Народження образу

Є певні асоціативні ланцюги, які – так чи інакше – беруть участь у конструкції образу. Але образ сам по собі раціональний. Я можу тільки реконструювати певні кроки, які приводили до миті, коли образ чудесним чином «непорочно зачинався».

Цьому, звісно, передує стадія якоїсь аналітики, коли включається інтелект. А коли він виключається, власне, й народжується висловлювання.

«Дідро і мавпи» та ієрархія сенсів

Якщо говорити про картину «Дідро і мавпи», то моїм завданням було створити  розірваний контекст, щоб у ньому могло вміститися якомога більше того, що навіть не завжди закладено мною. Адже щось закладено об’єктивно.

Існує суфійська теорія семи глечиків, яка стосувалась розуміння якогось тексту. Перший глечик — це те, що розуміє простолюдин; другий — те, що розуміє освічена людина, третій — посвячений читач і так далі. Шостий глечик  — це те, що розуміє автор, а сьомий – те, що навіть автор не може зрозуміти в тексті, який сам створив. І сьомий глечик — найцікавіший.

“Мавпи Дідро”

Авторська інтерпретація не є канонічною, вона не превалює над інтерпретацією будь-якої іншої людини. Так, вона автентична, але це – не місце в ієрархії. Це може бути хіба що якась ексклюзивна ніша. Цілком можливо, що якась інша інтерпретація виявиться і більш адекватною, і більш насиченою сенсами, ніж авторська.

Антураж і персонажі

Із нашого сьогодення якось важко визначити стилістичну межу між розкішним камзолом якогось вельможі і скромним сюртуком Руссо (тим більше, що перуки у них дуже схожі). Ми сприймаємо все це як певний антураж, як певні персонажі якогось костюмованого дійства. Саме тому на моїх картинах всі ці філософи, історичні постаті вирвані з контексту й переміщені в середовище класицистичного пейзажу: екзотичні тварини, карлики, райські птахи…

А далі — складання ще не складених анекдотів про цих персонажів… Хоча складати їх дуже непросто. Бо, з одного боку, є певний зв’язок між персонажем і антуражем; з іншого – його краще не формулювати.

 

Цілком можливо, що якась інша інтерпретація виявиться і більш адекватною, і більш насиченою сенсами, ніж авторська

Цілком можливо, що якась інша інтерпретація виявиться і більш адекватною, і більш насиченою сенсами, ніж авторська

На картинах є певні відсилання до того, що в мене асоціюється з тим чи іншим автором. Часом вони цілком прозорі, а часом – настільки завуальовані, що цікавіші як палімпсести, ніж як текст, що піддається логічній інтерпретації.

Історія одного задуму

Картина, де зображено Моцарта і Бомарше, будується на фігурі відсутності, якою тут є пляшка шампанського. Для мене Бомарше з Моцартом пов’язує фраза Олександра Пушкіна: «Откупори шампанского бутылку иль перечти «Женитьбу Фигаро». На картині Моцарт нахиляється над Бомарше, але замість шампанського — те, чим його закусують, — устриці.

Проте тут не все так просто. За архетипом до цієї картини ближче за все Байрон, що схиляється над тілом Шеллі, який втопився. У фільмі Кена Рассела «Готика» мене вразив цей кадр. А у 18-річному віці я прочитав «Поэму без героя» Анни Ахматової, і мене потрясли рядки:

И на берег, где мертвый Шелли,
Прямо в небо глядя, лежал. 
И все жаворонки всего мира
Сотрясали бездну эфира
И факел Георг держал.

Цей архетип – герой, що схиляється над іншим героєм на межі моря й суші, і над всім цим небо, – для мене значною мірою був інспірований кадром, який зрежисувала Ахматова.

“Божевільний Моцарт або одруження Бомарше”

Але все це «підкладка», бо назовні – абсолютно інший сюжет, абсолютно інші герої та абсолютно інша річ — шампанське, якого немає.

Про завоювання культурою і Сковороду

Є есе Юрія Шевельова «Москва, Маросєйка». Шерех вибудовує концепцію аншлюсу України і Росії як плану могилянських «дячків» зробити з варварської Росії те, що Греція зробила з варварського Риму — тобто інтелектуально завоювати цю велику православну країну.

Так воно й вийшло, бо «дячки» дали Московії граматику й арифметику, російську мову вигадали. Потім Феофан Прокопович придумав ідею імперії для Московського царства…

Згодом українська культура стикається з німецькою, голландською культурою та руйнується. На той час Німеччина, Голландія (на які дивився Петро I) пережили модернізацію. Західноєвропейська культура була світською — українська ж була архаїчною та церковною. Вона була менш ефективним варіантом культури і тому здавалася смішною. Звідти й пішли насмішки «великоросів» над «малоросами». Бо українці залишилися в більш архаїчній парадигмі, ніж європейці, на яких росіяни почали дивитися знизу вгору, як ще вчора дивились на українців.

Сковорода існує на межі цих двох конструкцій — на межі архаїки, церковної культури – й виходу цієї культури у світ. Але все-таки він, на мою думку, не філософ Просвітництва — він філософ школярської, могилянської традиції. Його сучасник Ломоносов є набагато більш поверхневим, але є вже носієм іншої ментальності. До речі, Ломоносова я зобразив на Місяці, бо він для мене завжди асоціювався із Незнайкою.

“Ломоносов на Місяці”

У Сковороді стикнулися релігійне і світське ставлення до світу. І він біг від світу — але не як монах, а як античний мандрівний філософ. А один мій друг, греко-католицький священик, назвав його «бродячим українським хасидом».

Радянський Союз як проект

Проект «Радянський Союз» був модернізаційним за своєю сутністю. Власне, те, що прийнято називати «великим переломом», стало переходом від модернізаційного до консервативного проекту.

Роздільне навчання в школах, шкільна форма, скопійована з гімназичної, та інші атрибути побуту царської Росії міщанського рівня – це те, що пропонував сталінський Радянський Союз. (Великий терор, Голодомор, ГУЛАГ —  це окремо. Йдеться про те, що відбувалося на рівні естетки.)

 

Для мене існує момент волі, коли я відчуваю спроможність та певну необхідність щось зробити

Для мене існує момент волі, коли я відчуваю спроможність та певну необхідність щось зробити

Не випадково ж західні історики чітко розмежовують більшовизм і сталінізм. Так, обидва проекти були криваві, але один — модернізаційний; інший – за своєю логікою термідоріанський, бо фактично відбувалася реставрація.

Про натхнення

Вважаю, що натхнення — це термін з естетики романтизму. Він дуже добре підходить для того, щоб митці пояснювали «лохам», що перші – не такі, як другі. Насправді для мене існує момент волі, коли я відчуваю спроможність та певну необхідність щось зробити.

Коли я задумав серію робіт — це відбувається автоматично. Коли я створив Вольтера і лісову німфу — то відчув, що потрібно малювати Руссо — хочу я цього чи ні. Він мене ніби тягнув.

Якимось чином я вибудовую навколо образу асоціативні ряди, це якось на підсвідомому рівні відбувається: щось із чимось «зростається». І згодом я бачу образ у його чистоті, самодостатній, вже без усіх зв‘язків. Після цього можна писати. А щоб писати, потрібне не натхнення, а тонус.