Learn first
For the latest KMBS events and news, visit KMBS Live at the top right corner of the screen
Open kmbs live[EN] Витоки наших проблем За 26 років відновленої незалежності наша держава, на жаль, не продемонструвала, що вона є успішною. Причини цьому є внутрішні й зовнішні. І головний фактор, все ж таки, внутрішній. Після відновлення незалежності в 1990-91 роках чимало наших сусідів чітко поставили собі мету: звільнившись від комуністичної системи і диктату Москви, стати демократичними й успішними державами. Вони хотіли стати інтегральною частиною об’єднаної Європи, вступити в НАТО. І незалежно від того, які політичні сили були при владі в той чи інший період часу, вони були у своєму виборі послідовними. В Україні ж і досі навіть у колі політичних еліт (а не лише населення) є ті, хто виступає проти членства в НАТО та ЄС. Це такий собі «український феномен»: ми страждаємо на важку форму деконсолідації. Ще один внутрішній фактор, який заважає Україні бути успішною, - це самі політичні еліти. Для чого вони існують у суспільстві? Адже не для того, аби плентатися у хвості громадської думки, а, навпаки, щоб бути провідниками – показувати шлях розвитку, переконувати суспільство у правильності своїх дій і, зрештою, вести громадян за собою. У нас же політична еліта переважно займається популізмом. Тепер про зовнішні фактори. Поява найбільшої за територією Європейської країни, яка є п’ятою на континенті за кількістю населення, не викликала ентузіазму ні в кого. США, вустами президента Буша-старшого, закликали Верховну Раду 1 серпня 1991 року не думати про «деструктивний націоналізм», тобто про незалежність. Втім, це було стратегічною помилкою, яку можна віднести на карб політичної недалекоглядності тодішньої адміністрації й самого президента. Потім США намагались не тільки зрозуміти Україну, а й підтримувати її курс на членство і в ЄС, і в НАТО. ЄС же ніколи не мав (і досі не має) стратегічного бачення світу - і ніколи не розумів Україну.
Ми занадто багато влади делегуємо «в одні руки». Нам бракує тих противаг, що існують в усталених демократіях
Більше того, коли Україна з’явилася як незалежна держава, багато хто намагався «відкусити» шматок, міркуючи, що це «слушний» момент для реалізації своїх амбіцій. Це стосувалося, зокрема, Румунії, яка ще до референдуму 1 грудня 1991 року висунула територіальні претензії Україні (і все ще від них не відмовилась). Та Угорщини, яка, фактично, намагається вирощувати свою «п’яту колонну» в Закарпатті, шляхом видачі своїх паспортів і втручання в дуже толерантну освітню політику України. Сьогодні ми перебуваємо на дуже складному відтинку нашої історії. Війна змінила країну і змінює нас. Путін допоміг українському суспільству об’єднатися, втричі збільшилася кількість прихильників ідеї вступу України до НАТО. Українці нарешті зрозуміли, хто є друг, а хто ворог. З’явилися волонтери, які вирішили боронити країну зі зброєю в руках, з’явилися добровольці, котрі стали допомагати фронту. Це дуже серйозні суспільно-політичні зміни, які приведуть, і вже приводять, до зміни сутності української нації. Про перемоги та помилки суспільства В українському суспільстві є такий феномен, як короткостроковість мислення. Він є наслідком довготривалої відсутності державності, трьох голодоморів, які перенесла українська нація. Фактично, це залишилося в наших генах – пристосуванство. Але, з іншого боку, є такі феномени, як Помаранчева революція й Революція гідності. Саме вони є запорукою того, що українське суспільство здатне об’єднуватися й продукувати стратегічні цілі. Метою обох майданів була ідея європейської інтеграції, боротьба з олігархами, боротьба за свої права і свободи, нетолерантність до викривлення політичної волі й підтасовок у голосуванні. Якщо ми подивимось на весь простір колишнього Радянського Союзу, то такої ж активності, як в Україні, не побачимо ніде. Наше суспільство продемонструвало свою готовність змінюватися й неготовність миритись із несправедливістю, і, власне, з гідністю вибороло право знову повернути країну на шлях демократичного розвитку. Суспільство – а не політичні еліти.
Теперішній стан мови – це наслідок не «природних процесів», а цілеспрямованої русифікації впродовж століть
Чому ж досягнення народу, якими є дві революції, не матеріалізуються в практичній політиці? Очевидно, помилка полягає у тому, що ми занадто багато влади делегуємо «в одні руки». Нам бракує тих противаг, що існують в усталених демократіях – наприклад, США. Ми повинні концентрувати свою увагу на внутрішніх справах і маємо створити такі політичні та юридичні важелі, які не дадуть нікому можливості узурпувати владу. Про спільну ідею Сучасне українське суспільство є строкатим, і завжди буде щось, що нас роз’єднує: НАТО, мова, ЄС, наше історичне минуле… Я думаю, що формування, а тим паче формулювання такої ідеї – це завдання політичних еліт, вони повинні її вперто й наполегливо доносити до свідомості суспільства. Якими ж мають бути ці ідеї? Перш за все, належність до нашої спільної країни – ми українці. По-друге, ідея демократії, що включає у себе свободу економічну, політичну, людські права і свободи. Що ж стосується мови, то, на мою думку, немає альтернативи тому, щоб стверджувати державний статус української мови, і не можна давати рівні умови розвитку українській мові та мовам національних меншин, зокрема російській. Це так чи інакше призведе до того, що російська мова домінуватиме. Також треба враховувати, що теперішній стан мови – це наслідок не «природних процесів», а цілеспрямованої русифікації впродовж століть. І для виправлення цієї ситуації українська має тепер підтримуватися на державному рівні. Про зовнішню політику Українська зовнішня політика не повинна бути ані прозахідною, ані проросійською – вона має бути проукраїнською. В її центрі має стояти наш національний інтерес, а все інше повинно бути спрямоване на реалізацію в зовнішніх зносинах цього інтересу, а не на те, щоб догодити Брюсселю, Москві, Будапешту чи Вашингтону.
Такі феномени, як Помаранчева революція й Революція гідності, є запорукою того, що українське суспільство здатне об’єднуватися й продукувати стратегічні цілі
Про націоналізм Нерідко у поняття «націоналізм», «націоналістичний» вкладається негативна конотація. У загальноєвропейському контексті ці поняття марковані знаком «це погано». Але за визначенням англомовного тлумачного словника Вебстера, «націоналіст» – це той, хто обстоює інтереси своєї держави. Для мене те, що називається націоналістичним, є патріотичним. Інша справа, який контекст діяльності патріота і націоналіста. Якщо це людина, яка виступає за недемократичні цінності, за те, щоб тиснути на інші нації – то це не патріот і не націоналіст, а шовініст. Прорив або стагнація? У мене є два прогнози. Перший: за 10-20 років Україна одужує від своєї хвороби, стає успішною державою, а також невід’ємною складовою об’єднаної демократичної Європи шляхом членства в ЄС і НАТО. Другий: якщо ті негативні тенденції, які ми спостерігаємо в Україні останні 26 років, будуть продовжуватися – Україна й надалі буде об’єктом політики Росії, західних країн, але не суб’єктом власної історії. У такому разі цивілізований світ не вбачатиме в нас рівноправного партнера і надалі вирішуватиме свої питання в глобальному контексті без огляду на Україну. У тому числі - й у протистоянні між західним світом і Росією. У результаті такого сценарію Україна підпаде під безпосередній вплив Росії. Та особисто я є оптимістом – вважаю, що переможе оптимістичний сценарій. Головне, щоб ми не забували у своїй діяльності про такі поняття, як патріотизм, професіоналізм, порядність і працьовитість.