Про світанок космічних програм

Коли мені було 5 років, радянський апарат «Супутник-1» вийшов у космос – і дорослі американці були доволі нажахані. Але я був у захваті, адже це означало, що наукова фантастика скоро буде втілена в реальність. Так розпочалась «космічна епоха», і я є її дитиною.

Я обожнював науку, і в 1960-х у Штатах це було загальним феноменом – кількість американських науковців збільшилась утричі, це був прямий результат космічної програми «Аполлон». Люди хотіли стати частиною визначних подій, взяти участь у творенні нової історії.

Згодом програма зійшла з наміченого курсу, і тільки у 1989-му, на 20-ліття висадки на Місяць, президент Буш-старший оголосив курс на повернення у космос. Було створено нову програму – Ініціативу з дослідження космосу (Space Exploration Initiative), але в її межах NASA припустилося серії фундаментальних помилок. Вони сприйняли цю програму як дозвіл на проектування настільки складної та вартісної місії, наскільки можливо, щоб задовольнити якомога більшу кількість постачальників та партнерів. У результаті вони сформували безглуздий план польоту до Марсу вартістю $400 млрд.

У той час я вже працював у аерокосмічній компанії Martin Marietta (сьогодні відомій як Lockheed Martin). Невелика група інженерів, у тому числі я, звернулась до нашого керівництва з заявою, що поточний план NASA небезпечний для програми в цілому. На диво, керівництво погодилося (хоча в аерокосмічній сфері прийнято згоджуватися в усьому з NASA, особливо коли вони планують виділити вагому суму грошей). Зрештою, було зібрано команду з 12 інженерів, перед якими стояло завдання – розробити принципово новий, реальний план польоту до Марсу.

12 креативних осіб не змогли дійти однієї думки, тому ми отримали три фундаментально різних плани. Один з них, Mars Direct Plan, що був розроблений мною та Девідом Бейкером, був найбільш радикальним та не передбачав використання передових технологій (жодного збирання на орбіті чи космічних станцій), він був простий та економний. Його й прийняло керівництво. Космічний центр Джонсона (Johnsons Space Centre) провів ґрунтовний аналіз нашої пропозиції та дійшов висновку, що вона зменшує вартість пілотованої експедиції до Марсу у вісім разів.

Про Спільноту Марсу

Один з популярних журналів зробив історію-репортаж про наш план, і після цього я отримав телефонний дзвінок від книжкового агента. Він порадив мені написати книгу про космос і пообіцяв, що зробить так, що її опублікують». Так з’явилась моя книга Case for Mars. Я отримав чотири тисячі листів від людей з усього світу. І у той момент зрозумів: якщо зібрати всіх цих людей разом – ми матимемо силу, що зможе втілити в життя політ на Марс.

Ми розіслали перші запрошення на вступ до Спільноти Марсу (Mars Society), і так вона була заснована. Нашою метою було розповсюджувати нашу візію, намагатись впливати на політиків, щоб вони фінансували реальні космічні програми; також ми мали декілька власних програм, у тому числі – дві тренувальні «марсіанські» бази, у снігах Канади й в американській пустелі. Туди їхали команди дослідників, щоб пожили в умовах, наближених до марсіанських.

Ми зростаємо, коли кидаємо собі виклик, і стагнуємо, коли викликів немає. Марсіанська космічна програма буде видатним викликом для усіх націй

Ми зростаємо, коли кидаємо собі виклик, і стагнуємо, коли викликів немає. Марсіанська космічна програма буде видатним викликом для усіх націй

На мою думку, хоч NASA досі здатне на значні досягнення у невеликих проектах з чітким фокусом (космічний телескоп чи марсохід), але втілення проектів масштабу «Аполлона» потребує часу, ресурсів, політичної координації, на яку агентство наразі не спроможне. Це  створило вакуум, який заповнився ентузіастами на кшталт Маска, Безоса та інших. Нашою метою є підготовка «ґрунту» для першої марсіанської колонії, і я вважаю, що час вже прийшов.

Чому ми маємо летіти на Марс?

Колонізація Марсу – це забаганка мрійників чи чітка візія майбутнього? Навіщо витрачати зусилля та ресурси на такий фантастичний проект? По-перше, нам слід летіти на Марс заради науки. Ранній Марс та рання Земля були доволі схожі – це дві планети з діоксидом вуглецю в атмосфері. Певний час вони були практично ідентичні (включаючи ту епоху, коли на Землі зародилося життя), але згодом розвиток пішов різними шляхами.

Існує теорія, що життя з’являється там, де виконуються певні фізичні та хімічні умови. Таким чином, Марс також мав би стати домівкою для живих організмів. Якщо ми знайдемо сліди життя на Марсі, це буле означати, що земне життя не є винятковим явищем, а загальним феноменом у нашому Всесвіті. На Марсі ми можемо знайти відповіді на фундаментальні запитання, над якими люди міркували протягом тисячоліть, і, на мою думку, ці відповіді варті витрачених грошей.

Інша, більш практична причина –  це вплив, що буде спричинений подібним викликом на наше суспільство. На мою думку, кожна цивілізація поводить себе як окремий індивід, як людина – ми зростаємо, коли кидаємо собі виклик, і стагнуємо, коли викликів немає. Марсіанська космічна програма буде видатним викликом для усіх націй, що долучаться до проекту. Вона в рази збільшить кількість людей, що підуть у науку. Я переконаний, що створення інтелектуального капіталу є найкращим показником добробуту нації, і колонізація Марсу є рушійною силою подібних процесів.

Фінальний аргумент на підтримку польоту на Марс: колонізація визначає наше бачення майбутнього, що, у свою чергу, впливає на наші дії у сьогоденні. Дехто каже: «світ у небезпеці, на нас насувається глобальне потепління, виснаження природних ресурсів, зіткнення з астероїдом – отже, як ви можете говорити про Марс?». Але насправді причиною наймасштабніших катастроф в історії людства були не глобальне потепління чи астероїди, а погані ідеї. І одна з найгірших ідей, через яку сталися обидві світові війни й численні геноциди, – це ідея, що ресурси й простір навколо нас обмежені, що у боротьбі за них необхідно вдаватися до насилля – позбуватися конкурентів, зачищати їхні землі, забирати собі.

Якщо дотримуватися цієї позиції, то виходить, що нації є природними супротивниками. Єдине, що варіюється у подібній ситуації, – це коли саме розпочнеться війна і хто буде тимчасовим союзником на цей раз. Віра в те, що різні нації є виключно опонентами у боротьбі за ресурси – небезпечне упередження, що призводить до багатьох трагедій. Якби ми змогли усвідомити різні нації як партнерів у спільному проекті людства, тоді б це змінило нашу поведінку у сьогоденні. Таким проектом і може бути марсіанська колонія.

Коли ми заселимо Марс?

З точки зору технологій сьогодні ми значно ближчі до відрядження людини на Марс, ніж були готові до експедиції на Місяць у 1961-му. І якщо уряди приймуть рішення, що час колонізувати Марс настав – ми зможемо втілити цю програму лише за вісім років. Втім, це – малоймовірна подія, на неї не варто покладати марних сподівань.

Причиною наймасштабніших катастроф в історії людства були не глобальне потепління чи астероїди, а погані ідеї. І одна з найгірших – це ідея, що ресурси й простір навколо нас обмежені

Причиною наймасштабніших катастроф в історії людства були не глобальне потепління чи астероїди, а погані ідеї. І одна з найгірших – це ідея, що ресурси й простір навколо нас обмежені

Однак в цій справі є й інші фігури, наприклад, Ілон Маск. У нього немає таких ресурсів, якими володіє NASA, але певні ресурси у нього є, він має команду. Якщо Маск не втратить контролю над ситуацією, тоді його компанія досягне Марсу до 2030 року. Але навіть якщо він втратить контроль – це не сильно уповільнить процес. Він розпочав цю гру, показав приклад, довів, що приватна космічна компанія може бути успішною. Я думаю, що через п’ять років ми матимемо більше компаній, подібних до SpaceX. Отже, навіть якщо Маск вийде з гри, то пілотована місія на Марс буде відкладена щонайбільше на п’ять років, до 2035-го.

Про тераформінг

Тераформінг – це створення прийнятних для життя умов на новій планеті. Колись Марс був планетою з теплим кліматом, і його цілком можливо повернути у цей стан. Існує багато різних ідей, як це зробити, але персонально я вірю у підхід з глобальним потеплінням. Ми вміємо нагрівати планети – і практикуємось у цьому прямо зараз!

Існують штучні гази, які можуть бути виготовлені на Марсі й здатні спричинити потужний парниковий ефект. Цілком ймовірно, що ми зможемо нагріти Марс на 10 градусів менш ніж за 50 років. Коли це буде зроблено, діоксид вуглецю, замерзлий у ґрунтах планети, також почне вивільнятися у атмосферу. Все це посилить парниковий ефект, і впродовж століття Марс зможе нагрітися ще на 50 градусів. Це спровокує глобальні зміни: на Марсі з’явиться зміна сезонів, в один з яких температура буде вища, ніж температура замерзання води. Почне масово танути марсіанський лід, про існування якого ми наразі знаємо. Стануть з’являтись перші річки, наповнюватимуться озера, з неба йтимуть перші дощі.

Усе це вплине на атмосферний тиск, і нарешті люди зможуть обходитися без космічних скафандрів, користуючись лише дихальними масками. Звісно, атмосфера ще довго не буде придатна для людського дихання, але вона буде придатна для дихання рослин – отже, в цей момент ми зможемо почати розповсюджувати їх по всій планеті. Нинішні рослини не надто ефективні для перетворення діоксиду вуглецю у кисень: їм знадобляться тисячі років, щоб перетворити Марс на повністю придатне для людини місце. Але я вірю, що через сто років ми будемо здатні коригувати природу рослин за допомогою генної інженерії, створюючи більш ефективні засоби для трансформації атмосфери.

Таким є моє бачення того, як буде тераформований Марс. Разом з тим, я впевнений, що все станеться зовсім по-іншому. Адже я користуюсь розумом ХХ століття для пошуку відповідей на виклики ХХІІ століття. Я вірю, що майбутні покоління будуть значно розумніші за мене і матимуть доступ до передових технологій, про які сьогодні ми навіть не здогадуємося.

Про майбутніх «марсіан»

В Англії часів Єлизавети І існувала група однодумців під назвою «Спільнота Нового світу» (New World Society). Їхня ідея була проста – заснувати Нову Англію у Новому Світі, взявши все найкраще та полишивши позаду все найгірше. Вони реалізували свій задум у США, і в дечому таки досягли успіху.

Зараз у нас вистачає осіб, що бажають заснувати нове суспільство у новому світі – на Марсі. Швидше за все, вони керуватимуться цією ж ідею – взяти все найліпше з собою, а все найгірше полишити позаду. Але що є найкращим, а що найгіршим? У різних людей дуже різні погляди на це питання. Я не вважаю, що марсіанське суспільство буде утопічним – я уявляю його як серію експериментів соціального характеру. Деякі виявляться невдалими, і такі колонії зазнають фіаско. Але деякі стануть успішними – і туди розпочнеться імміграція. Подібна «арена» для випробування різних підходів – єдиний спосіб вияснити, з чим нам слід йти у майбутнє, а що полишити у минулому.

Я не вважаю, що марсіанське суспільство буде утопічним – уявляю його як серію експериментів соціального характеру

Я не вважаю, що марсіанське суспільство буде утопічним – уявляю його як серію експериментів соціального характеру

Якби мені довелося писати художню розповідь про заснування першої марсіанської колонії, я б описав таку ситуацію: головний герой є візіонером, що зустрічається з топ-керівництвом технологічних компаній і пропонує зібрати тисячу найкращих інженерів і відправити їх на Марс. Комерційна вигода в тому, що ноу-хау та нові технології, розроблені цими людьми, з часом перевищать усі витрати. Чому не можна зібрати ту ж тисячу інженерів десь у Каліфорнії? Бо вони будуть відволікатися. А Марс мотивуватиме своїх піонерів на технологічні прориви, тому що від їхніх винаходів та раціонального мислення буде залежати не тільки комфорт, а й виживання.

Я вважаю, що головною статтею експорту Марсу буде саме інтелектуальний капітал. Так, на Марсі можуть знайти особливо цінні ресурси, але це буде дрібницею у порівнянні з технологічним та науковим прогресом, який запустять мотивовані марсіанські піонери.

Кого б я хотів бачити у складі марсіанської місії? Перш за все, людей з почуттям гумору. Тих, хто, коли щось йде не так, здатні позитивно реагувати, а не поглиблювати проблему й підвищувати напругу.