінансові умови для навчання, — це уже питання спроможності керівництва до збалансовування можливостей.

Ви згадали про гуманітарну освіту. Чи потрібні гуманітарні дисципліни майбутнім управлінцям?

Фахівець без базової гуманітарної освіти, що має повноваження ухвалювати рішення, від яких залежать тисячі людей, — це варвар із гранатою.

В програмі президентської MBA для засновників бізнесу в нашій школі кожен п’ятий навчальний день ми звемо гуманітарним. Так ми працюємо з філософією та мистецтвом, політикою, креативними практиками тощо. Якщо раніше люди не дуже розуміли, для чого їм гуманітарні дисципліни, шукаючи практичні знання, то зараз з’явилося чітке усвідомлення, що це саме ті метапрактичні речі, які визначають глибше розуміння чинників, важливих для формування стратегій та побудови бізнес-моделей.

І на завершення, що таке, на ваш погляд, ефективний університет?

Це університет, який забезпечує якісне навчання, спроможний до збалансованого розвитку людського, інфраструктурного, професійного капіталів у суспільстві. Це під силу тим закладам, які спроможні до самоорганізації та саморегуляції. І якщо в університеті ця спроможність є, то він не потребує штучної підтримки і буде завжди достатньо ефективним. Можуть бути внутрішні кризи, пошуки, знахідки, помилки, але завжди — спромога йти далі.

Джерело: The Ukrainians