Навколо підходів до переговорів України з Росією про припинення війни точаться активні дискусії, в яких розвинені західні демократії аналізують мотиви та дії агресора через свою логіку, в якій з Росією можна досягати домовленостей, котрі вона виконає. У цій логіці Україна не мусила б не те що перемагати, а навіть боротися з армією, яка донедавна вважалася «другою у світі». Крізь призму такої логіки українці діють «нераціонально», а західний світ споглядає «наскільки їх ще вистачить» і «чому вони не домовляться і не припинять війну». І якби Росія була розвиненою демократією з потужними інституціями, незалежним волевиявленням громадян та системою стримувань та противаг у владі, така логіка мала б сенс.

Однак, ця країна демократією ніколи не була, інституції в ній каральні та корумповані, бо не змінилися суттєво з радянських часів, а влада за всіма науковими ознаками – авторитарна. І не просто авторитарна (одна з багатьох у світі), але вертикально-колективістична. Такі суспільства переважно непродуктивні у ненасильницькій («горизонтальній») взаємодії, а домінування над іншими, зокрема, через насильство («вертикальне») – найбільш дієвий спосіб просуватися по ієрархії, щоб зменшити примус та отримати бодай якусь свободу самопрояву. Крім того, обмеження автономності прийняття рішень на індивідуальному рівні протягом поколінь спричинило неспроможність людей на нижчих рівнях суспільних ієрархій до масової самоорганізації та активного прояву незгоди.

Індивідуалізм чи колективізм? Не все так однозначно!

Крос-культурний аналіз здійснюється за «вимірами» національних культур країн та окремих регіонів, через які культура проявляється у ключових суспільних процесах. Рівень та характер цих проявів дозволяють зрозуміти чому різним суспільствам притаманні такі, а не інакші, логіка прийняття рішень та поведінка. Один з найбільш складних та «об’ємних» вимірів національної культури – індивідуалізм-колективізм. Він показує наскільки у суспільстві пріоритетність надається інтересам групи як моноліту чи окремих індивідуумів – у цій групі чи без приналежності до групи взагалі. Чим колективістичніше суспільство, тим менш у ньому заохочується та є прийнятним «плисти проти течії» та висловлювати думки, які суперечать «генеральній лінії» більшості. Індивідуальні досягнення у колективістичному суспільстві менш важливі, ніж групові, і не розглядаються окремо від досягнень групи.

Детальніше як національна культура розвивається та формує інституції можна почитати у попередньому матеріалі.

Примітно, що більшість систем аналізу культур (Hofstede, GLOBE, Trompenaars, Lewis, Schwartz, Hall) розглядає індивідуалізм та колективізм як «полюси спектру», тобто взаємовиключні прояви. За такою логікою, чим індивідуалістичніша країна, тим менш вона колективістична і навпаки. Хоча такий підхід обґрунтований валідними багаторічними дослідженнями, він не повністю пояснює різницю у суспільних нормах та інституційно усталених паттернах поведінки країн, які формально підпадають під ознаку «індивідуалістичності» та «колективістичності».

Наприклад, формально США, Велика Британія, Канада, Франція, Швеція, Норвегія, Данія, Австралія – індивідуалістичні, однак прояви цього виміру у перших чотирьох країнах з переліку радикально відрізняються від його проявів у решти. Скажімо, заохочувана у США та Великій Британії асертивна поведінка та «активний продаж» себе та своєї пропозиції у ділових переговорах викличе прямо протилежну реакцію у Канаді, Швеції чи Данії, де ‘hard sell’ сприймається на межі з грубіянством. А гостро-негативний зворотній зв’язок на французький манер серйозно зіпсує відносини з австралійцями, які, хоч і говорять по суті справи, але putting someone on the spot – не їхня манера провадження змін.

Аналогічно з колективізмом – у Китаї, Індії, Кореї, Японії, Росії, Італії та Іспанії він проявляється інакше, ніж, наприклад, у Латинській Америці та Україні. Якщо спробувати (навіть з повагою) піддати сумніву пропозицію вищого за рангом колеги у Китаї та у Бразилії, кар’єрні наслідки у першому випадку будуть для вас руйнівними, а у другому – їх просто не буде, бо ви ж нікого не образили, а це головне. Або ж невиконання наказу керівника – у Кореї чи Японії це серйозний проступок з довгостроковими наслідками, а в Аргентині чи Україні – сильно залежить від наказу.

Наприклад, попри те, що і Росія, і Україна – переважно колективістичні культури (за всіма системами крос-культурного аналізу), колективізм у цих суспільствах проявляється неоднаково і рівень індивідуалістичних проявів теж різний. За даними різних досліджень, в українській національній культурі співіснують виміри індивідуалізму та колективізму, причому відчутно проявлені.

Українцям, з одного боку, важливо досягати успіху та відрізнятися за статусом від інших та дбати спершу про власні інтереси, однак одночасно важливі збалансоване співіснування та суголосність цілей з членами групи, приналежність та відносини з членами якої підвищують якість життя. Причому готовність поступатися власними інтересами заради інтересів групи (навіть релевантної) – завжди свідомий, а не «автоматичний», вибір. Представники нерелевантних груп у такому типі колективізму – «чужі», але не обов’язково «ворожі».

Росіяни мають істотно сильніші прояви колективізму, ніж індивідуалізму, а характер цих проявів інакший. Важливо не лише відрізнятися, а домінувати над нижчими за ієрархією членами групи (аж до проявів насильства та примусу) та всіляко демонструвати рівень статусу, який дає доступ до можливостей взаємодії з людьми співставного статусу. Прояви індивідуалізму у такому суспільстві притаманні здебільшого людям на вищих щаблях ієрархії, тобто до права самопрояву треба «дорости». В такій культурі поступитися власними інтересами заради групи – не просто норма, а очікується за замовчуванням. Представники інших груп у такому типі колективізму – «чужі» і тому, радже «ворожі».

«Кінці спектру» чи дотичні суспільні прояви?

Щоб пояснити розбіжності у проявах індивідуалізму та колективізму, звернімося до іншого, також валідного та доказового, погляду на прояви національних культур. Низка крос-культурних психологів, найвідомішим з яких є Triandis, визначили що, при аналізі національної культури на суспільному та індивідуальному рівнях, індивідуалізм та колективізм проявляються не як «полюси спектру», а як окремі прояви. Тобто, є різні «види» індивідуалізму та колективізму, і в культурі країни вони можуть поєднуватися різним способом, а виміри індивідуалізму та колективізму мають низку різних проявів кожен. Найбільш важливим атрибутом відмінності між різними видами індивідуалізму та колективізму є ступінь фокусу на «горизонтальних» чи «вертикальних» паттернах суспільних відносин. При цьому, навіть колективістичні країни можуть мати деякі прояви індивідуалізму в національних культурах, а індивідуалістичні – колективізму, які у різних ситуаціях та контексті можуть коливатися подібно до коливань артеріального тиску чи температури повітря.

«Горизонтальні» паттерни ґрунтуються на припущенні, що всі люди у суспільстві рівні, і ця рівність (у правах, можливостях, статусі, потенціалі, ін.) є основою функціонування інституцій у країні. Похідними від рівності є усвідомлення кожним своєї унікальності та спроможності, прагнення до продуктивної взаємодії з іншими та підтримання значущих зв’язків та відносин. У таких суспільствах на інституційному та індивідуальному рівні прагнення до ієрархії чи набуття й демонстрації статусу як способів «виділитися» серед інших – порівняно низьке. Розгляньмо приклади.

ГОРИЗОНТАЛЬНО ІНДИВІДУАЛІСТИЧНІ КУЛЬТУРИ: Австралія, Нова Зеландія, Фінляндія. Норвегія, Данія, Швеція[1].

До усталеного горизонтального індивідуалізму тяжіють країни, де, з одного боку, роль держави в регулюванні суспільного функціонування істотна, а з іншого – держава у таких країнах або ніколи, або істотний період часу не поводилася ненадійно чи карально по відношенню до громадян. Крім того, суспільні інституції у таких країнах, радше ефективні ніж ні, а взаємодія з ними не потребує обов’язкової наявності знайомств чи зв’язків, щоб отримати їхню базову послугу.

Þ    Ключові ціннісні риси: автономність та розраховування на себе та свої сили й можливості (autonomy & self-reliance).

Þ    Інституційно заохочувана поведінка: усвідомлювати та культивувати свою відмінність від інших, однак не прагнути вищого статусу; мати свою справу, сферу експертизи, рівну з іншими свободу для прийняття рішень; мати співставні з іншими можливості проявляти себе і «бути собою»; нестандартно мислити, висловлювати власну думку – у т.ч. негативну, тяжіння до егалітарних, а не ієрархічних, відносин на індивідуальному та інституційному рівнях.

Þ    Запорука успіху: вміти і прагнути самостійно приймати рішення та критично мислити; вміти взаємодіяти з іншими конструктивно, аргументувати та переконувати без примусу; демонструвати свої навички, знання чи спроможність лише у ситуаціях, коли вони затребувані (no ‘hard sell’); раціональне обґрунтування рішень та дій – емоційне обґрунтування сприймається як слабше та менш переконливе.

Þ    Особливості: відносно поверхневий рівень соціальних відносин (без «побутового героїзму» та «у вогонь і у воду») – часто навіть між близькими родичами; вищий рівень соціальної ізоляції та самотності; «за замовчуванням» демонстрація емоцій мусить бути контрольованою та не заважати іншим; індивідуум – унікальний, але частина спільноти, правила якої мусить виконувати і в якій не мусить прагнути бути «кращим за інших».

Þ    Підхід до взаємодії: фокус на консенсусі та пошуці спільних рішень; самостійне формування власної думки – без нав’язування її іншим; врахування інтересів дотичних сторін, а не лише власних, та розуміння їхнього взаємного впливу; відраза до будь-якої форми прямого примусу, навіть заради «більшого добра» чи «великої мети».

Україна історично мала слабкі та нестабільні інституції (зокрема, державні), які у періоди завоювань нашої країни агресорами ще й виконували каральну функцію, а сама перебувала у різних адміністративних кордонах. Внаслідок, розгалужені та міцні зв’язки між людьми в нашій країні довгий час були замінником, ба, навіть «відмичкою» для формальної взаємодії з інституціями. «По знайомству» отримати послугу, допомогу чи інформацію завжди було легше і швидше, а проблема людини «не з вулиці» отримувала прицільнішу увагу. Відтак, прояви горизонтального індивідуалізму в Україні, вірогідно, невисокі, оскільки вимагають вищого за наявний рівня інституційної сталості та спроможності. Додатковим чинником низького рівня горизонтального індивідуалізму в Україні є висока дистанція влади, за якою наша країна – серед «чемпіонів» у світі.

Росія, як авторитарна країна та колишня імперія, з тягло каральними інституціями та вищою, ніж в Україні, дистанцією влади, відчутних проявів горизонтального індивідуалізму, вірогідно, не має – або вони доволі низькі. У такому суспільстві ієрархія – єдиний можливий формат функціонування суспільних систем, адже індивідуальні волевиявлення та спроможність автономно (свідомо, не під тиском) приймати рішення у переважної частини громадян – наднизькі. Крім того, дослідження авторитарних режимів доводять тяжіння до них саме вертикально колективістичних культур, якою і є Росія.

ГОРИЗОНТАЛЬНО КОЛЕКТИВІСТИЧНІ КУЛЬТУРИ: Латинська Америка, субкультура кібуців в Ізраїлі, частково – Україна.

До усталеного горизонтального колективізму тяжіють суспільства чи їх частини, в яких інституції були історично слабкими чи неефективними, а історичні та геополітичні чинники розвитку країни стимулювали колективні прийняття рішень і координацію дій. У таких країнах покладатися у життєво критичних ситуаціях продуктивно лише на мережу з людей, відносини з якими були сформовані завчасно та перевірені складними випробуваннями. Лідерство у таких суспільствах – радже патерналістське, де від очільників очікується не лише «дороговказ», а й підтримка у його виконанні, розуміння проблем та потреб членів групи та допомога їм у скрутних ситуаціях.

Þ    Ключові ціннісні риси: взаємозалежність та суспільна взаємодія (interdependence & sociability).

Þ    Інституційно заохочувана поведінка: усвідомлювати себе як подібного до інших у правах та можливостях – з обов’язковою приналежністю до групи, яка визначає спільні цілі, рішення та дії її членів; пріоритетність виконання зобов’язань перед засадничими для функціонування людини групами: родина, школа, університет, компанія, спортивна команда, державний орган, країна, ін.; вибудовування відносин на основі співпереживання та взаємодії, а не ієрархії – хоч і всередині «своєї» групи; відсутність відкритої конкуренції у «своїй» групі.

Þ    Запорука успіху: спиратися на приналежність до групи та її досягнення (а не лише на власні) у важливих суспільних взаємодіях; відносно відкрите висловлювати думку всередині групи – як рівноправний член колективу; вкладати час та зусилля у формування міцних та продуктивних особистих відносин всередині групи – навіть якщо кошт такої «інвестиції» у певні періоди переважає її вигоду.

Þ    Особливості: відносно низька продуктивність інституцій та систем через високий вплив особистих відносин, які ефективно працюють лише всередині «своїх» груп і вимагають істотних зусиль коли потрібно взаємодіяти між групами; конкуренція за фаховою ознакою між людьми, пов’язаними особистими відносинами, може сприйматися як образа та неповага; якість взаємодії буде низькою доки між сторонами не встановляться відносини «своїх».

Þ    Підхід до взаємодії: стимулювання продуктивної поведінки через консенсус, досягнутий у «своїй» групі завдяки налагодженим відносинам; неготовність проявляти послух та піддаватися впливу авторитетів, які не належать до «своєї» групи чи не інвестували у відносини з тими, ким прагнуть керувати; щоб керувати групою, треба набути легітимності серед її членів за актуальними для них параметрами.

Україна історично мала відносно низькі прояви горизонтального колективізму – через високу дистанцію влади, відносно консервативні та ієрархічні засади православної релігії та високий рівень уникання невизначеності, що означає підвищену потребу у контролі над тим, «що буде завтра» та розуміння запасу «на чорний день». Однак, з огляду на екстремальні випробування, спричинені російською агресією та розв’язаною РФ війною, існує вірогідність розвитку саме горизонтально колективістичних проявів нашої національної культури. Підґрунтям для такого висновку є безпрецедентний масштаб розгалуженої горизонтальної активізації суспільства малими групами по всій країні. Глибина та вплив на «суспільну тканину» таких зв’язків має істотний шанс стати засадничим для подальшого формування спільних цінностей.

Росія відчутних проявів горизонтального колективізму вірогідно не має, оскільки до авторитаризму, та ще й такого довготривалого, тяжіють вертикально-колективістичні культури. Серед засадничих перешкод для розвитку горизонтальних проявів колективізму у цій країні – століттями впроваджувана «вивчена безпомічність» великих мас людей на нижчих щаблях суспільних ієрархій. За різними дослідженнями, здатність людей взаємодіяти на основі консенсусу, домовленостей та відповідального вибору в авторитарних режимах – подавлена. Це призводить до атомізації (роз’єднаності) суспільства та його нездатності до бодай якихось значущих групових рухів чи протестів. Ще один результат підваженої «горизонтально» взаємодії – неготовність дотримуватися домовленостей чи розкривати інформацію у переговорах зі стороною, яка не викликає страху чи не сприйняття здатності домінувати.

«Вертикальні» паттерни ґрунтуються на припущенні, що всі люди у суспільстві різні – за рахунок свого місця в ієрархічних інституціях та відносинах або завдяки статусу, набутого шляхом просування «вверх» у суспільних системах. Похідними від тяжіння до ієрархії є прагнення як мінімум «виділятися» на тлі інших, а ліпше – домінувати над ними чи мати вищий статус, який надає ширші можливості, ніж нижчий. У таких суспільствах люди та спільноти чітко поділяються на «важливі» та «неважливі» для конкретних цілей, і значення мають лише інтереси, права та цілі перших. Розгляньмо приклади.

ВЕРТИКАЛЬНО ІНДИВІДУАЛІСТИЧНІ КУЛЬТУРИ: США, Франція, Канада, Велика Британія, Німеччина, Нідерланди.

До усталеного вертикального індивідуалізму тяжіють суспільства, в яких, з одного боку, існують інституційні шляхи покращення власного статусу за рахунок докладання зусиль (отримання освіти, накопичення заощаджень, кар’єрного чи підприємницького успіху, креативності та новаторства), а з іншого – набуття та демонстрація статусу та конкурентність є не лише прийнятними, а схвальними проявами індивідуальної поведінки. Причому рівень конкурентності у суспільстві може істотно відрізнятися (наприклад, у США він надвисокий, у Канаді та Німеччині – нижчий), однак принцип «змагання кращих за правилами» залишається засадничим у такій культурі.

Þ    Ключові ціннісні риси: конкуренція та гедонізм (competition & hedonism).

Þ    Інституційно заохочувана поведінка: відрізнятися від інших бодай чимось (навичками, досвідом, кар’єрою, хобі, ін.), бо бути «як всі» – непрестижно; мати свою справу, сферу експертизи, свободу для прийняття рішень; безперешкодно проявляти себе і «бути собою»; мати і давати дітям «найкраще з можливого», «мріяти амбітно», «бути ким прагнеш»; нестандартно мислити, висловлювати власну думку – у т.ч. негативну.

Þ    Запорука успіху: вміти і прагнути конкурувати та бути конкурентноздатним, знати що цінуєш і прагнути це отримати, дбати про себе і не приховувати цього, демонструвати свої досягнення та статус (з різним ступенем активності, залежно від інших проявів національної культури), підвищувати свій статус власними зусиллями (вартий поваги статус «заробляється», а не «дарується» чи «успадковується»).

Þ    Особливості: високий рівень стресу через постійну потребу конкурувати та доводити конкурентоздатність; інституційне стимулювання «роботоголізму» чи його демонстрації; сприйняття фінансового успіху та матеріального статусу як ознак вищих людських якостей та життєвого успіху загалом; уважність до елементів статусу, які підвищують конкурентність: бренди, матеріальні атрибути, знайомства, освіта, місце роботи, публічно визнані досягнення.

Þ    Підхід до взаємодії: фокус на власних інтересах і вигодах та їхнє раціональне відстоювання у переговорному процесі; дотримання спільно досягнутих домовленостей (зокрема формалізованих); виконання усталених правил та норм; відносини цінні – доки вони дають бажаний результат; сприйняття людей / інституцій вищого статусу як більш успішних та конкурентоздатних; повага та підтримка тих, хто «діє і прагне», а не «бідкається і не діє».

Україна, за різними дослідженнями, має відчутні (однак не домінантні у національній культурі, бо ми – колективістичне суспільство) прояви вертикального індивідуалізму, спричинені, великою мірою, багаторічною потребою боротьби за ідентичність, незалежність та виживання. Не менш важливим чинником саме вертикального прояву індивідуалізму є і залишаються прагнення максимально можливої автономії та відсутності примусу у прийнятті рішень та діях – у межах існуючих обмежень: ієрархії, референтної групи, посади, доступу до ресурсів, ін. Примітна присутність такого прагнення на всіх рівнях суспільства, а конкуренція за бажаний результат є умовною «гонкою», в якій хтось прийшов першим, а хтось – останнім, і відбувається у царині фаху чи довіри / лояльності.

Росія (яка теж є колективістичною країною) прояви вертикального індивідуалізму демонструє в обмеженому обсязі – лише на найвищих щаблях суспільної ієрархії, перебування на яких, за замовчуванням, надає відносно більше свободи, доступ до вищої якості життя та швидшого вирішення проблем. Причому конкуренція у такому суспільстві є умовною «грою у кальмара» чи «голодними іграми», де, щоб пробитися вперед, недостатньо бути кращим за фаховими ознаками – треба демонструвати здатність домінувати, примушувати та добиватися послуху тих, хто «нижче» в ієрархії чи «позаду» у гонці. Через низький рівень асертивності та переважну нездатність добиватися бажаного без агресії, поняття «конкурент» у російській культурі часто ментально ототожнюється з поняттям «ворог».

ВЕРТИКАЛЬНО-КОЛЕКТИВІСТИЧНІ КУЛЬТУРИ: Індія, Китай, Корея, Італія, Іспанія, Японія, Філіппіни, Східна Європа, Росія, частково – Україна.

До усталеного вертикального колективізму тяжіють густонаселені країни, часто – з великою територією, багатогранним та ієрархічним складом суспільства та інституціями, повністю залежними від ланцюгів зв’язків між людьми, які в них працюють і ними користуються. Переважна більшість авторитарних режимів у світі – саме вертикально-колективістичні, оскільки такий прояв колективізму найбільш сприйнятливий для підваження волевиявлення та спроможності окремих людей приймати автономні рішення та «унормування» примусових практик.

Þ    Ключові ціннісні риси: багаторівнева соціальна організація та суспільна взаємодія (family integrity[2] & sociability).

Þ    Інституційно заохочувана поведінка: брак легітимності індивідуума без приналежності до групи, окресленого місця у її ієрархічному складі, та «схвалення» рішень та поведінки цією групою; прийняття усіх значущих рішень із залученням вищих по ієрархії людей (голова родини, керівник, старший член колективу, ін.); прагнення підвищити свій статус у структурі «своєї» групи – у т.ч. за рахунок внеску у досягнення її цілей, навіть високим власним коштом.

Þ    Запорука успіху: не оспорювати авторитет та рішення «своєї» групи – навіть у разі незгоди з ними; прагнути підвищення власного статусу непрямим чином – через «заслуги» перед групою; проявляти агресію, домінантність, готовність відстоювати цілі «своєї» групи, якими б вони не були і як би не сприймалися «чужими» групами; не демонструвати відкрито свою «автономність» чи «незалежність» – бо така людина сприймається як небезпечна, оскільки не підконтрольна групі.

Þ    Особливості: саме такі культури найбільше тяжіють до авторитаризму, оскільки переважна більшість громадян свідомо «делегує» прийняття засадничих рішень обмеженій кількості людей «наверху» ієрархії, в якій вони перебувають; не приймати рішень і ні за що не відповідати – серед індикативних ознак масового населення вертикально колективістичного суспільства; таке суспільство до останнього гуртуватиметься навколо очільників «своїх» груп, бо без них їм бракує спроможності приймати  життєво критичні рішення, а без налагоджених зв’язків інституції в такому суспільстві функціонують неефективно.

Þ    Підхід до взаємодії: стимулювання продуктивної поведінки через накази, тиск чи примус; «автоматичне» очікування вищестоящими послуху та зниженого волевиявлення від нижчестоящих; щоб керувати групою, треба продемонструвати свій статус, домінуюче положення та здатність добиватися слухняності від членів групи; домовленостей дотримуватися не обов’язково – як і говорити правду чи розкривати повну інформацію у переговорному процесі.

Україна – історично вертикально колективістичне суспільство, через специфіку релігії, високу дистанцію влади та уникання невизначеності, зокрема. Однак, завдяки відсутності історії авторитаризму, складностям формування території та встановлення державних кордонів, завоювань різними за культурним складом агресорами, а також – усталеній традиції горизонтальної активізації суспільства, вертикальний колективізм урівноважується менш, але істотно проявленим вертикальним індивідуалізмом. Тобто індивідуальна свобода (бодай у рамках «своєї» групи з легітимним керівництвом) в українській культурі важлива. А «автоматичного» послуху перед авторитетом у ціннісному підґрунті українського суспільства здебільшого немає. Нелегітимного очільника колектив завжди міг «знести», а за потреби – працювати взагалі без головуючого, на горизонтальних зв’язках та домовленостях. Вірогідно, під впливом мобілізації суспільства для захисту від агресора у поточній війні з Росією, в українській національній культурі підвищаться прояви горизонтального колективізму, а вертикального – поступово спадатимуть. Однак це питання десятиліть і додаткових досліджень.

Росія – яскраво проявлена вертикально колективістична країна, де саме цей вимір (з усіх проявів колективізму та індивідуалізму) домінує. Потреба у «правителі-розпорядителі-дороговказі», якому по ієрархії рештою населення делегується прийняття усіх «крупних» рішень у групі спричинена усталеною історією авторитаризму, в якому суспільно не заохочується і карається будь-яка автономність та усвідомлення відповідальності та наслідків дій кожного громадянина. Оскільки автономність є одною з науково обгрунтованих психологічних потреб, її постійна нестача призводить до глибинної суспільної травми, яка на індивідуальному рівні проявляється як «вивчена безпомічність» перед негідними та злочинними діями лідерів, зокрема. «Це не війна, а спецоперація», «мирне населення не чіпатимуть», «ми ні на кого не нападали» – не просто наративи російської пропаганди, це буквально «мантри», в які вірять росіяни тому, що в них поколіннями втовкмачували що «наверху знають краще». Відповідно, як сказали у телевізорі (умовно), так воно і є. Попри наочні докази зворотного.

Крос-культурний аналіз вкотре доводить, що Україна, яка (за російськими наративами) нібито «братський народ» Росії, має абсолютно інакше поєднання колективізму й індивідуалізму – за типом та характером проявів. Ми, на відміну від Росії, не тяжіємо до обов’язкової централізації прийняття рішень, зокрема, у критичних ситуаціях, і потребуємо легітимізації очільників перш, ніж свідомо почнемо їх слухатися. Росія – навпаки, тяжіє до «стадного скупчення» навколо авторитарного правителя, оскільки її громадяни давно втратила спроможність автономно приймати рішення та відповідальність за їх наслідки. Серед численних причин такого стану російського суспільства – домінування вертикального колективізму як одного з ключових проявів національної культури, при слабких проявах індивідуалізму – і теж вертикального. Відтак, спроби взаємодії з Росією через «горизонтальну» взаємодію (домовленості, взаємні поступки) не лише будуть неефективними, вони будуть сприйняті як прояв слабкості та сигнал до посилення агресії, оскільки у логіці цього суспільства зрозумілими є лише «вертикальні» практики: сила, вплив, примус та істотно переважне та невідворотнє домінування.

ДЖЕРЕЛА (перелік не вичерпний, а зручний для відкритого доступу):

On different systems of cross-cultural analysis: https://benjamin-pastorelli.medium.com/hofstede-schwartz-why-to-learn-them-and-when-to-forget-them-cc5cd7ea908b

https://www.transparency.org/en/press/2021-corruption-perceptions-index-press-release-regional-eastern-europe-central-asia

Strongmen and Straw Men: Authoritarian Regimes and the Initiation of International Conflict: https://deliverypdf.ssrn.com/delivery.php?ID=975094099100005024069076069073119028118048034028083053113065079025102005067104093087000019119031026058055080031114107002022084027027021084004066065118012024100123074017036018117012086114092115006067066005095092064064024070083111065002102084002031090003&EXT=pdf&INDEX=TRUE

Triandis, H.C. “Collectivism and Individualism as Cultural Syndromes”: https://www.researchgate.net/publication/232572970_The_Psychological_Measurement_of_Cultural_Syndromes

Triandis, H.C. ”The Psychological Measurement of Cultural Syndromes”: https://www.researchgate.net/publication/232572970

Triandis, H.C. “Individualism-Collectivism and Personality”: http://130.18.86.27/faculty/warkentin/SecurityPapers/Merrill/Triandis2001_JOP69_6_Allocentrism.pdf

Triandis, H.C. “Horizontal and vertical dimensions of individualism and collectivism: A theoretical and measurement refinement”: https://www.researchgate.net/publication/275714572_Horizontal_and_vertical_dimensions_of_individualism_and_collectivism_A_theoretical_and_measurement_refinement_Cross-Cultural

Vertical Collectivism, Family-Consciousness And Urbanization In Turkey: https://dergipark.org.tr/tr/download/article-file/70512

Extravert individualists or introvert collectivists? Personality traits and individualism and collectivism in students in Poland and Ukraine: https://link.springer.com/content/pdf/10.1007/s12144-019-00480-x.pdf

“Differentiating Autonomy From Individualism and Independence: A Self-Determination Theory Perspective on Internalization of Cultural Orientations and Well-Being”: https://selfdeterminationtheory.org/SDT/documents/2003_ChirkovRyanKimKaplan.pdf

“Horizontal and Vertical Cultural Differences in the Content of Advertising Appeals”: https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC4279851/

“Individualism, Collectivism, and Authoritarianism in Seven Societies”:https://sites.psych.ualberta.ca/IClab/wordpress/wp-content/uploads/2016/08/KemmelmeierNoelsETALL2003.pdf

[1] Переліки країн не вичерпні, а містять вибрані релевантні приклади на основі валідних наукових досліджень.

[2] As a construct, family integrity involves processes at multiple levels of social organization.

Джерело: https://tlfrd.substack.com/