A school for leaders who want change

Learn first

KMBS latest news in real time

For the latest KMBS events and news, visit KMBS Live at the top right corner of the screen

Open kmbs live
22.02.2019
1061
13min
People. Leadership and management. Culture
[EN] Що таке воля? Чим відрізняється довільність від волевиявлення? Що є причиною самознищення волі? Про це розповів доктор філософських наук, президент Українського філософського фонду, головний редактор наукового часопису «Філософська думка» Сергій Пролеєв учасникам програми</em> <a href="http://mba.kmbs.ua"><em>Presidents</em><em>’ </em><em>MBA</em> <em>kmbs</em></a><em>.

[EN] Що таке воля? Ми існуємо у глибоко раціоналізованому світі. Усі визначення, які виходять з раціональної здатності мислення, задають певні очевидності, в яких ми знаходимося, в яких діємо і сприймаємо світ. Дивлячись крізь них, отримуємо можливість бачення і розуміння багатьох речей. Разом з тим, оптика раціо має свої обмеження, редукуючи все до раціонально осяжного вигляду. В результаті проходимо повз деяких важливих феноменів, розпізнаємо їх у не їх власному сенсі. Цей ефект маємо і в розмінні волі. Проблема полягає в тому, що воля – це принципово інакша засада існування, аніж раціональна здатність мислення. Відтак дійсність, похідна від волі (себто волюнтативні феномени), радикально відрізняється від звичної для нас, раціонально впорядкованої дійсності. З цього випливає методологічна вимога - уникнути редукції волі до узвичаєних раціональних визначень. Ми лише тоді пізнаємо волю в її правдивому сенсі, коли зрозуміємо: для того, аби вести про неї адекватну розмову, маємо інакше подивитися на світ. Ми звикли до світу, що складається з об’єктів, які мають певні властивості. Саме цей, в основі своїй раціональний, образ світу маємо скасувати, щоб отримати доступ до волі. Поставимо питання: що становить найзагальнішу передумову волі? Інакше кажучи: яким є світ, в якому вона можлива? Це – світ, який складається з сил. Перенестися у нього доволі складно, бо доведеться відмовитися від узвичаєного способу сприйняття та розуміння. Там, де погляд раціо бачить об’єкт з певними властивостями, волюнтативна оптика розпізнає силу у динаміці її взаємодій з іншими силами. Зі світу «речей» з їх усталеними ознаками, переносимося у світ «енергій», що існують в режимі певних ефектів та можливих станів існуючого. Ключовою характеристикою для сили є дія. Без дії сили немає. У підручниках з фізики сила визначається як здатність тіла виконувати роботу, тобто щось спричиняти. Якщо винести за дужки поняття тіла, то залишається чиста сила як здатність спричинення якоїсь дії, спроможність діяти. Сказати, що світ складається з сил – буде лише першим кроком до волі, найзагальнішою передумовою її розуміння. Все навколо можна осягнути як сили, однак не все є волею. Йде дощ – намокає папір; летить камінь – розбиває скло; віє вітер – підіймає хвилі. Ми бачимо дію сил, однак розуміємо, що воля в них відсутня (якщо, звісно, не наділяти волею природу загалом).  

Воля – це принципово інакша засада існування, аніж раціональна здатність мислення. Відтак дійсність, похідна від волі, радикально відрізняється від звичної для нас дійсності

  Ґрунт для виникнення волі створює не просто сила, а сила, що відноситься не лише до інших сил, але й до себе самої. Це самовідношення сили створює її своєрідну рефлективність. Сила, що самовідноситься, отримує можливість скеровувати сама себе. У такій силі з’являється ефект самочинності, самоспричинення. Наприклад, коли скло розбивається під дією каменю, відбувається взаємодія певних сил. Інша ситуація: орел почув, як цвірінькає птах, кинувся на цей звук, спіймав птаха і з’їв. Що відрізняє цю ситуацію взаємодії сил від попередньої? Ми розуміємо, що всередині орла є якийсь рух, який його спонукав накинутися на здобич. Цвірінькання птаха стало сигналом для цієї керуючої орлом інстанції, що спонукала орла як певну силу накинутися на здобич. Та чи має орел мету? Те, що скеровує ним, є радше не воля, а потреба живого організму відтворювати власне існування. У цьому полягає фундаментальна відмінність світу живого від неживого. Камінь самим своїм існуванням завжди тотожний собі. Для нього байдуже, яким він є. Він невразливий, хоч би його стерли на порох. Для живого організму є різниця між дійсністю, яка його оточує, і ним самим. Для нього вперше виникає принципова відмінність внутрішнього та зовнішнього вимірів існування. Саме тому він постійно має відтворювати цілісність у собі, певну сталість себе самого. Для будь-якої живої істоти завжди є важливим самозбереження. Інстинкт живого лише подібний до волі, є її зародковим станом. Коли ж, власне, з’являється воля у власному сенсі? Чим дія людини відрізняється від дії орла? Волю можна визначити як таке самовідношення сили, коли ця рефлексія сили перетворюється на досить незалежну від самої (базової) сили, тобто автономну інстанцію. Визначена таким чином воля створює зовсім інший режим існування сили. Наприклад, на нас діє сила голоду, однак, через наявність волі, ми можемо не піддаватися цій потребі заради того, щоб зробити щось інше. Друга головна ознака волі (яка власне і усталює її автономію) – це поява самостійної, спродукованої самою волею реальності у вигляді належного. Воля є там і тоді, де і коли дійсність подвоюється. Поруч з реальністю сущого виникає і з нею співіснує волевстановлена реальність належного. Саме у вигляді належного рефлексія (самовідношення) сили перетворюється на самочинну волю. З цього стає ясно, що воля не може бути осягнута суто натурально, як чисто природний феномен. Формації та стадії волі У волі можна вирізнити дві головні формації. Перша – це довільність як така. Коли ми говоримо про волю, це означає, що ми зі світу спонтанних дій переходимо до світу довільності (чи то самочинності) – тобто тих ефектів, які постають з нас самих. Другий формат – це волевиявлення, тобто докладання волі до самої дійсності. Тут ми вже маємо справу з волею-в-діяльності.  

Яким є світ, у якому можлива воля? Це – світ, який складається з сил

  У довільності волі можна виділити чотири основні стадії: бажання, прагнення, намір та рішення. Це, фактично, і є шлях самозростання та виоформлення волі – так воля стає сама собою, досягає власної визначеності. Воля – це немов би «ніщо» серед інших сил, але з цього «ніщо» постає щось (і, зрештою, все). Це «ніщо» виявляється наймогутнішим, воно починає скеровувати й підпорядковувати собі всі можливі сили, а не лише власну. Бажання Перший формат існування волі – це бажання. Криза сучасного світу полягає в тому, що люди перестають бажати. Потяг та бажання – не одне і те ж. З’ясовуючи, у чому ж відмінність, ми стикаємося з базовим для волі розділенням, подвоєнням світу – на належне й суще. Суще – це те, як воно є; а належне – це певний припис того, як має бути. Воля виходить з цієї диспозиції сущого і належного. Це така собі система координат, яка передує волі. Тільки для «Я» виникає цей подвоєний світ, і лише для нього має сенс. Відтак, подвоєння світу на суще й належне - й поява нової інстанції, яку ми називаємо «Я», – і є тим, що принципово відрізняє воління від потягу, мимовільності, спонтанності. Наприклад, кожна жива істота має природний потяг до живлення, однак бажання поїсти відрізняється від потягу: ми обираємо, що саме споживати, у який час і спосіб це робити. У бажанні немає чистого потягу, оскільки воно завжди сполучене з певною предметністю. Потяг знає лише сам себе, він «сліпий» до всього, що його не насичує. Натомість, бажання завжди вибіркове до тієї предметної форми, яка тільки і здатна його задовольнити. Втім, інколи людина може деградувати до організму. У такому стані вона втрачає людську визначеність: у неї немає бажань, намірів, прагнень, її мета – насичення організму. Вона перебуває під дією афектів, стає некерованою грою сил, нічим не відрізняючись від амеби. Прагнення Бажання – це лише перша стадія формування довільності. Довільність – це воля, яка вступила у свої права.  Утім, бажання саме по собі ще не містить готовності до дії. Чи випливає з того, що я щось бажаю, те, що я буду діяти у відповідності до свого бажання? Ми переповнені різноманітними бажаннями. Щоб досягти повноти довільності, потрібно серед усього розмаїття бажань виокремити те, за яким ми готові слідувати. До речі, окрім розмаїття бажань, існує й їх взаємовиключеність. Наприклад, я хочу спати й дивитися фільм – і одне з цих бажань має перемогти інше. Бажання, сполучене з готовністю його виконання, є прагненням.  

Намір ще належить мені, а от рішенню (хоч воно і моє власне) вже належу я сам

  Намір Наявності прагнення також виявляється замало для визрівання довільності, адже ця готовність до дії має теж певним чином окреслитися у вигляді проекту дії. Недостатньо мати загальну налаштованість до дії, треба визначитись, як саме діяти. Те прагнення, яке є не просто готовністю людини до здійснення певного бажання, а й містить у собі воле-проект, стає наміром. Намір містить три визначальних моменти. По-перше, він робить прагнення, які в мені існують як готовність до дії, моєю власною справою. По-друге, до готовності до дії додається моя готовність докласти певних зусиль, тобто ввести себе в цю справу, зробивши себе знаряддям досягнення бажаного. І, по-третє, намір передбачає наявність проекту того, як саме ми будемо діяти; і намір вже окреслює для нас здійснення власного бажання. Рішення На стадії наміру воля ще залишається великою мірою в пасиві. Ми завжди можемо залишатися при намірах. Для реалізації довільності має бути рішення. Здавалося б, що намір – це і є рішення, але, насправді, він є лише потенцією рішення. Рішення – це вже певна метапозиція, зовнішня спонука. Коли я ухвалив рішення, сам цей акт моєї волі стає чимось, що наді мною постало. Рішення, яке мене не зобов’язує – це не рішення. Це намір, який цілковито належить мені, моїй суб’єктивності. У намірі я ще маю повне право хотіти чи не хотіти – і зрештою здійснити чи не здійснити його. Рішення позбавляє цього суб’єктивного права. З рішенням я виходжу за межі просто бажаного: рішення приймаю я, у ньому я слідую власному бажанню, але як тільки його ухвалено, виникає такий припис, який мені щось диктує. Намір ще належить мені, а от рішенню (хоч воно і моє власне) вже належу я сам. На стадіях бажання, прагнення, наміру ми залишалися в межах чистої волі (у межах самих себе), однак, як тільки ми ухвалили рішення – з них виходимо. Акт волі лише тоді стає рішенням, коли він вимагає дії як свого втілення. А рішення без дії – це фікція, зупинка волі. Оскільки рішення потребує дії, то саме через нього воля вперше заявляє про себе в дійсності. Таким чином, рішення за своєю природою амбівалентне. Воно є закінченою й остаточною формою довільності, тобто існуванням волі-в-собі, – і, в той же час, саме через рішення ми переходимо до формату волі-для-себе, до волевиявлення. Те, що розмежовує довільність і волевиявлення, можна сформулювати в основному регулятивному правилі рішення. Воно звучить наступним чином: неприпустимо ухвалювати рішення, доки немає готовності його виконати, а коли рішення ухвалили, треба неодмінно його виконати. Кожне невиконане рішення – це поразка і знищення волі. Ми можемо не виконати намір, оскільки ще знаходимося у межах довільності. Але в рішенні ми вже виходимо за межі цієї чистої довільності, тому кожне ухвалене, але не втілене рішення є деструкцією волі.

kmbs live
01.11.2024 at 18:30
Новий подкаст: "Організаційне здоров’я: кейс Сільпо" ...
22.10.2024 at 16:00
Новий подкаст: "Продажі: управління очікуваннями клієнта" ...
09.10.2024 at 18:00
Новий подкаст: "Інноваційні продукти: 6 питань для створення нових рішень" ...
04.10.2024 at 18:00
Новий подкаст: "Аналітика в бізнесі: типи, моделі, рішення" ...
05.09.2024 at 18:00
Новий подкаст: "Менеджмент: стилі управління" ...
19.08.2024 at 16:40
Новий подкаст: "Продажі: стратегічні зміни, кейс Balbek Bureau" ...
31.07.2024 at 14:00
Human capital: finding and developing a team ...
23.07.2024 at 12:00
Economic engineering as a driver of economic growth ...