Свобода vs. воля

По-перше, почнемо зі з’ясування того, чи є поняття свободи та волі тотожними? Як врешті-решт їх відрізнити? Адже, наприклад, ми кажемо «позбавлення волі», а не «позбавлення свободи». Людина, яку тримають у полоні, – дисидент або військовополонений – є позбавленою волі. Проте вона може бути абсолютно свободною за духом. Тим часом, нашу внутрішню свободу ніхто обмежити не зможе. Водночас обмеження волі означає обмеження наших дій, просторових та фізичних.

Втім, використовуючи поняття волі, слід бути обережними, бо значення цього слова нерідко зовсім інше: воля постає також як прагнення, зусилля людини. Цей аспект волі вдається зрозуміти, слідом за Артуром Шопенгавером, як опір будь-якому втручанню або перешкодам.

По-друге, свободу не потрібно плутати зі свавіллям, вседозволеністю, переконанням людини в можливості робити геть усе, що заманеться, та впевненістю у тому, що ніхто не може їй в цьому завадити. Бо, направду, свобода передбачає відповідальність, і передовсім, відповідальність перед самим собою. Отже, існують зовнішні обмеження й такі, що ми самі собі встановлюємо: вряди-годи це раціональні обмеження, хоча б і чітко виважені рішення. А щоб свобода різних людей не перетиналася, доводиться встановлювати певні межі в суспільстві.

Один із засновників лібералізму, Джон Стюарт Міл, цікаво описує поняття свободи, до якого, вочевидь, він приходить з досвіду власного життя. Його батько Джеймс Міл був економістом і аж надто серйозно ставився до виховання сина. Підлітком Міл уже читав трактати давньогрецькою мовою, розумівся на історії, математиці й політекономії. В юні роки через надмірне навантаження він потрапив у кризову ситуацію, що пізніше переросла в філософські міркування про те, чи треба змушувати або мотивувати людину до чогось, або ж вона сама себе має якось заохочувати. Зрештою, він дійшов висновку, що людина творить себе сама, має працювати й самостійно обирати шлях, а в насильницький спосіб нікого ніколи не зробити щасливим. Міл уважав, що ніхто не може бути змушений до свободи – кожен вільний розбудувати розважливе розуміння свободи.

«Свобода від» чи «свобода для»?

Раб, який звільнився з кайданів або втік від власника, нарешті отримав волю. Але так він подолав суто зовнішні обмеження, отримав «свободу від» чогось. Може, він і не піде далі, ніяк не підступиться до «свободи для», адже вона тягне за собою такі питання: для чого ця свобода, і що з нею тепер робити? Іноді цей аспект роздумів є найважчим, оскільки він означає, що людиною рухають якісь глибші мотиви, аніж бажання просто чогось позбутися. Наскільки їй таланить приймати виклики «свободи для» та організовувати саму себе – залежить лише від неї.

Свободу не варто плутати з переконанням людини в можливості робити геть усе, що заманеться, та впевненістю у тому, що ніхто не може їй в цьому завадити

Свободу не варто плутати з переконанням людини в можливості робити геть усе, що заманеться, та впевненістю у тому, що ніхто не може їй в цьому завадити

«Свободу від» та «свободу для» Ісайя Берлін тлумачить як «негативну» та «позитивну» свободу. Негативною свободою називається стан, коли немає обмежень з боку інших, коли ніхто не чинить ні на кого жодного тиску. Водночас позитивна свобода – це стан того, хто реалізує та розвиває власний потенціал.

Моделі свободи

Існує чимало різних концепцій, в яких свобода стає центральним поняттям, але немає такої, якій би вдалося охопити всі її аспекти. Так, Джералд Макалем (Gerald MacCallum) навіть запропонував ось таку мало не універсальну формулу свободи: А вільний від В, щоб р. Тобто А – це певний агент чи дієвець, В – певна перешкода, а літерою р позначено певну дію чи стан, у якому хтось перебуває. Це означає, що, говорячи про свободу, ми не завжди все з’ясовуємо про неї, а здебільшого сперечаємося про ці три терміни: хтось робить наголос на тому, що може робити людина, комусь залежить на тому, чи дозволено щось порушувати, а дехто розглядає можливі дії чи стани дієвця [1].

Як наполягає політолог Ендрю Рив, свободу треба відрізняти від спроможності. Наведемо приклад: не заборонено дихати під водою чи літати в небі без спеціальних приладів, тому природно я не можу робити ні того, ні іншого. Тобто, ніхто людині цього не забороняє, але спроможності такої вона не має. Або навпаки – я хотів би виконати певні дії, позаяк я спроможний їх виконати, але вони, приміром, заборонені законом.

Свобода часом постає з відносин між індивідами та їхніми внутрішніми станами. У кожної людини є свої фобії, скажімо, страх виступати публічно. Через переляк перед виступом у неї може заздалегідь підніматися тиск, боліти серце, можуть трапитися інші фізичні прояви внутрішнього переживання. Однак об’єктивно з нею нічого не відбувається, щойно доводиться виступати перед авдиторією. Вона може це робити, вона навіть це робить, але ще боїться. Це і є її внутрішня спроможність або, навпаки, неспроможність, накладання на себе певних обмежень або підохочення. Свобода – це внутрішній поштовх долати певні межі.

З історії поняття «свобода»

Для Платона політична свобода – це відсутність контролю, а отже, нестримне правління тиранів. Звернувшись до його праці «Держава», ми читаємо про суворий розподіл між різними верствами: філософи-державці, воїни-охоронці, а також люди, які забезпечують матеріальні блага. У тому разі, коли контролю в державі катма, – починається хаос. Справжня свобода, згідно з Платоном – це доброчесний, сказати б навіть моральний учинок. Він є чинником внутрішньої свободи. Ця його позиція активно критикується сучасними філософами, скажімо, Карлом Попером, який називає Платона одним із перших провісників тоталітарних режимів. Але слушним у Платона є те, що важливим аспектом реалізації свободи є для нього внутрішній поштовх, моральна свобода, зважений учинок.

Свобода передбачає відповідальність, і передовсім, відповідальність перед самим собою

Свобода передбачає відповідальність, і передовсім, відповідальність перед самим собою

Погляди Платона щодо свободи до певної міри поділяє середньовічний філософ Аврелій Авґустин. Для нього свобода ієрархічна – підпорядкування нижчого елемента вищому. Коли немає підпорядкування, приходить анархія, і ми повертаємося до «природного стану» – так уже мислить у новочасну добу Томас Гобс. Інакше кажучи, це абсолютна свобода, коли можна навіть убивати один одного (Гобс називає це «війною всіх проти всіх»). Природний стан – це мовчання закону. В цьому контексті теза Авґустина стає цілком раціональною і правильною: ми жертвуємо частиною своєї свободи, а суверен забезпечує нам закон та захист.

Втім, античні стоїки висували доволі провокативну, ба навіть парадоксальну тезу: раб та імператор є однаково вільними. Це можливо, тому що раб має вибір: коритися імператорові або ні. Звісно, якщо він не буде коритися, то може заплатити високу ціну – своє життя. Але це його вільний вибір, а в ньому якраз і проявляється свобода.

Жан-Жак Русо говорить про інший парадокс свободи: людина народжується вільною, але всюди, куди не поглянь, вона в кайданах, тобто є залежною в соціальному бутті. Причина полягає у тому, що свобода виявляється у підкоренні законам, до того ж законам, які встановлені нами самостійно, а не даними кимось. Цю думку пізніше розвине Імануїл Кант: якщо ми не можемо раціонально обґрунтувати буття Бога, але залишаємо його як регулятивну ідею, то закони і обмеження ми встановлюємо собі самі. Згідно з Русо, для того щоб жити у суспільстві, кожен громадянин має підписати суспільну угоду. Вона є гарантом того, що люди є вільними. Але що робити в ситуації, коли хтось не хоче бути вільним? Русо на це дає таку відповідь: треба його змусити бути вільним.

Є й інші погляди на поняття свободи, які є варіантами тези про «усвідомлену необхідність». Так, для Карла Маркса свобода, умовно кажучи, – це раціональний контроль суспільства над виробничою діяльністю. І тут ми можемо поставити собі риторичне запитання: а якою ж мірою це свобода, до якої межі та хто її обирає? [2] В кожному разі, Жан-Поль Сартр, який виказував свою прихильність до марксизму, ще коли сповідував філософію екзистенції, стверджував: людина приречена на свободу, навіть якщо не обирає.

Свобода – це внутрішній поштовх долати певні межі

Свобода – це внутрішній поштовх долати певні межі

Свобода як філософська та соціальна проблема

Свободу зазвичай розглядають на різних рівнях [3]:

– Базовий (або біологічний) рівень: тут свобода тлумачиться як здоров’я організму, адже хвора людина є обмеженою в рухах і можливостях. Фізіологічні умови постійно вказують на те, чи є хоча б якісь підстави говорити про свободу чи ні, адже вони є вихідними реаліями.

– Рівень свідомості забезпечує нашу змогу зважувати й обирати шлях, або ж навпаки, як ми вже побачили, – уникати й геть нічого не обирати.

– Рівень мотивації є щаблем реалізації волі. Розумний вимір свободи – це коли ми не потураємо своїм забаганкам, а спираємося на раціональні засади, шукаємо максимальних шансів самореалізації. Пригадаймо, що це і є «свобода для» чогось. Тут постає питання не тільки про те, «що» робити, але і «як» робити. Тобто йдеться не про виконання певної повинності, а перспективу зміни напрями розвитку задля досягнення поставленої цілі. Змінитися спочатку самому, а не відразу міняти світ.

У суспільно-економічному контексті ми розглядаємо ще й такі виміри свободи:

– Свобода як рівень соціального добробуту: лише тоді варто говорити про вияв свободи, коли досягнуто достатнього рівня гідного життя людини. Позаяк бідний або голодний не може бути вільним. Цей момент ілюструє проблема штучного голоду, тобто ситуації, яка має на меті позбавити людину свободи, упокорити її. В таких умовах вона не думатиме про свободу чи відповідальність, а просто шукатиме способів виживання.

– Свобода як ефективна праця і участь у житті суспільства. Тобто не лише те, що ми здатні взяти від суспільства, але й те, наскільки повноцінно ми спілкуємося з його членами, і що можемо самі запропонувати.

Врешті, індивідуальна свобода узгоджується з колективною: є не лише я, але інші, схожі на мене «я», з якими потрібно рахуватися. Як говориться в подібних ситуаціях: моя свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини.

Свобода чи необхідність

Цікаво, чи вдається одночасно обґрунтувати те, що людина є вільною, і те, що вона цілковито залежна? Виглядає, що неможливо зробити абсолютно чіткого розрізнення. Згідно з Кантом, у світі природи люди є абсолютно залежними істотами. Справді, вони не можуть не дихати, не їсти і не робити багато інших речей, до яких нас змушує вдаватися наша біологічна природа. В цьому сенсі ми є детермінованими, підпорядкованими необхідності. Але в сфері культури людині вдається відчути, чим є свобода. Адже саме тут проявляється її творча сила.

[1] Див. про це: Короткий оксфордський політичний словник. (2005). Київ: Основи. с. 618-619.

[2] Енциклопедія політичної думки. (2000). Київ: Дух і Літера. с. 352-354.

[3] Докл. див. у: Julia, D. (1995). Słownik filozofii. Kraków: Książnica. s. 423-426.