Про два табори

У мистецтві сучасного танцю існує два табори, що опонують один одному. Перший дотримується точки зору, що будь-яка історія, драматургія принижує сучасну хореографію, яка є самодостатнім мистецтвом, як, скажімо, живопис чи література. Чи потрібна “Чорному квадрату” Малевича драматургія?..

Представники другого табору – до якого належу і я – говорять про те, що драматургія, історія, співпереживання, емоція щодо художнього твору є ключовим моментом у мистецтві. А драматургія не є чимось таким, що нівелювало б важливість хореографічного мистецтва. Адже насправді все західне сценічне мистецтво виникло у Стародавній Греції, де був театр співпереживання і звідки пішов відомий термін “катарсис”.

Про публіку

Публіка нікому нічого не винна. Все, що глядач має зробити – це прийти і відкрити серце, а далі спектакль або зайде, або не зайде.

Я вважаю, що ми, артисти, не маємо морального права судити публіку, бо ми є обслуговуючим персоналом. А публіка, у будь-якому разі, права, навіть якщо незадоволена спектаклем.

Я зазвичай заходжу в залу і дивлюся – хто ці люди. Коли ми починали працювати, до нас часто приходили прихильники ортодоксального балету. Вони казали: “Опера набридла, нам хочеться чогось нового” – і йшли від нас, шоковані.

Сьогодні наша публіка – це молодь та інтелігенція. Є й шанувальники похилого віку, наприклад, якось на “Жізель”, яку ми ставимо в дуже сучасній стилістиці, прийшла бабуся років 80, дуже інтелігентна, в оксамитовому капелюсі. А в нашій “Жізелі” є доволі відверта сцена. І щойно вона завершується, бабуся підхоплюється і виголошує: “Браво!”.

Якщо колись я зайду до зали і відчую, що все вмію і все знаю – от тоді як художник я точно закінчусь

Якщо колись я зайду до зали і відчую, що все вмію і все знаю – от тоді як художник я точно закінчусь

Створюючи спектакль, я орієнтуюсь на власні відчуття, але завжди пам’ятаю й про глядача – намагаюсь оцінити те, що бачу, з точки зору того, хто сидітиме в залі. Та, перш за все, спектакль має зачепити мене самого. Це може здатись таким собі самозамилуванням, але у такий спосіб я перевіряю те, що зроблено. І якщо реагую правильно – плачу, сміюсь – ймовірно, що і глядач в залі не залишиться байдужим.

Про виклики хореографа

Моя історія з балетом почалась ще в дитинстві. Я народився в сім’ї танцюристів – і мама, і тато є артистами балету. Коли мені було чотири з половиною років, мама привела мене до зали, поставила біля станку і сказала: «Раду, ти любиш балет». Я був чемним хлопчиком і відповів: «Так, гаразд». І от з того моменту я вже 43 роки танцюю.

У професії хореографа я 22 роки. Позаду близько сорока спектаклів, десь півтисячі номерів, мініатюр, відкриття Олімпійських ігор у 2014 році… Інтерес та водночас жахіття моєї професії полягає в тому, що кожного разу, заходячи до зали, щоб ставити новий спектакль, я відчуваю себе нездарою, котрий нічого не знає та не вміє.

У мене немає лекал чи кальки, і коли я розпочинаю роботу над черговим спектаклем, всі проблеми щоразу постають знову. Артисти мого театру вже знають, що перші дві, три, чотири репетиції буде непросто, бо я буду займатись самобичуванням, буду мучитись. Я щоразу готовий до цієї катастрофи, але все одно переживаю, бо її неможливо уникнути.

Втім, якщо колись я зайду до зали і відчую, що все вмію і все знаю – от тоді як художник я точно закінчусь. Тому допоки є ці муки, я готовий їх терпіти. В цьому навіть є певний мазохістичний творчий кайф. Ти маєш щоразу придумувати новий спосіб, в який працювати, нову мову для взаємодії з артистами.

Окрім відпрацювання та відточення рухів, я багато уваги приділяю також роботі з емоційним змістом (шліфуванню мізансцен, поглядів). Приміром, сцену, яка триває 15 секунд, можемо ставити годину – ми відточуємо кожен жест, кожен погляд акторів, і це має бути не просто гармонійно та синхронізовано, це має «грати». Це дуже кропітка робота, але насправді дуже цікава. Можливо, навіть цікавіша за постановку самого танцю.

Про натхнення

Здається, Чайковського якось запитали про натхнення, а він відповів: “Не кажіть дурниць! Потрібно просто щодня сідати за стіл та писати музику. А натхнення – це вигадка для ледащих.”

Можливо, існують щасливі художники, що заходять в залу – і в них одразу відкривається якийсь магічний канал, і вони починають творити шедеври. Але в мене все не так. Ти просто йдеш в залу, бо розумієш, що тобі сьогодні потрібно поставити дві хвилини музики, і зробити це максимально якісно. Якщо ти поставив три хвилини музики – ти щасливий. А якщо поставив одну хвилину, то думаєш – сьогодні не пішло.

Сцену, яка триває 15 секунд, ми можемо ставити годину – відточуємо кожен жест, кожен погляд акторів, і це має бути не просто гармонійно та синхронізовано, це має «грати»

Сцену, яка триває 15 секунд, ми можемо ставити годину – відточуємо кожен жест, кожен погляд акторів, і це має бути не просто гармонійно та синхронізовано, це має «грати»

В юності, коли я розпочинав роботу над постановкою, то менше думав і я не боявся повторитись, бо до цього ще нічого не зробив, все було новим. Зараз на ті роботи дивитись вже неможливо, це жах, але тоді мені здавалось, що це абсолютний шедевр –  і я був абсолютно щасливим. А зараз щоразу так – «віз» скрипить, але їде.

Про зрозумілість мистецтва

На мою думку, мистецтво має бути зрозумілим за визначенням. Є простий спосіб перевірити, наскільки зрозуміле те, що ви ставите. Зробили ви, скажімо, номер, і після цього виходите до фойє і просите тутешнього охоронця зайти до зали та подивитись. А після цього – розповісти, що він зрозумів. Йому має бути зрозумілим ваше мистецтво.

Звісно, бувають спектаклі без сюжету – коли це лише форма. Але і тут глядач має взаємодіяти – відчувати те, що відбувається на сцені. Емоції мають бути присутні, так чи інакше.

Про фінал

У балеті ідея завжди розкривається в фіналі. Я боюсь озвучувати її до прем’єри, оскільки я є дивним хореографом – можу трансформувати фінал за півгодини до самої прем’єри. І тоді ідея може радикально змінитись, наприклад, чи залишиться жити головний герой.

Про вигадку

До мене приходять молоді хореографи зі своїми роботами, і це здебільшого спроби розкрити якісь глобальні теми: боротьба добра та зла, конфлікт інь і ян. Я їм кажу: все це глобальне, суперважливе, емоційне – вже є всередині кожного з нас, потрібно лише правильно подати. І не потрібно вигадувати.

Про своїх артистів

«Київ Модерн-балет» – це мій театр, і ті люди, що працюють тут, – мої люди. Але водночас це все ілюзія, оскільки артист – дуже специфічна професія, бо потреба відчувати себе творцем – постійна. Наприклад, під час репетиції я завжди багато жартую, але розумію, що дисципліна при цьому має бути залізна – аби й думки в жодного з артистів не виникло, що можна зробити не так, як я цього вимагаю.

Марк Захаров свого часу говорив: «З деякими акторами ЛЕНКОМу я працюю вже протягом 20-ти років, і це абсолютно мої артисти. Але щоразу, коли прихожу на репетицію, я заходжу до зали наче дресирувальник до клітки з тиграми. І я знаю – щойно повернусь до них спиною, вони накинуться на мене та розтерзають».

Робота балетмейстера – це труд Сізіфа. Ти постійно вкладаєш в артиста – шліфуєш кожен його рух, погляд, жест. Але щойно артист стає самодостатнім, він йде

Робота балетмейстера – це труд Сізіфа. Ти постійно вкладаєш в артиста – шліфуєш кожен його рух, погляд, жест. Але щойно артист стає самодостатнім, він йде

Про підбір

Відбір артистів до театру «Київ Модерн-балет» відбувається лише через кастинг, що складається з двох частин. Перша – це класичний танець, оскільки в основі всіх наших постановок лежить класика (хоч це і не завжди помітно глядачеві). Виглядає це так:  вісімдесят танцюристів одночасно стають біля станку і виконують класичні вправи. Коли я заходжу до зали, то вже розумію, що людей двадцять прийшли дарма, але не можу про це одразу заявити – маю дати шанс кожному. Відсів триває приблизно годину, і з вісімдесяти зазвичай залишається десять.

Далі я вже з ними працюю окремо – показую певну комбінацію з емоційним наповненням, бо маю для себе зрозуміти, чи є в людини акторські задатки. Вона має мені продемонструвати свої спроможність заплакати, засміятись, народити дитину на сцені тощо. Дуже часто танцюристи з академічною освітою не можуть видати з себе жодного звуку чи емоції.

Мені потрібне поєднання хореографічної та акторської майстерності. Але основна складність у тому, що, навіть маючи величезний досвід за плечима, ти не можеш передбачити, чи буде працювати людина протягом наступних п’яти років так, як показала себе за дві години кастингу. Це абсолютно різні дистанції. І часом трапляються неймовірні речі – буває, що людина ледь-ледь проходить кастинг, потрапляє в театр, а потім стає зіркою. А буває навпаки – бачиш артиста на кастингу і думаєш, що це вдача, береш його, а потім –нічого.

Ротація в нашому колективі велика. Артист балету – це цікава професія, оскільки, на відміну від актора театру та кіно, він фактично володіє будь-якою мовою – бо танцює. І проблеми працевлаштуватись в іншій країні в нього немає.

Робота балетмейстера – це труд Сізіфа. Ти постійно вкладаєш в артиста – шліфуєш кожен його рух, погляд, жест. Але щойно артист стає самодостатнім, він йде. Треба бути свідомим цього. І далі робити свою роботу.

Про плани і мрії

Не люблю ділитись своїми творчими планами. Буває, придумаєш щось, а воно не йде, не складається. А ти вже поділився з людьми ідеями і, виходить, нібито обманув.

Я мрію, щоб «Київ Модерн-балет» отримав статус національного. В Україні ми є єдиним репертуарним театром сучасної хореографії, і в цьому наша унікальність. У нас є національні художні театри, національні оперні театри, драматичні театри, але немає національного театру сучасного танцю. Хоча у світі це вже мейнстрім – сучасний танець як самодостатній і дуже популярний жанр.