[EN]     Про ідеології у США Так сталося, що напередодні виборів американського президента мені в руки потрапила книжка 2016 року видання під назвою «Чому ліберали завжди перемагали у всіх культурних війнах, навіть якщо вони втрачали під час виборів». У ній на значному часовому відтинку від президента США Т. Джефферсона і аж до нашої пори доводиться, чому ліберальні ідеології в Америці завжди перемагали у так званій культурній війні. З одного боку, це дає сподівання, що перемога Трампа буде тимчасова. Проте, з іншого боку, є побоювання, що нарешті може статися так, що ліберали втратять усе, що вибороли в культурній війні. Поняття культурної війни є ключовим для розуміння того, що відбувається в американському суспільстві.   Про культурні війни Культурна війна – це не війна у прямому розумінні, і це не про культуру. Існує декілька інтерпретацій поняття культурної війни. Одна з них, базова, передбачає конфлікт між ідеологіями, насамперед, консервативною та ліберальною. Саме в такій тональності культурні війни почали відбуватися після Другої Світової війни, війни, яка була спричинена конфліктом комуністичної і нацистської ідеологій як явищами модерну. Для того щоб у майбутньому запобігати повторенню таких конфліктів і виникненню тотальних ідеологій, був залучений постмодернізм. Деніел Белл у своїй книзі «Кінець ідеологій», виданій 1960 року, на модерній ідеології начебто поставив крапку, натомість запропонував постмодернізм, який релятивізує будь-яку ідеологію і тим самим унеможливлює утворення на їх основі тоталітарних режимів. Але, водночас, і в цьому є певна іронія: коли Деніел Белл проголосив смерть старих ідеологій, вони, як фенікс, відродилися у вигляді нових політичних ідеологій, пов’язаних з двома партіями в США – республіканською і демократичною, що між собою почали ворогувати у різних протистояннях. Це протистояння і стало культурною війною. Культурну війну можна також інтерпретувати як конфлікт між відкритістю і закритістю суспільства. «Брекзит» Великобританії і зростання ізоляційних настроїв у ЄС, наприклад. Можна інтерпретувати культурну війну українськими подіями на Майдані. Під час цього протистояння зіткнулися дві платформи: гідність і патерналізм.    

 

Культурну війну можна інтерпретувати як конфлікт між відкритістю і закритістю суспільства

    Про політичну теологію Батьком політичної теології був Карл Шмідт. Він, власне, і запровадив цей термін у Німеччині. Він зазначав, що, розглядаючи сучасні теорії держави, наприклад, поняття «держава» чи «суверенітет», знайдемо, що їхні корені ідуть у релігійне середовище. Але все релігійне з їхнього змісту вихолостилося, залишився секулярний, тобто світський сенс. Термін «ієрархія», наприклад, має релігійне походження, воно виникло у V столітті і означає священноначалля, тобто певну структуру буття, пірамідальність якого є священною, сакральною. Існування вищої частини піраміди буття і нижчої має сакральний сенс, воно святе, його не можна чіпати. Сьогодні слово «ієрархія» застосовується будь-де. Але від самого початку це є релігійна категорія, яка стала секуляризованою, світською. Вона втратила релігійний сенс, але навіть у назві слова і в певних її ідейних відтінках зберігає свій релігійний «родовід». Категорія культурної війни в різних інтерпретаціях також може бути пояснена з точки зору релігійних категорій, зокрема тих, які переломлюються крізь призму поняття людини.   Про людську природу В основі християнського бачення лежить те, що людина має схильність до зла. Чому людині легше робити зло, аніж добро? Християнство дало унікальну відповідь на це запитання - через поняття гріха і спасіння. Людина отримує сили на боротьбу зі злом через Христа Спасителя. Бог став людиною для того, щоб спасти її, щоб зламаність людського єства відновити і зцілити. У цьому полягає образ Марії, яка народжує Бога, щоб зцілити людську природу. З одного боку, людська природа була зламана через гріх, з другого, вона була зцілена через Марію. І це є базове розуміння християнської релігії, воно є важливим для усвідомлення двох антропологічних парадигм.   Про дві парадигми в антропології Існує дві антропологічні парадигми: оптимістична та песимістична. Тобто, одну й ту ж природу можна оцінювати по-різному. Розгорнуту аргументацію на користь тієї чи тієї системи філософської антропології ми знаходимо в працях двох філософів –  Августина Гіпонійського та Фоми Аквінського. Провідний мислитель та богослов Блаженний Августин, який заклав підвалини західного мислення й усієї сучасної західної філософії аж до сьогодні, мав песимістичний погляд на людську природу. Він вважав її доглибно ушкодженою, скаліченою, такою, що не може функціонувати сама по собі й вимагає втручання благодаті Божої. Він твердив, що людина без Бога перетворюється на мотлох. Інший філософ західної церкви Фома Аквінський представляв оптимістичний погляд на людську природу. Він говорив, що, попри ушкодження первородним гріхом, вона залишилася чистою, доброю, такою, якою її створив Бог. Себто навіть після того, як Адам скоїв гріх, його природа залишилася тотожною самій собі до гріхопадіння. І це можна сказати про будь-яку природу. Наприклад, природа стола залишається незмінною незалежно від того, як ми його використовуємо. Ми можемо за ним сидіти, а можемо дати хабаря за цим столом – на його природу це не впливає, він залишається незмінним.    

 

Сьогодні слово «ієрархія» застосовується будь-де. Але від самого початку це є релігійна категорія

    Ці дві парадигми на Заході стали основою для двох ідеологій. Песимістична антропологія стала основою республіканської, консервативної ідеології, яка передбачає, що людина слабка, і їй повсякчас потрібна допомога держави, потрібні зовнішні обмеження, які втримають її від зловживання свободою. При цьому песимістична антропологія може заходити вельми далеко і перетворюватися на фундаменталізм, який ми бачимо у випадку радикально правого руху (alt-right) у США, програма якого принаймні частково втілюється адміністрацією президента Трампа. Натомість оптимістична антропологія передбачає, що людина в основі своїй чудова, вона настільки прекрасна, неушкоджена, що їй не потрібна допомога, вона сама знайде правильне рішення, зрозуміє, де їй найкраще. Оптимістична антропологія у радикальних формах стала основою ідеології просвітництва, яка вивела гріх за рамки сучасного політичного дискурсу. Вона стала основою ліберальних демократичних рухів, які передбачають, що людина є прекрасною за визначенням. Її уособленням став президент Обама. Конфлікт між двома адміністраціями і партіями в Сполучених Штатах, таким чином, виходить за політичні межі і сягає антропологічних глибин.     Про свободу Оптимістична і песимістична  антропологія, ліберальне і консервативне бачення пов’язані з двома розуміннями сутності свободи. Адже свобода є основним поняттям сучасного політичного та інтелектуального дискурсу. Сьогодні це слово використовують у такому ж широкому сенсі, як слово «логос» в античності. В грецькій мові є два основних слова, що означають свободу в різних сенсах, - «автексусіон» та «елевтерія». «Автексусіон» – це здатність завжди робити вибір, здатність сказати «так» чи «ні» будь-кому: Богу, іншій людині, самому собі. Ця можливість не може бути у мене відібрана, вона завжди залишається зі мною. Свобода як «елевтерія» передбачає, насамперед, мою владу над самим собою, своїми бажаннями. Якщо я не можу собі відмовити зробити якийсь гріх, це означає, що я менш свобідний, що насправді я не є вільним. Відтак мій шлях до істинної свободи пролягає через «елевтерію», певне обмеження, яке я радо приймаю. Ці дві категорії дотичні до категорії культурних війн: ліберальна ідеологія базується на категорії “автексусіон” як свободи, невід’ємної від природи людини, де є право вибору, і це право священне. Натомість консервативна ідеологія базується на тому, що є деякі речі, які я не можу робити. А якщо я хочу їх робити, то на це мають бути накладені певні обмеження. Свобода в цій ідеології сприймається більше як «елевтерія» - вона хоче зробити мене вільним від самого себе.    

 

Лише те, як людина мислить, приймає рішення, є проблемою людської природи

    Про східний шлях В східнохристиянському світі оптимістичну і песимістичну антропології ідентифікують у вигляді двох христологічних доктрин, що виникли у V столітті, ще до Августина. Це доктрини несторіанства і монофізитства. Перше інтерпретувало людську природу як повністю неушкоджену, а друге – як докорінно зіпсовану. Проте християнський Схід запропонував і середній шлях. Так, один з найбільших філософів першого тисячоліття, спільний для східного і західного християнства, Максим Сповідник розв’язав проблему поєднання двох згаданих концептів (з одного боку, самототожності людської природи за Фомою Аквінським, а, з другого - наявності ущербності, гріха у цій природі), тобто дилему оптимістичної і песимістичної антропологій, через диференціацію всередині людської природи. Він запропонував думку, що гріхом вражена не вся людська природа, а лише ум і воля. Воля відповідає за неправильні вчинки, але сама людська природа є доброю, гарною. Лише те, як людина мислить, приймає рішення, є проблемою людської природи. Іншими словами, якщо автомобіль врізається в стіну, то винувата не несправність автівки, а невправність водія. Це центрова антропологія, яка уникає сили радикально-песимістичного Августина, і радикально-оптимістичної антропології Просвітництва. Якби можна було транслювати антропологію Максима Сповідника у політичні категорії, ми б мали ідеальну цивілізацію.   Про космологію Але ми не живемо в ідеальній цивілізації – особливо на християнському Сході. Серед багатьох причин є те, що основою нашої політичної системи, навіть нашого бізнесу, хоч як це дивно звучить, стала не антропологія, а космологія. В її основі - неоплатонічне бачення світу. Неоплатонізм – це синтетична система, яка поєднала у собі класичний платонізм і аристотелізм. Неоплатоніки інтерпретували усе буття як ієрархію. Тобто для них ієрархічність, структурованість згори донизу закладена в саме буття. Неухильна ієрархізація усього стала основою суспільства і політичної системи у нас на Сході. У тому числі це стосується навіть бізнес-моделей. Вона відрізняється від іншої моделі, якою живе сучасна західна цивілізація, згідно з якою ієрархічність не закодована у сутність буття. Якщо вона нам зручна, ми її вибудовуємо, якщо ні, вона нам не потрібна. На мою думку, ця остання система більше відповідає антропології Максима Сповідника, – саме тій антропології, яка є середнім шляхом між двома антропологічними моделями, зіштовхнення яких і призвело до культурних війн.