Походження та родина Малевича

Предки Казимира Малевича по батьківській лінії належали до польської шляхти, яка приблизно за три століття до народження Казимира, тобто в XVI столітті, переїхала до України. Жили на території нинішньої Вінниччини, у містечку Турбів, і займалися різною діяльністю – серед них були військові, духовенство. Це була середня шляхта, але шляхтичі мали родовий герб, родинний маєток.

Про матір майже немає жодних свідчень. Ми знаємо, що до одруження вона була Галиновська – теж польське прізвище. Знаємо, що вона була з київського повіту. Але жодних інших відомостей про її походження немає.  

Батьки побралися за рік до народження Казимира. Вінчалися в костелі Святого Олександра – це костел над Європейською площею, який досі функціонує. У цьому костелі збереглися записи про їхнє вінчання. На той час це був єдиний римо-католицький костел у Києві. Тому всі поляки Києва вінчалися і хрестили своїх дітей саме там. Власне, і Казимира Малевича охрестили в цьому костелі, коли він народився 23 лютого 1879 року за старим стилем (11 березня) у Києві.

Малевичі жили в Києві недовго. Перші 2–3 роки життя Казимира пройшли в місті, а потім родина стала переїздити. На той час, наприкінці XIX століття, в Україні “вибухнула” цукрова промисловість. По всій країні почали масово відкривати цукрові заводи. Оскільки вони потребували кваліфікованих працівників, дуже багато збіднілої польської шляхти пішло працювати на ці заводи. Батько Малевича також працював на заводах інженером, заступником директора чи технологом. Оскільки ця робота була сезонною: контракти підписували на один, два, три сезони - родина мусила постійно переїжджати. Усе дитинство Малевича пройшло в різних українських селах на тлі народного мистецтва.

У колі українських інтелектуалів: Малевич, Леся Українка, Драгоманови

Казимир Малевич народився на вулиці Жилянській, 63. На той час вона була найновішою вулицею Києва. Довго в літературі фігурувала неправильна адреса – Бульйонська, 15. Там Малевич ніколи не жив. Його будинок знайшли під час роботи над фільмом «Малевич. Народжений в Україні». Разом з колегами ми навіть реконструювали точне місце розташування цього маєтку. На жаль, до нашого часу нічого не збереглося, крім власне місця.

Дуже цікаво усвідомлювати, де народився Малевич, де жила його родина, де він зростав, подивитися на те, що його оточувало, і хто були його сусіди. У мене є таке хобі: я намагаюся шукати і майже завжди знаходжу зв'язки Малевича з іншими важливими діячами української культури. І виявилося, що будинок Малевича знаходився через дорогу від будинку, в якому жила родина Косачів-Драгоманових. Фактично можна сказати, що Малевич і Леся Українка якийсь час були сусідами.

Вони не тільки були сусідами, але ще через одне рукостискання  були знайомими. Коли Малевич працював у Київському художньому інституті наприкінці 1920-х років, він уже був відомим художником. Одним з його колег був Світозар Драгоманов, син Михайла Драгоманова. Світозар був архітектором, істориком мистецтва та фотографом. З Малевичем вони були колегами, працювали в одному інституті. Більше того, є свідчення, що Драгоманов навіть фотографував виставку Малевича для журналів.

У нас є документальне підтвердження – лист Малевича до свого друга, художника Льва Крамаренка, в якому він просить Крамаренка піти до Драгоманова і попросити його щось зробити. Тобто ми маємо підтвердження, що Малевич і двоюрідний брат Лесі Українки були знайомі та навіть працювали разом. Леся Українка дуже любила Світозара, ставилася до нього як до рідного, і вони були досить близькими. Світозар Драгоманов жив в Україні до Другої світової війни, після чого виїхав. Тобто фактично він був зв'язком між Малевичем і Лесею – якщо не в просторі безпосередньо, то в часі.

Існують й інші цікаві факти. Наприклад, Казимир Малевич відвідував Київську рисувальну школу Миколи Мурашка. Це була на той час єдина не церковна, не монастирська, а секулярна школа для навчання мистецтву. Приблизно в ті ж роки Леся Українка також брала уроки в школі Мурашка. Тобто вони могли ще й зустрічатися в одній навчальній аудиторії на вулиці Володимирській.

Українське народне мистецтво як основа творчості

Казимир Малевич двічі брався за написання автобіографії. Вперше він створив невеликий фрагмент, а вдруге — майже завершив цілу книгу. Не закінчив її через хворобу, яка перервала роботу. Найцікавіша для нас частина цих спогадів — українське дитинство та юність митця. Саме з цих записів ми можемо зрозуміти, ким Малевич себе вважав.

У своїй праці Малевич аналізував, як вибудовував власне бачення себе, ким він був і що для нього означала Україна. Він писав, що першими вчителями мистецтва для нього стали українські селянки. Малевич захоплювався ними, вважаючи їхній світ ідеальним. На його думку, селяни жили в раю, гармонійно взаємодіяли з природою, а все, що вони створювали, було найкращим. Ця любов вплинула на формування світогляду Малевича. Він спостерігав за тим, як люди розписують і декорують своє житло, як вдягаються та готують їжу. Це надихало його, і він почав повторювати побачене. Перші мистецькі спроби Малевича — це наслідування українському народному мистецтву, яке він бачив навколо.

Мистецтвознавці порівнюють пізніші твори Малевича, зокрема супрематичного циклу, з українським народним мистецтвом і знаходять спільні риси: геометричність; використання відкритих кольорів; використання білого тла як не заповненого простору; форми: квадрати, кола, хрести. 

Олександра Екстер і Малевич: мистецьке партнерство, що поєднало авангард із народною традицією

Зв’язок Малевича з українським народним мистецтвом не обмежився лише раннім дитинством. Навіть після створення супрематизму та «Чорного квадрата», проголосивши нову мистецьку реальність, він знову повернувся до співпраці з українськими селянами, але вже в іншій ролі.

Ця співпраця втілилася в конкретній історії. У селі Вербівка на Черкащині (Смілянський район) поміщиця Наталія Давидова (у дівоцтві Гудим-Левкович), яка походила з давнього козацького роду, відкрила артіль. Це був своєрідний “стартап”, покликаний допомогти селянам, у період після скасування кріпацтва, коли на теренах імперії шукали способи адаптувати економіку до нових умов і запровадити реформи.

Мистецькі артілі стали відповіддю на економічні запити того часу, а також відображали моду, що прийшла з-за кордону (британський досвід повернення традиційних ремесел на індустріальному рівні). Традиційні способи вишиття, патерни та малюнки відтворювали в межах більших виробництв, повертаючи їх до життя. Артіль у Вербівці стала втіленням цих принципів.

Наталя Давидова запросила кілька десятків селян (і чоловіків, і жінок), а також свою подругу, художницю Олександру Екстер, стати художньою керівницею артілі. Олександра Екстер була художницею-авангардисткою. Вона товаришувала з Малевичем, і саме вона запросила його та інших художників створити сучасні ескізи, які вишивальниці з Вербівки мали перенести на різні предмети. Згодом ці вироби експонувалися на виставках у Києві та Європі.

Сьогодні ми точно знаємо: до того, як Малевич вперше показав «Чорний квадрат» і супрематизм на виставці у Петербурзі в грудні 1915 року, він влітку того ж року створив ескізи для артілі у Вербівці. За цими ескізами селянки вишивали подушки, шалики та інші речі. Тобто першими, хто побачив супрематизм і навіть відтворив його своїми руками, були не відвідувачі виставки в Петербурзі, а українські селянки.

«Чорний квадрат» — новий вимір світового мистецтва

«Чорний чотирикутник на білому тлі» — це точніша назва картини Малевича, відомої як «Чорний квадрат». Насправді митець зобразив кілька чорних квадратів, і навіть візуально помітно, що форма трохи «хитається»: малюючи без лінійки та допоміжних інструментів, кути не становлять чітко 90 градусів. Тому він назвав роботу «Чорний чотирикутник на білому тлі».

Мені подобається інтерпретація, що це «найбільш чесна» картина у світі. Вона не зображує нічого іншого — це не портрет, не пейзаж, не знак чи відображення чогось, що вже існувала. Усе, що було до «Чорного квадрата», можна означити категорією міметичного мистецтва — терміном Арістотеля, що означає наслідування. Арістотель стверджував: мистецтво за своєю суттю відображає природу, і це його єдина функція. Що краще воно відтворює портрет, пейзаж, ландшафт, історичні події — будь-що реальне, — то ціннішим воно вважалося.

Малевич же наполягав, що таке визначення мистецтва хибне. На час його життя з’явилися фотографія та відеокамера, які фіксують дійсність краще за будь-якого художника. Тож якою тоді є роль мистецтва? Митець стверджував, що мистецтво має створювати нові виміри, інтерпретувати реальність, але аж ніяк не копіювати її. Саме тому його твір став переломним моментом в історії мистецтва. Власне, «Чорний квадрат» став маніфестом нового підходу.

Казимир Малевич показав, що для мистецтва достатньо білого полотна, кольору та форми. Завдяки уяві й власному творчому потенціалу можна створювати світи, не схожі на ті, що нас оточують. Він звільнив мистецтво від обов’язку повторювати побачене й показав, що за допомогою форми та кольору можна творити щось самобутнє. До того ж він започаткував уявлення про мінімалізм форми, який згодом вплинув на мистецтво, дизайн та архітектуру. Малевич показав красу простоти й функціональності, позбавивши мистецтво зайвих декорацій та надлишковості.

З різних причин Малевич часто перемальовував одні й ті самі твори. Перша робота, створена без дотримання технології, потріскалася. І це не художній задум — просто бракувало грошей на полотно та фарби, а також часу дочекатися, поки висохне ґрунт і правильно ляжуть шари фарби. Вважаючи роботу зіпсованою, він створив нову. Інший варіант, орієнтовно 1928–1929 років, з'явився для останньої прижиттєвої виставки митця, яка відбулася у Київській картинній галереї.

«Чорний квадрат» не має ціни. Це безцінна картина — вона ніколи не виставлялася на продаж і, підозрюю, ніколи не буде. На жаль, усі «Чорні квадрати» перебувають у Росії. Лише одного разу була зафіксована умовна вартість одного з них — на рівні кількох мільйонів доларів, за яку держава викупила роботу в банку. Але це була символічна сума.

Якщо говорити про реальні твори Малевича того ж періоду, то можна знайти аналогію: менш відомі, менш значущі роботи, але написані тим самим художником у той самий час, на ринку коштують сотні мільйонів доларів (за останніми зафіксованими продажами). Малевич — один із найдорожчих художників ХХ століття. І водночас — один із найдефіцитніших. Його твори з'являлися в продажу з 1990-х років до кінця 2000-х приблизно раз на кілька років. На ринку ніколи не було багато його картин, і тому вони швидко розпродавались. Тому сьогоднішній день це дефіцитний художник.

Повернення до України: новий етап творчості

Повернення Малевича до України як фахівця, викладача, митця відбувається наприкінці 1920-х років. Це був період, коли в Росії почалося гоніння на художників-авангардистів. Естетична парадигма Радянського Союзу змінюється з революційної, авангардної на консервативну, з поверненням до передвижників і реалізму. Радянському Союзу як новій імперії революційне мистецтво здавалось шкідливим і небезпечним, адже авангардне мистецтво закликає до подолання перешкод та боротьби за свої права. Імперія, консервативна й авторитарна, більше не давала обіцяних свобод — режим став на ноги й не хотів, щоб проти нього поставали.

Значення Малевича для України та світу

Малевич — одна з найбільш контроверсійних і міфологізованих постатей. Це художник, який усе своє життя перетворював на акт мистецтва — включно з власною смертю. Він залишив заповіт про те, що має відбутися після нього. Єдине, чого він хотів, — щоб на його труні були зображені всі базові елементи супрематизму: чорний квадрат, хрест і коло. Оскільки в Радянському Союзі на той час хрест був заборонений (хоча хрест Малевича не мав жодного стосунку до християнства), його не дозволили використати.

Попри те, що Малевич прожив недовге життя, він залишив величезну спадщину. Архітектони — це архітектурні моделі, які Малевич разом зі своїми учнями розробляв у 20-ті роки ХХ століття. Саме такими вони уявляли міста майбутнього. Більше того, вони вважали, що люди майбутнього будуть настільки розвиненими, що ці міста розташовуватимуться навіть не на Землі, а в космосі. Малевич називав ці моделі аеромістами, бо мріяв, щоб люди відірвалися від земного тяжіння, перестали дивитися собі під ноги й стали справжніми мешканцями Всесвіту — усі без винятку творцями.

Малевичем надихалася архітекторка Заха Хадід, визнана найвидатнішою жінкою-архітекторкою свого часу. Про неї є двосерійний фільм, в якому вона зізнається в прихильності до Малевича й пояснює, наскільки все, що вона робить, походить з його філософії, з його вчення. Вона все життя вивчала його творчість, досліджувала й вважала своїм найбільшим учителем.

Навіть сучасні QR-коди — це багато маленьких чорних квадратиків, а екран телефону— це втілення супрематичних ідей: проста геометрична форма, яка розкладається на множину форм і кольорів.

Культурна автономія України: як вдалося зберегти мистецтво

Цікаво, що в період між 1924 роком, коли в Радянському Союзі вже відбувалися зміни і авангардним художникам не було де працювати, в Україні залишалася культурна автономія. Чому це відбувалося? Тому що до України «не доходили руки», але також тому, що місцева мистецька школа вже мала свою традицію й інституційну силу.

Заснування Української академії мистецтв

Художники, які працювали на початку революції, набрали силу, підтримку, їх усі знали, любили, поважали. Хтось приїхав із Мюнхена, хтось із Парижа, хтось із Петербурга. Вони всі об'єдналися, хоча мали різні погляди й навіть не дуже товаришували. Проте вони об'єдналися заради того, щоб збудувати інституцію.

Так була створена Українська академія мистецтв. Це стало переломним моментом в історії українського мистецтва.

Київський художній інститут — «східноєвропейський Баугауз»

Коли прийшла радянська влада, вона боялася чіпати місцеву художню школу, розуміючи, що це спровокує бунт. Тому влада не закрила мистецьку академію, а перетворила її (перейменувала, щоб не було зв'язку з «національно-буржуазними» силами) на Київський художній інститут. Його очолив мистецтвознавець Іван Врона.

У період з 1924 по 1930 рік ця колись маленька академія стала однією з найпотужніших мистецьких шкіл у Східній Європі. У 1927 році до Києва приїхала журналістка з Бельгії. Вона присвятила цілий номер журналу «La Nervie» українському мистецтву. Окремий розділ там був про Київський художній інститут. У журналі вона написала, що ректор прагне створити в Києві «свій Баугауз». Баугауз — це найвідоміша авангардна школа в Європі того часу.

Тобто в Києві формувався такий самий прогресивний центр. І це при тому, що Київ тоді навіть не був столицею.

Останні роки творчості Казимира Малевича

Для розвитку школи Іван Врона запрошував інших видатних художників. Так у Київському художньому інституті опинилися, наприклад, Володимир Татлін — ще один лідер авангардного руху, і Казимир Малевич.

Упродовж 1928–1930 років Малевич повертається до Києва (не переїжджаючи повністю, хоча планував) і проводить половину свого робочого часу тут. Разом із плеядою видатних українських художників — Михайлом Бойчуком, Володимиром Татліним, Олександром Богомазовим (найвидатнішим українським футуристом), Кричевським, Налепинською-Бойчук та багатьма іншими — він творить нову українську мистецьку реальність.

Вони всі разом працюють та сперечаються, але тим не менше разом навчають студентів, роблять виставки і створюють цю реальність.

Як Росія намагалась привласнити творчість українських митців

Росіяни й радянська імперія завжди намагались стерти українську історію та мистецтво. За кілька років до повномасштабного вторгнення було багато виставок по всьому світу, де російські музеї показували авангардистів, зокрема Малевича. Вони подавали це так, ніби російська революція, російський авангард і Росія — це одне ціле, і це нібито прекрасна утопія про майбутнє.

Ми витратили багато зусиль, щоб пояснити нашим партнерам на Заході: не можна приписувати всіх цих художників до росіян, бо вони не були росіянами. Наприклад, на виставці в нью-йоркському музеї MoMA було вказано, що Олександр Довженко — це російський режисер, а Василь Єрмилов — російський художник. Ми намагалися їм пояснити, що це українські художники, і це важливо виправити.

Тільки після повномасштабного вторгнення, коли країни побачили справжнє обличчя Росії, нам вдалося почати серйозну роботу. Ми намагаємось відстояти права та пояснити, що українських художників не можна називати росіянами. 

Малевич — український художник: історичні свідчення

У Малевича була складна ідентичність, як у всіх, хто народився в імперії, пережив війни й розпад держави. Але ми точно знаємо, що він називав себе українцем. В автобіографії він пише: «Ми з другом ходили на пленери, згадували Україну, він та я були українцями». Більше того, у його паспорті теж було написано, що він українець.