[EN] Я та Інший Тема «Я та Інший» не така вже й давня, позаяк до неї почали звертатися ледве у XVII-XVIII столітті, а деякі теорії взагалі сформувалися в ХХ-му. Світові війни продемонстрували, що величезна кількість людей схильна нехтувати тими, хто поряд із ними. Після Другої світової війни серед етиків помалу визріває думка, що у людини можна відібрати навіть її природну здатність відходити у вічність, як це робилося на «фабриках смерті» – у концентраційних таборах. Щоправда, проблема «Я та Інший» насправді не тільки про порозуміння людей у колективі. Слово «Інший» навіть пишуть з великої літери, бо це Особа, якої не випадає ігнорувати. В оповіданні «Перевтілення» Кафка пише про комівояжера Ґрегора Замзу, який прокидається зранку і раптово зауважує, що не є собою, адже перетворився на якусь гігантську комаху. Його колишнє життя кануло в минуле, а ідентичність безповоротно втрачена. Він не просто зробився Іншим, а стає якимось Чужим самому собі. Часом і ми відчуваємо себе іншими щодо самих себе, а особливо тоді, як змінюємося фізіологічно або психічно. Але інакшість у цьому оповіданні Кафки нагадує момент відрази до себе, коли людина неприємна собі. Ця історія неабияк допомагає зрозуміти проблему Іншого. Підвалини теоретичного підходу до неї заклав ще фундатор європейського раціоналізму – французький філософ Рене Декарт, після якого в європейській думці почали вільно оперувати концептом «суб’єкт», за яким і стоїть наше Я. Цим займенником часто позначається людська персональність. Зовнішній світ ніби лежить потойбіч нашої особистості, а Я виглядає силою, достатньою, аби вважати себе самоврядною одиницею. Це і є підхожим пунктом для виникнення думки: мовляв, з якого це дива Я мушу зважати на якогось там Іншого? Втім, свобода людини стосується не тільки свободи окремого Я, але й полягає у тому, щоб урахувати свободу інших. Німецький філософ Йоган Фіхте, для прикладу, концентрувався на такому розумінні Я, що стоїть окремо від світу й утверджується поза ним. Та в соціальному світі кожен грає свої ролі, носить певні маски, які нагадують повідомлення для інших. Хоч як крути, а людина – це соціальна істота, якій не обійтися без Іншого. Аристотель наголошував: людина не може жити на самоті; самотніми є, хіба що, тварини чи боги. Отже, ми починаємо ставати людьми лише тоді, як нарешті вибудуємо діалог з іншими. Нині не раз почуєш: потрібно вийти із зони комфорту і налагодити відносини з іншими, знайти ключ до них. Головним тут є діалог, спілкування. Важливо набути здатності налаштувати себе на придатну для комунікації з іншими знакову систему. Самотність та одинокість Якщо виходити з позиції соліпсизму (простим її варіантом є такий: у світі існую тільки я, і мені більше ніхто не потрібен), то чи за таких умов можна вважати себе самодостатньою істотою? Вочевидь, ні. За якийсь час ми не витримуємо самотності. До речі, важливо розрізняти самотність і одинокість. Часом нам конче потрібно побути на самоті, щоб не загубитися серед інших. З другого боку, не варто надмірно зосереджуватися на собі. Мистецтво самості полягає в тому, щоб уникати подібних крайнощів. Усяка людина занепадає, коли вона одинока, покинута, знехтувана. Натомість самотність потрібна для самоусвідомлення, бодай і для монологу, спрямованого до себе. Як казав Фридрих Ніцше, критикуючи концепцію самовпевненого суб’єкта: «Людина – це не індивідуум, а дивідуум». Ми завжди воліємо діалогу, а за потреби можемо самі собі стати співрозмовниками. Це необхідний момент, але чи достатній?  

Ми починаємо ставати людьми лише тоді, як нарешті вибудуємо діалог з іншими

  «Я і Ти» Це питання кардинально порушив Мартин Бубер – філософ, який народився у Відні, а у трирічному віці потрапив до Львова, ще згодом перебрався до Берліна. Він був направду мультикультурною особистістю. Після приходу до влади нацистів переїхав у Палестину, і навіть інтелектуально брав участь у створені держави Ізраїль. У Львові в родині Бубер спілкувався німецькою, на вулиці – польською, проте він не міг не чути української мови. Може, це було одним із чинників, з яких постала проблема Іншого, бо його чи не найважливіший твір називається «Я і Ти». Його центральна теза на загал звучить так: «Любов – це відповідальність Я за Ти». Бубер був не першим німецькомовним мислителем, який зачепив тему «Ти» у філософії. До нього Людвіґ Фоєрбах у «Сутності християнства» показав, звідки виникає ідея Бога в людині. Фоєрбах вважає, що в слові «Бог» сходяться ідеальні уявлення людини про саму себе: «людина людині – Бог». У цій тезі антропологічні, теологічні й етичні погляди сходяться докупи. У спілкуванні з Іншим ми пізнаємо себе. А шанс зустрітися з ним чи нею нагадує подарунок долі. Модальності Іншого Бубер розглядає стосунок «Я і Ти». Якщо обертатися тільки довкола «Я», ми неодмінно втрачаємо власну цілісність, оскільки скеровані на якусь одноманітність. Одначе Бубер не універсалізує стосунки «Я – Ти». Замість «Ти» цілком може бути і «Воно», скажімо, тварина, сфера речей або сакральне. Бубер розповідає, як він розвиває стосунки, наприклад, зі своїм котом. Багато хто з нас може похвалитися спілкуванням з тваринами, а хтось навіть і з рослинами, як-от деревами – друїди вибудовували на цьому цілу релігію. Хтось може вступати в стосунок і з речами. Тому недостатньо бачити лише зв’язок між «Я» і «Ти», потрібно враховувати також взаємини між «Я» і «Воно». Лише так ми здатні побачити багатовимірність життя. Нерідко світ природи людство використовує по-споживацьки, інструментально, а це призводить до численних техногенних катастроф, на кшталт чорнобильської, до перетворення довкілля на пасивний об’єкт. Отже, природа теж вимагає до себе поважного ставлення. Лише виходячи з настанови довірливих стосунків між «Я» і «Ти» («Воно»), ми стаємо на шлях щирості, змінюючи себе і своє ставлення до Іншого. А коли знаходимо близькість і довіру в «Ти» й добираємо потрібні слова, то краще починаємо розуміти себе. Пошук себе в Іншому У Платона в «Бенкеті» згадується міф про Андрогіна. Спочатку існували не дві статі, а три (чоловіки, жінки й андрогінні істоти, які мали дві голови, чотири ока і так далі). Якось цим істотам закортіло заволодіти світом і навіть скласти конкуренцію вищим силам. За це боги розтяли їх навпіл, і з того часу кожна людина шукає свою половину. Про що цей міф? А про те, що без своєї інакшості нам не віднайти рівноваги, не здобути втраченої цілісності. В спілкуванні з «Ти» ми шукаємо єднання, щоб позбутися одновимірності. В Іншому ми шукаємо, зокрема, і своє інше. Сковорода казав приблизно так: «Треба скинути з себе зайве лушпиння, щоб відкрити в собі справжню людину». Це ще антична теза: «Пізнай себе!». Кожна людина отримує фізичне народження від батьків, але мусить здійснити й друге народження – персональне, – отримане від самих себе. Для цього народження теж потрібні двоє, тому ми й шукаємо «Ти», щоб народитися знову. Так відбувається повноцінне становлення нашого Я. Це дивовижний шлях, на якому відкривається незбагненне «Ти» – а вже після того з’являється і Я. Якщо ж Я розбухає настільки, що блокує звернення до Іншого, виникає ситуація самоошуканства: тоді жодний Інший нікому не потрібен. Навіщо його шукати, якщо він цілковито інакший, а часом, може, і ворожий? Одне слово, не такий, як я! Нащо тоді себе доводити до такої відрази? Коли проростає подібний нестримний егоїзм, нам тільки видається, що ми употужнюємося, але наше життя втрачає автентичність – ми невільно починаємо потурати своїм забаганкам. Думаючи, що живемо для себе, мимохіть утрачаючи себе. А повернути собі себе можливо лише через діалог і повагу до іншої думки, з якою часом не погоджуєшся.  

Усяка людина занепадає, коли вона одинока. Натомість самотність потрібна для самоусвідомлення, для монологу, спрямованого до себе

  Монолог – це діалог із собою. Він може бути схожим на монолог Гамлета, тобто нагадувати пошук сенсожиттєвих координат. Але коли мені геть не цікавий Інший, і коли тільки Я маю слово, то діалог зникає. Вміння висловлюватися, мистецтво риторики, було великим публічним досягненням давніх греків. Майстерність говорити є здатністю щось донести до Іншого, аргументувати свою ідею, шукаючи порозуміння. Коли ми дискутуємо, то не мусимо принизити чи морально знищити Іншого. Не погоджуючись із нами, він допомагає уточнювати наші власні думки. Проблема Іншого у Левінаса Філософ Емануель Левінас на початках взорувався на Едмунда Гусерля, а відтак розглядав Іншого крізь призму феноменологічної традиції. Водночас дається взнаки його захоплення юдейським містицизмом. Згадаймо один із кабалістичних сюжетів. Вічне начало (синонім Бога), Айн Зоф, творить світ. Але як цього досягти, коли існує тільки божественне Я? Тоді Бог ніби стискається в собі, звільняючи простір для творення, себто для повноти буття. Що це, як не проблема Іншого? Так і нам потрібно вивільнити місце, щоб у ньому з’явився хтось Інший. Згідно з Левінасом, з досвідом інакшості ми зустрічаємося повсякчас. Інший виникає з переживання нашої самототожності, а воднораз і нетотожності. Ніхто з нас не є ідентичним собі. З плином часу ми змінюємося. А коли ми спілкуємося зі світом, то вибудовуємо зв’язок близькості або відкидаємо його. На думку Левінаса, тільки той є сформованою особистістю, хто вміє розпізнавати Іншого, бодай бачити його обличчя. Інший для Левінаса становить етичну проблему. Він не просто стримує, а закликає до обов’язку. Тому це також і спроба говорити про релігійні речі повсякденною мовою. Левінас чи не єдиний зі своєї сім’ї, хто залишився живим після трагедії Голокосту. Його загибла в катівні родина – це не в останню чергу ті Інші, які вимагали від нього не забувати про скоєне і попередити подібні катастрофи. Інший починається з думки про свободу. Твоя свобода закінчується там, де починається свобода іншого, і навпаки. Ми не можемо поглинути Іншого, хоча і не можемо допустити, щоб Інший поглинув нас. На думку Левінаса вплинув також і Мартин Гайдеґер, який свого часу підтримав нацистську ідеологію, а потім говорив, що в сучасних реаліях етика неможлива. Гайдеґер по-своєму враховує Іншого, кажучи, що публічність обертається неавтентичним існуванням, бо ти починаєш втрачати себе, щойно розчиняєшся в Іншому. Словом «das Man» він позначає небезпеку знеособлення. Левінас полемізує з Гайдеґером. Якою тоді має бути моя стратегія? – запитує він. Інший пробуджує в мені спроможність діяти, відповідати на виклики. Як бачимо, йдеться про відповідальність, а також про відповідність певним вимогам, правилам, які ми встановлюємо разом з іншими. Відповідаючи Іншому, будучи відповідальним за нього, я народжую і свою унікальність.