[EN]   Про циклічність руйнування Зараз величезна кількість європейців, які виросли в мирних умовах, повертаються до тих поглядів і концепцій, що призвели до війни та руйнування. Все більше партій виступають з програмами, які схожі на ідеї Гітлера та Муссоліні. Все більшу підтримку отримує політична візія без фактологічного підтвердження, люди починають більше довіряти міфам, аніж фактам. Але в Україні все не так. Для того щоб почати знову руйнуватись, нам спочатку потрібно відбудуватись. Ми настільки відстали від цивілізованого світу, що нам потрібно дійти до його рівня, а вже потім почнуться ті процеси, які ми зараз спостерігаємо у Європі.   Про юність цивілізації Наша цивілізація ще дуже молода. Використання сонячної енергії, вітряків, глобальна мережа – це, власне, початок переходу від дикунства до нормальної цивілізації. І результат цих дрібних перших кроків побачать тільки наші прапраправнуки. А ми ще недалеко відійшли від тих людей, що в печерах вбивали один одного за шматок мамонта.   Про незалежність За останні 25 років у нашій країні не відбулось ще нічого непередбачуваного. Все йде за «генеральним планом», без жодного відхилення. Чому так? Бо українська незалежність, принаймні в кордонах УРСР, не була процесом, що відповідав би запитам суспільства. Українці не боролись за цю незалежність, більшість громадян вважали себе радянськими людьми, а СРСР – своєю батьківщиною. Для порівняння: у балтійських країнах більшість голосів на виборах до парламенту отримали «народні фронти», програмою яких було відновлення незалежності. І навіть депутати, які були переважно комуністами, часто поводили себе як прибічники незалежності. Скажімо, коли радянська армія вперше застосувала силу проти мирного населення, на знак протесту з кремлівської зали вийшла уся делегація Грузинської РСР на чолі з першим секретарем ЦК.    

 

Ні про який розвиток говорити неможливо до того часу, коли дозріє суспільство

    У Грузії, Латвії, Литві, Естонії була єдність щодо майбутнього країни. А в Україні навіть у тих, хто прагнув незалежності, не було ніякої відповіді на питання подальшого економічного розвитку. 24 серпня 1991 року відбувся збіг інтересів. Прихильники незалежності хотіли використати момент, щоб оголосити про суверенітет України, а комуністи думали, що врятуються від Єльцина. Це був щасливий збіг, але він не забезпечив наявності кількох важливих речей: суспільства, яке дійсно було готове до будівництва держави, та економічної програми перетворень. Усі кажуть: чому ми не розвивались, як Польща? Тому що Польща вже мала «Солідарність» на той момент, мала експертів, які уявляли – як країна може розвиватись після краху соціалістичної економіки. Це не було детальне розуміння, але принаймні вони мали програму та підтримку громадян. Ніхто не казав: давайте попросимо у Москви, щоб вона дала нам дешеві енергоносії. У нас же більшість суспільства у 1994 році проголосувала за промосковську програму Леоніда Кучми. Головною ідеєю було відновити зв‘язки з Росією, інакше наша економіка не зможе розвиватись. Кажуть, що ми побудували олігархічну державу. Насправді ж – олігархічний домініон. Бо жоден з наших олігархів не був би таким, якби не дешевий російський газ. Ні про який розвиток говорити неможливо до того часу, коли дозріє суспільство. Нереально реформувати країну без політичної нації, без людей, більшість з яких буде готова займатись цим реформуванням.   Про побудову держави і протекторат В Україні сталося так, що економічні помилки співпали у часі з політичними. Тому на день перемоги Майдану ми, фактично, мали політичну націю в кордонах центру й заходу країни  – і знищену державу (що неодмінно мало статись, якщо 20-25 років покладатись не на власну економічну програму, а на допомогу Москви). Тепер нам потрібно вибудовувати нашу державу в нових умовах. Ми вже не російський домініон, але тепер стаємо європейським. Бо головна новина для нас – «нам дадуть мільярд». Це – не відновлення суверенітету. Але все одно є різниця між цими протекторами, і вона полягає у їхніх завданнях. Російський протекторат – перехідний, його мета – відновити державу, яка була до 1991 року (і це ніколи не приховувалось). І всі дії Росії, особливо після 2000 року, були спрямовані на ліквідацію української та інших державностей.    

 

Економічна тема може бути головною тільки в мирний час. А ми не живемо у мирний час

    Завдання ж західного протектора – нас здихатись. США не хочуть, щоб ми були ще одним їхнім штатом, у ЄС не прагнуть, щоб ми стали його членом. Хіба що для європейців буде великий зиск с точки зору ринку – лише тоді можна говорити про вступ до ЄС колись у недосяжному майбутньому. Головне – що Захід хотів би повернути нам суверенітет (щоправда, не сильно витрачаючи гроші й ризикуючи). А Росія – у нас його забрати. Тому побудова держави для нас – це історичний шанс. Наша сьогоднішня ситуація схожа на ту, що була в Ірландії на початку 1920-х років. У них був Ольстер, де жили опоненти ірландської державності – і складали більшість. А ще там стояли британські війська, які говорили, що графства мають бути самостійними або увійти до ірландської держави як федеративні одиниці. І є незалежна Ірландія, яка домовляється з колишньою метрополією про те, у якому вигляді вона існуватиме без Ольстера. У тодішній Ірландії було дві політичні сили. Перша казала: треба домовлятись на цих умовах. І прийшла до влади, бо громадяни були втомлені від війни і хотіли, щоб вона нарешті скінчилась. А друга казала: це капітуляція, і ми навіть не будемо входити в парламент за цих умов. Та згодом від цієї партії відділилась ще одна – її члени були готові працювати і розбудовувати державу. Вона керує Ірландією вже понад 50 років. Ця позиція – «не визнаємо, але й не воюємо» - виявляється найбільш реалістичною. Думаю, саме вона буде прийнята більшістю громадян і у нас.   Про реформи та проблеми Наша країна реально будує державність тільки два роки. Лише протягом цього часу ми намагаємось змінити радянські інституції, і все одно сильно тяжіємо до імітації. Навіть наше громадянське суспільство – частково імітоване, бо більшість людей не бере участі у його існуванні. У нас немає реформованої економіки, у яку можна інвестувати. Достатньо подивитись на список державних підприємств, які ми не можемо продати останні два роки, щоб упевнитись у цьому. У нас немає сучасної економіки технопарків. У маленькому Ізраїлі їх у рази більше, ніж у нас. Ми майже нічого не виробляємо з точки зору програмного продукту. У нас немає модернізованого сільського господарства, воно тримається на агрохолдингах. Робоча сила в Україні дешева, але не дуже продуктивна, бо ми не Азія і конкурувати з нею не зможемо.    

 

У нас завжди є критична маса для повстань, але не маємо критичної маси для побудови

    Проте зараз наша головна проблема – не в економіці, а в тому, як захистити свій суверенітет від країни, яка прагне нас ліквідувати. Чи можна в такій ситуації проводити реформи? Можна – настільки, наскільки цього вимагатимуть західні партнери. Економічна тема може бути головною тільки в мирний час. А ми не живемо у мирний час. Знаходження своєї ролі у світі за таких умов – це теж складне завдання. І воно не має однозначної відповіді. Головна пастка, у яку ми попадаємо, - це те, що у нас завжди є критична маса для повстань (це те, чим ви відрізняємось від сучасних росіян), але не маємо критичної маси для побудови. Ми поки що не знайшли правильного рецепту, як цю енергію перетворити на енергію творення. Досі незрозуміло, чи підемо ми вперед, чи по колу. У державах Латинської Америки відбувалося (а подекуди й досі відбувається) саме це: вони починали зміни, а потім  корупція і відсутність реальних економічних перетворень призводили до руйнування усього, що було зроблено. Питання щодо того, куди ми підемо, є найгострішим на даний момент. І ми дізнаємось відповідь на нього у найближчі 25 років.   Про освіту Ще одна наша проблема – відсутність освіченого населення. Його у нас ніколи й не було, бо радянська система освіти була у значній мірі імітованою. Технічна освіта давала людині змогу розвинути певні свої здібності (цим пояснюється наявність наших програмістів у США), але в цілому той, хто був інженером, майже нічого не вмів (як показали 1990-ті роки).  А про гуманітарну освіту й казати нема чого – хоча саме вона має бути підвалиною для розвитку сучасного суспільства. У нас найвищий рівень студентства у Європі: 80% молоді навчаються. У розвинених західних – до 60%, а у країнах, де рівень економіки можна порівняти з нашим – не більше 30-35%. А ми кажемо, що це добре – нехай у нас буде більше освічених людей. Думаємо, що це дозволить країні розвиватись, хоч це не так. Величезна кількість людей, які не можуть знайти собі застосування у житті, йдуть навчатись. А коли виходять з вишів, то є дипломованими, але не освіченими, і йдуть працювати переважно у сферу послуг.   Про національну ідею Ідея «жити краще» не може бути національною ідеєю. Національна ідея - це завжди вибір між свободою і рабством, а не між добробутом і бідністю. З тої ж Ірландії після проголошення незалежності люди продовжували активно емігрувати, і так тривало ще років 30-40. Але ті, хто залишалися, не мали сумнівів у цінності ірландської державності.