Автор: Валерій Пекар, президент компанії «Євроіндекс» та викладач kmbs

Незалежно від того, чи ви любили в школі історію, чи ні, ви розумієте, що світ проходить через певні стадії розвитку. Політичні історики, економісти, соціальні психологи, релігієзнавці, культурологи та представники інших гуманітарних наук придумали для них класифікації та назви, а для наших цілей буде досить «побутових» назв на кшталт «Середньовіччя» та «Модерн» (сучасність). Навряд чи для вас стане великим відкриттям, що, незважаючи на 2020 рік на календарі, велика частина світу досі живе у «Середньовіччі», а хтось ще навіть до нього не дістався. (Я беру терміни у лапки, щоб підкреслити, що використовую їх не у тих традиційних значеннях, як у підручнику для позначення періодів історії людства, а для позначення соціально-економічно-політичних систем різних країн.)

Різницю між «Середньовіччям» та «Модерном» найкраще можна прослідкувати на тих великих перетвореннях, що відбувалися в Європі починаючи з XV сторіччя і включали культурне Відродження, релігійну Реформацію, наукову та промислову революцію, індустріалізацію та появу капіталізму, Просвітництво, поширення раціоналізму, гуманізму, націоналізму тощо. Ми будемо називати модернізацією це комплексне явище, складові якого розгортаються несинхронно, але взаємопов’язано у сферах економіки, політики, релігії, культури, мислення, науки і технологій тощо.

Отже, Європа першою пройшла шлях модернізації, наслідком чого стало її світове панування. Шотландський історик Ніл Ферґюсон у своїй книзі «Цивілізація» розглядає шість «убивчих застосунків», якими отримана ця перевага: конкуренція як рушій розвитку, наука як ключ до вивчення та змінювання природи, власність як інструмент захисту прав і розв’язання спорів та основа демократії, медицина як інструмент суттєвого подовження життя, споживання як система стимулів для економічного зростання, трудова етика як основа суспільної моралі та розвитку людського капіталу. Країни, які 1500 року складали 10% світової території та 16% населення, після власної модернізації у 1913-му володіли сукупно 58% території та 79% світової продукції — такою є перевага Модерну.

Модерні інституції швидко стали світовим стандартом у політиці, економіці, освіті, культурі, військовій справі, спорті та майже в усіх інших сферах життя. Альтернативи Модерну, такі як комунізм, нацизм чи релігійний фундаменталізм, виявилися неспроможними. Немає не лише «третього шляху», про який люблять говорити доморощені філософи, — немає і другого шляху. Є лише один шлях, яким можна рухатися швидше чи повільніше, загальмувати чи прискоритися, або ж розвернутися у зворотному напрямку.

Країни Західної Європи першими пройшли шлях модернізації, і це породило в багатьох куточках світу бажання наслідувати цей шлях. Всім відомі такі приклади, як Революція Мейдзі в Японії (1868-1889) чи реформи Ататюрка в Туреччині. Модернізаційною за суттю була Громадянська війна в США, а ХХ сторіччя принесло модернізацію у Південну Корею та ще кілька країн Південно-Східної Азії. Врешті, після краху комунізму завершити свої модернізаційні проєкти змогли країни Східної Європи.

А що ж Україна? Не маючи власної державності, розірвана між імперіями, зі слабкою національною елітою та численним розмаїтим населенням на чималих теренах, Україна застрягла на тій стадії розвитку, яка вище названа «Середньовіччя». Це олігархічна закрита економіка, що за своєю суттю є неофеодальною. Це кланова закрита політика. Це постколоніальний залежний статус на міжнародній арені. Це низька додана вартість в економіці, що означає пастку бідності. Це традиційні патерналістські цінності переважної частини населення. Це вузьке розуміння ідентичності за етнічним походженням. Це піддані, а не громадяни, і закриті соціальні ліфти.

Активна меншість задає напрямок, пасивна більшість задає темп — такою формулою можна описати наше сьогодення

Активна меншість задає напрямок, пасивна більшість задає темп — такою формулою можна описати наше сьогодення

Куди ж ми прямуємо? Безумовно, у «Модерн», де відкрита капіталістична економіка високої доданої вартості, відкрита політика та підзвітне урядування, національна держава, ідентичність політичної нації, раціональне (критичне) мислення та громадянська відповідальність, відкриті соціальні ліфти.

Про розрив між тим, що ми називаємо «Середньовіччям», і тим, що ми називаємо «Модерном», написано безліч книжок, для позначення цього запроваджено багато різних термінів. Наприклад, Дуґлас Норт називає ці стадії, відповідно, порядком обмеженого доступу та відкритим порядком, а Дарон Аджемоглу пропонує називати екстрактивними та інклюзивними системами. Так чи інакше, соціальні науки фіксують великий розрив між «Модерном» і «Середньовіччям», а суха статистика підкріплює ці дослідження цифрами. «Модерн» навіть має власну міжнародну організацію — Організацію економічного співробітництва і розвитку, куди аби кого не беруть.

Отже, Україна застрягла у «Середньовіччі», з його закритою олігархічною економікою та клановою політикою, з патерналістськими цінностями більше ніж половини населення (а «цінності мажуться на хліб», як зазначав Ярослав Грицак) і несформованою політичною нацією. Але не менше 15% громадян мають критичне, раціональне мислення, і це вже є критична маса для початку незворотних змін. Формування такої критичної маси — це складний багатофакторний процес, де є внесок найрізноманітніших чинників: сюди доклалися творці національної культури і просвітники, радянська індустріалізація, борці за національну незалежність і дисиденти, Майдани і війна, стара професура і бариги початку 90-х, жебрущі радянські інженери і нинішні мілленіали; так чи інакше, ми це накопичили і вийшли на старт. Тепер у нас є потужний імпульс до «Модерну».

А оскільки «Модерн» у нас асоціюється з Європою, бо вона є ближчим і класичним прикладом модернізації, то все найкраще у нас зазвичай має префікс «євро». Не став виключенням і Євромайдан — він розпочався як рух за євроінтеграцію, і вже згодом перетворився на Революцію Гідності.

Однак Майдан — це не сама революція, а лише її активна стартова фаза. Революція триває нині — на щастя, у повільній і (майже) безкровній еволюційній формі. Революційні перетворення суттєві й потребують чимало часу для свого втілення.

Українська революція модернізації розгортається у трьох сферах: економічній, геополітичній та ментальній. По-перше, це класична буржуазна революція за відкриту економіку проти закритої олігархічної системи (і саме тому підприємці були однією з рушійних сил Майдану). По-друге, це українська національно-визвольна антиколоніальна, антиімперіалістична революція (а оскільки імперії нікого добровільно не відпускають, то подібна революція завжди переходить у війну за незалежність, що підкріплено десятками історичних прикладів, починаючи з першого — американського). По-третє, це революція цінностей, переворот у мисленні.

Українська революція модернізації розгортається у трьох сферах: економічній, геополітичній та ментальній

Українська революція модернізації розгортається у трьох сферах: економічній, геополітичній та ментальній

З такого визначення зрозуміло, що революція триває. Це революція модернізації — за вихід із політичного, економічного та ментального «Середньовіччя» у «Модерн». Економічна революція триває як реформи та розбудова інституцій відкритого доступу. Національно-визвольна революція триває як війна на всіх фронтах: військовому, інформаційному, дипломатичному тощо. Революція цінностей поступово розгортається через зміни в освіті та культурі. Всі ці зміни потребують певного часу — від кількох років до цілого покоління.

Але безумовним пріоритетом української модернізації є державотворення. Ми застрягли саме тому, що не мали власної держави. Та й сьогодні, коли постколоніальна спадщина тягне нас назад, а слабкість інституцій породжує корупцію, значна частина громадян все ще не відчуває важливості розбудови держави, адже кілька століть бездержавності породили безмежну недовіру до держави як такої.

Але лише розбудови державних інституцій недостатньо для успішної модернізації. Нам потрібно чимало недержавних інституцій, які формують модерні соціальні практики та норми. Список неосяжний: підліткові організації, волонтерські рухи та громадські спільноти, нові кооперативи (особливо фермерські), нові профспілки, ОСББ, практики самозайнятості, спортивні рухи, бізнес-інкубатори та франчайзингові мережі, церковні громади, економічні кластери, освітні заклади і мережі для дітей і дорослих, проєкти громадянської освіти, різноманітні асоціації та клуби як майданчики для комунікації, креативні простори і так далі, можна продовжувати нескінченно. Важливо підкреслити: все це є майданчики для нашої роботи, і вкладаючи свої зусилля хоча би в один з них, ви сприяєте модернізації й наближаєте бажане майбутнє.

Отже, активна меншість задає напрямок, пасивна більшість задає темп — такою формулою можна описати наше сьогодення. І водночас важливо тримати національне порозуміння, не розірвати молоду політичну націю.

Україна доганяє «Модерн», а тим часом «Модерн» вже палає світовою кризою — це народжується новий світ, якому ще нема імені. А значить, ми маємо двоєдине завдання: швидко побудувати модерні інституції, а водночас разом із передовими країнами зробити крок у цей новий світ. Перестрибувати не можна: кожна стадія суспільного розвитку вибудовує інституції, без яких неможливо рухатися далі. Україна має потужний людський капітал і велику внутрішню силу, щоб впоратися із цим непростим викликом.

І тут дуже важливим стає спільне бачення майбутнього. Країни, що не мають власного проєкту майбутнього, є лише ресурсом для тих, в кого власний проєкт майбутнього є. Ми оточені чужими активними проєктами. Коли минуле роз’єднує (а в Україні поки що це так), об’єднати і спрямувати соціальну енергію може лише спільна картинка майбутнього.

Отже, ми є свідками і учасниками української модернізації, і на цьому шляху нашою зброєю є спільне стратегічне бачення, самоорганізація і громадянська активність, особиста і колективна готовність до змін і створене між нами середовище довіри. Перемога потребує зусиль, але вона не забариться.