Духовний конденсат

Усе починається з культури, вона — основа. Освіта, наприклад, це вже проєкція культури.

Що таке культура? Це вся життєдіяльність людини, що виходить за межі фізіології. Це все, чим ми себе оточуємо. Ось зараз раціо говорить нам, що все погано. Але віра, надія та любов до того, що навколо, підіймає в тобі найкраще. Думаю, таке зараз відчуває кожен: є щось, що нас тримає.

Культура дає відповідь на запитання: «заради чого?». Люди зараз самі творять культуру у своєму усвідомленні, а згодом вона проявиться у реальності. Мені подобається таке визначення: культура — це духовний конденсат. Усе, що ти в собі накопичив, ти здатен проявити.

Російська культура, можливо, й велика, але питання — що росіяни з неї беруть? «Не позволяй душе лениться» — це ж з російської літератури! Але вони навіть не доторкаються до неї.

Складність

Зараз у нас — гостра фаза усвідомлення різниці між росіянами й українцями. Для декого вона дуже болісна, наприклад, для літніх людей. А в комусь ми сильно помилились: наприклад, дехто думав, що мешканці півдня України приймуть росіян, а виявилося, що ні. Виявилося, що російське там не потрібне.

Україна досі дуже різна й складна. А далі буде ще складніше. Кожен регіон матиме свої травми, і осягнути травми, скажімо, Маріуполя мешканці інших областей навряд чи зможуть. Отже, нам потрібно буде працювати інтелектуально, щоб усе це усвідомити, а потім почати «зшивати».

І діяти потрібно обережно, а не швидко, щоб не наламати дров. Скажімо, зараз вже кажуть, що потрібно знести пам’ятник Булгакову, бо росіяни його називають представником своєї культури. Але ж він був киянином! Знесення пам’ятника Булгакову — це повернення до більшовизму.

Я вважаю: що менше держава втручається у культуру, то краще. Регулювати — так, але ступінь цієї регуляції має залежати від зрілості суспільства. Якщо ми вже «зрілі», то нам потрібен більший ступінь свободи.

Дорослішання

Через цю війну ми вже подорослішали, так гостро й травматично, що я б нікому не радила так виростати.

Проте зараз ми маємо великий шанс. Адже з того, що відбувається, має зародитися щось нове, дуже потужне. Ми нині наче у вирі бульйону, що закипає. І це розпочалося не сьогодні, а раніше. Але зараз усі ми — на вістрі. Нам треба пристебнутися, щоб не знесло. І, якщо є змога, творити. Якби я мала мистецький хист, то точно б зараз писала.

У кожного буде свій катарсис, це буде боляче, і ніхто від цього не втече. Але за тим буде щось нове, розквіт. Так було після Майдану, а зараз буде ще глибше, війна занурилася у кожне серце. Кожен пройшов через свій власний біль й отримає очищення.

Ми вже не озираємося назад. Те, що було, вмерло, залишивши досвід. І нам ще треба його символічно поховати. Так само й у Росії: доки вони не «закопають» своє минуле десь на Червоній площі, нічого не зміниться.

Волонтерство

Я зараз допомагаю з евакуацією, зокрема літніх людей. Для мене це починалося з доволі особистої історії: потрібно було евакуювати мою свекруху та матір моєї подруги (а мої власні батьки виїжджати відмовились), я шукала способів. А ті, хто теж мав тут літніх батьків, звертався до мене по допомогу (наприклад, завезти продуктів чи ліків).

Згодом вдалося знайти варіант евакуації у співпраці з посольством Албанії. Ця країна не надає грошової підтримки біженцям, але розміщує людей безкоштовно. Ми вже відправили туди три автобуси евакуйованих.

Оптимізм

Думаю, що ми зараз воюємо за право називати себе українцями на власній землі та приймати власні рішення щодо власного майбутнього. Ми воюємо за право жити, залишаючись собою. В українській літературі завжди підіймали питання землі протягом декількох століть. І виявилося, що це правильно, бо земля — помагає.

У нас, українців, є така риса — ми любимо собою пишатися. І зараз це добре, адже нам потрібно про себе говорити. Світ до того знав нас доволі стереотипно-традиційно (вишиванки тощо), а ми ж маємо безліч потужних сучасників, модерне мистецтво. Нам потрібно про них розповідати, і від нас залежить — як ми це робитимемо, як себе подаватимемо.

У мене зараз дуже високий рівень оптимізму, я вірю, що ми зможемо вийти на той рівень, де ще не були, але куди завжди прагнули. Я вірю у наших людей і впевнена, що ми закотимо рукави й усе зробимо!

А ще я дуже хочу, щоб ми, переживши війну, точно знали: чого варто боятися, а чого ні. І більше не домовлялися із власним сумлінням через страх.