На Донеччині, в боях на Бахмутському напрямі Остап Стасів отримав поранення. Нині відновлюється у Франківську, пише Репортер.

Остапе, ви родом з Івано-Франківська. Тут навчалися?

За дев’ять років здобув три освіти. Закінчив духовну семінарію Івано-Франківського катехитичного духовного інституту. Паралельно був першим семінаристом, який вступив на навчання в гуманітарний інститут експериментального університету на психологію. Я виборов право вчитися в цивільному закладі. І з мене почалась фактично історія, що семінаристи почали поступати на цивільні професії, бо насправді це було дуже потрібно. Також студіював філософію в УКУ.

У 2002 я здобув ступінь спеціаліста. Тоді був досить активно залученим до життя – у “Пласті” та в медіа. Очолював радіо “Дзвони”, був ведучим “Живого слова” майже п‘ять років. З Церквою було пов’язано багато медійної діяльності. Потім переїхав до Києва. У 2011 вступив до Києво-Могилянської бізнес-школи (kmbs), захистив диплом MBA.

З освітою семінариста і роботою в медіа вирішили далі йти в бізнес?

Спершу було три-чотири роки роботи у столичних радіо та видавничих проектах. Наприклад я запускав, як виконавчий директор, “Джем ФМ” у Києві. Потім був у ролі комерційного директора у кількох газетах. А тоді потрапив до Києво-Могилянської бізнес-школи. Там започаткували дуже амбітний на той час проект школи інтелектуального маркетингу. І мене запросили до управлінської команди. За 5 років став її студентом та випускником, потрапив до світу корпоративної освіти.

А вже під час Революції Гідності ми з колегами створили “Відкритий університет Майдану”. Я – один із чотирьох засновників цієї ініціативи, яка існує вже майже десять років. Спочатку була сцена на Майдані біля Лядських воріт. Потім, коли Майдан, як явище, перейшов у інші форми, ми зрозуміли, що нам треба йти в регіони. За два роки об’їздили майже всю Україну зі “Школою свідомого громадянина”. Я тоді жив у потязі, тягав з собою неймовірних людей: Валерія Пекаря, Анну Валенсу, Сашка Солонтая, Наталю Склярську, на початках ще Михайла Винницького та інших.

У нас була  дуже потужна команда людей, які викладали. Але ми зрозуміли, що, коли витрачаєш купу ресурсів, зокрема найцінніший ресурс – інтелектуальний, то треба міняти підхід. Так виникла ідея йти в маси. Один із співзасновників ГО “ВУМ” Дмитро Савoчкін сказав, що треба вчити в інтернеті, а сам пішов в армію. Тож я почав шукати, досліджувати, і зрозумів, що у світі є певні платформи, які навчають онлайн. Дмитро, до речі, рік відслужив за призовом і побудував навчальну систему для артилеристів. Завдяки його роботі у нас зараз є хороша школа.

В Україні тоді онлайн-шкіл ще не було?

Не було, але такі проекти вже зароджувались і стартували. Ми почали з ідеї “на колінці”. Знайшли багатьох партнерів, з’явилися друзі, колеги в різних містах. В результаті 1 жовтня 2015 року ми запустили платформу vumonline.ua. І ця платформа сьогодні є однією з трьох найбільших майданчиків онлайн-освіти в Україні, якщо говорити про платформи, не залежні від держави.

На відміну від всіх інших платформ, бо сьогодні їх дуже багато, ми сфокусувалися на громадянській освіті. Ми не вчимо айтішників, істориків чи економістів. Ми говоримо про все, що пов’язане з формуванням компетентності громадянина – власника держави.

Чому саме навчаєте?

Персональний розвиток людини. Туди можна закласти дуже багато: навички комунікації, навички управління часом, ресурсами, проєктами, планування. Персональний розвиток дуже багатогранний. Друга складова, це – підприємливість. Саме підприємливість, а не підприємництво. Хоча підприємництво – це одна з похідних. І третє – це управління громадою зсередини, громадою зовні, взаємодія між громадами. Тобто все, що пов’язує з життям спільноти. На нашу думку, громади – це є основні гравці. А громадянин – основна одиниця прийняття рішень.

На жаль, в нашому суспільстві люди неймовірно зашорені та зневірені. Соціальної довіри в нас дуже мало було і є. Хоча війна багато що змінила.

На жаль, як показують основні дослідження останніх 20 років, відсутність довіри в суспільстві: суспільства до інституцій, людей один до одного, і так далі – це ключова проблема нездалості суспільства, бідності, скажімо так, приреченості.

Тому сьогодні ми є одними з гравців на ринку онлайн-освіти. Ми продовжуємо працювати. Зараз команда працює без мене. Я передав свої обов’язки на час служби в Збройних силах України.

Запит на громадянську освіту сьогодні більший?

Органічно ми ростемо щодня. Сьогодні платформою дуже активно користується не тільки громадський сектор, на який ми орієнтувались з початку. Платформу активно використовують інституції та місцеве самоврядування.

До речі, громадянська освіта принципово безплатна. Найбільша проблема – це те, що на сьогодні будь-яка освіта, якою б вона не була – спеціальна, громадянська, вища чи професійна – все одно починається з цінностей. А цінностями в нашому суспільстві взагалі повний “шарабум”. І це є насправді найбільшим каменем спотикання.

Ця війна, як на мене, це – неймовірна можливість для нас нарешті домовитися про наші цінності. Тому я на війну дивлюся не лише як на біду, трагедію, хоча це так і є для багатьох, зокрема для мене. Я дивлюсь на неї ще як на можливості. Тому що нарешті ми зробили, як каже Ярослав Грицак, цей стрибок жаби. Ми заскочили нарешті в той останній вагон і почали ставати суб’єктами світової цивілізації.

Чи ми це втримаємо? Я не знаю. Чи нам вдасться перемогти? Перемогти на полі бою ми можемо. Але насправді це не основна перемога. Це лише перший етап до перемоги у всьому іншому. Ми повинні перемогти в цінностях. Ми повинні перемогти у світогляді. Бо ця війна – це війна світоглядна.

Наразі ви вкладаєтеся в цей перший етап перемогти на полі бою?

Абсолютно. У нас немає виходу. Якщо ми тут програємо, то немає, про що говорити далі. Те, що люди вчаться на vumonline.ua, мене радує. Але якщо в них не буде свободи та елементарного права голосу і вибору, права робити та вірити, у що хочу, опиратись на те, що є важливим, тоді в цьому немає сенсу.

Ви пішли до війська одразу з початком вторгнення?

У мене взагалі кумедна історія. Я підписав контракт до початку війни.

Чому?

Я був на 100% переконаним в тому, що війна почнеться, і для мене це було очевидним. Питання стояло лише в одному –  коли? На початку лютого я встиг з’їздити в Ірпінь, бо зареєстрований там. Намагався вступити до ірпінської тероборони. З’ясував, що в Ірпені немає військкомату, бо він переїхав до Бучі. Працювали вони тільки до 12 години, тобто там були нюанси.

З двох спроб з ними домовитися і вступити у мене нічого не вийшло. Вони мене вперто не чули, і вперто мені пхали щось своє. Я їм говорив про тероборону, а вони мені – тільки про ЗСУ. В якийсь момент я просто зрозумів, що ми з ними не домовимося. Тоді я просто подзвонив своїм друзям пластунам у Києві, сказав, що мені треба чітке направлення куди стукати.

Отримав рекомендацію вступити до 128 батальйону тероборони міста Києва. Це Дніпровський район. Там замкомбатом був пластун. Я його набрав, він каже, під’їжджай. Я прийшов, написав  заяву 22 лютого і підписав контракт. 24 лютого о восьмій ранку в мене ще була операція з рівняння стінки носа. Я погодився, бо лікар пообіцяв, що з понеділка буду в строю. І 28 лютого я заступив на бойові чергування.

Ви були залучені до оборони Києва?

Так. Початок війни я застав в Києві. У першу бойову подорож на нуль ми поїхали уже після прийняття Верховною Радою рішення про те, що тероборона може залучатися до бойових дій не тільки в умовах міст, які вона обороняє.

Перший виїзд у нас був на Харківщину. Там воювали майже чотири місяці. А другий, звідки я повернувся у вимушену відпустку, це – Донеччина, Бахмутський напрямок.

Це був ваш перший бойовий досвід? Ви не воювали у  2014?

Тоді у мене стояло питання, де я маю бути. Особливо мене вибили події Дебальцевого – я  вів з собою активні діалоги на тему, хто я і де маю бути. Тоді знайшов порозуміння із собою в тому, що не був людиною військовою та не мав жодної професії, дотичної до військової. Виходячи з моїх освіт, міг би займатися або капеланством, але для цього треба бути священнослужителем, а я ним не є. Або займатися психологічною підтримкою, менеджерською.

Я не мав жодного військового досвіду, крім пластового: зброю в руках тримав, знав, як виживати, як бути в мандрах. Але тоді я фактично був звичайним новачком. І розумів, що в тих умовах, я ефективним не буду. Тоді прийняв для себе рішення бути громадським активістом, людиною, яка займається освітою.

А вже в лютому 2022-го не було часу вирішувати. Там стояла задача просто захистити свою землю, своє місто, свій дім, свою дружину, свою дитину, своїх друзів.

Виявилося, що ти досить швидко вчишся.

Тоді всі вчились на ходу? Часу на навчання і злагодження не було?

Так. Ми були в нарядах і на завданнях, а вдень вчилися зупиняти машину і робити огляд. Це ж ціла наука: як підходити, яка побудова на КПП чи блокпості, як повинні стояти твої побратими, хто що виконує. Як діяти, якщо машина під’їжджає, ти перевіряєш документи. Тоді, в цих умовах, ти міг нарватися на кулю в будь-який момент.

Вже відомо, що були різні випадки…

Були, абсолютно. Від “дружнього вогню” й до диверсійних груп, які вбивали наших хлопців. І наші хлопці через незнання і недостатній досвід потрапляли в ситуації, які коштували їм життя.

Яким був ваш перший досвід у ЗСУ – позитивним чи негативним?

Давайте розділимо. Тероборона і ЗСУ – це те саме, але тут треба розуміти одну важливу штуку. Збройні сили України – це інституція, в яку добирали людей у дуже різний спосіб. Якась частина прийшла добровольцями. Більшість – або контрактники, які прийшли професійно займатися цією справою, або люди, яких призвали. Народ йшов на хайпі, всі йшли. Але при цьому люди абсолютно різні, неперевірені. Ти не розумієш, хто перед тобою, на старті.

У випадку з теробороною – трошки інша історія. Тероборона – це в основному  добровольці, які прийшли зі своїх районів виконати обов’язок перед своїм містом, своєю сім’єю, своїм районом. У тероборону, як виявилось, прийшла просто хмара людей, яких я знав у цивільному житті не тільки тому, що ми з одного району.

Наприклад, зі мною служив Влад Кириченко, засновник “Нашого формату”. Мій давній колега, з яким я стикався у медійних справах, Ігор Солдатенко виявився замкомандира роти, в якій я служив. Один із кращих піарників України – Володимир Дегтярьов – теж виявився в моєму баті, на той момент просто був в одній з рот і бігав з автоматом. Зараз він вже виконує функції професійного піару для ЗСУ. І таких прикладів море. Були й незнайомі мені люди, але цінності та погляди в нас були дуже близькі.

Дико пощастило, що, наприклад, коли я пішов в мінометку (мінометну батарею – Ред.), мені довелося служити з людьми, які виявились інструкторами та професійними стрільцями. Я зіткнувся з людьми, які кохаються в зброї, професійно нею володіють. Бронзові, золоті, срібні призери українських стрілецьких змагів — це мої побратими. Мати таку концентрацію фахівців – це просто фарт. І отакі люди створили неймовірне враження.

Були й прикрощі, якісь непорозуміння, конфлікти. Це нормальні явища, коли вперше опинився серед певної кількості людей і кожен з них зі зброєю. Але мої враження від київської тероборони дуже позитивні.

Я дякую Богу за тих побратимів і середовище, в якому я був та в якому є. Люди працюють на результат, вони зацікавлені, хочуть, горять. І командири досить відповідальні. Насправді це дуже важливо, що немає пофігізму, немає жодної армійщини.

Де саме воювали на Харківщині?

Річка Сіверський Донець, Старий і Верхній Салтів. Ще одне місце – Мосьпанове. Фактично той самий напрямок, але інший бік.

Працювали вахтовим методом – два-чотири тижні відпрацьовуєш, а потім ротуєшся. Якщо щастить, відпочиваєш тиждень-два. Ми тримали позиції чотири місяці. Нас вивели перед самим початком Харківського наступу, відправили на відпочинок, на злагодження.

Потім був Бахмутський напрямок?

На другу ротацію нас відправили на початку березня. Це була Донеччина, Бахмутський напрямок і околиця. Ми досить непогано трималися, були втрати, але не такі критичні. 23 червня батальйон таки вивели на ротацію.

За яких обставин отримали поранення?

За банальних. Це було 15 травня. Ранок. В період з 13 по 15 травня, коли “підори” намагалися взяти місто в кліщі. Вони сиділи там в посадках. Ці кліщі обходили Бахмут, і фактично на окраїні цих кліщів ми знаходилися, намагалися втримати позиції, вибити їх.

Нам це вдалося. Третя штурмова зробила шмат роботи, вони вибили ворога. Коли москалі зрозуміли, що вони повністю втратили ці позиції, то, я так розумію, вони прийняли “геніальне” рішення випустити по нас все, що мали.

Небезпечно було. Ні працювати не можеш, ні сидіти під обстрілом. Гатили з шостої ранку до першої. Мої виїхали, бо зрозуміли, що просто немає сенсу там знаходитись. Встигли, коли у ворога з першої до другої був обід. А з другої до шостої – знов гатили.

Мене поранило о 6:30 і це сталося дуже просто. Я виходжу з бліндажа, стою спиною на виході, а тут приліт. Бабах. Я намагаюсь присісти та, як я вже зараз розумію, мене знесло хвилею.

Добре пам’ятаю, як ніби біжу в бліндаж, збігаю в нього. Але у мене ноги дуже близько до обличчя. Хвиля зносить, я падаю в бліндаж, б’ються рукою в земляну стіну, потім падаю на землю і відповідно – перелом.

Хвиля мене просто скинула, бо це було метрів 10 від мене. В результаті я здобув такий досвід, і нічого з цим не зробиш. Слава Богу, всі живі, здорові.

То це – перелом?

У мене був перелом плечового суглоба зі зміщенням і ще вивих. Коли мене на стабілізаційному центрі іммобілізували, зробили рентген, зрозуміли проблему, відправили далі. Там теж зробили рентген. Я тоді був фотозіркою, мене просто “фотографували” на кожному кроці. Сказали, що вивих вправити не можуть, бо там перелом зі зміщенням. А до перелому не можуть лізти, бо там тільки пластина допоможе, відповідно потрібна операція. Я чотири дні їхав до Луцького госпіталю. 12 годин – в медичному потязі з Дніпра.

Ви були на якомусь знеболенні? Це ж мало боліти пекельно!

Фактично, так. Було постійне знеболення. Але, розумієте, знеболення не забирає біль. Воно лише позбавляє гостроти болю.

Коли мене привезли в госпіталь, хлопці подивились і кажуть, що треба замовляти спеціалізовані пластини й гвинти. Довелося чекати. Коротше, я дев‘ять днів ходив з переламаним плечем. Але знайшов вихід: вмикав музику і танцював. Коли ходиш і танцюєш, воно не так болить, відволікаєшся.

23 травня зробили операцію, зліпили до купи. І я почав рахувати свій чарівний місяць до того, коли зможу почати займатися реабілітацією.

Реабілітацію у Франківську будете проходити?

Так. У мене тут батьківська хата. Мама тут живе, дружина і дитина, яких я відправив сюди. І в принципі, в цьому домі збираються всі стежки, всі люди. Тут є родина, купа знайомих, пластова спільнота.

Швидше за все, мене чекає мінімум три місяці такої вимушеної відпустки за станом здоров’я. І далі, як тільки лікар скаже, що там все більш-менш окей, маємо почати реабілітацію. Я розумію, що моя задача – запуститися, бо я б вже хотів повернутися восени до своїх і рухатись далі. Це прекрасно, що я літую у Франківську, але черв‘ячок їсть.

____________________________________________________________________

Авторка: Ольга Суровська 

Джерело