[EN] Джордж Сорос і відкрите суспільство Наскільки я розумію, хоча ми з ним про це ніколи не говорили, Сорос – один з перших, хто винайшов чи відкрив глобальний ринок валют і на цьому отримав великі фінансові можливості. І в цьому сенсі його бізнесова інтенція співпадала з динамікою процеса фінансово-економічної глобалізації. Те, що він у 1970-х роках розпочав свою філантропну діяльність, було у великій мірі пов’язане з тим, що він свого часу був студентом видатного філософа науки Карла Поппера. У книзі останнього «Відкрите суспільство і його вороги» йдеться про те, що суспільства, які побудовані на тоталітарній ідеології, є закритими. Такими, у яких значення і роль індивідуальної свободи обмежені владними  приписами дозволеного і недозволенного.  А на такому ґрунті не можна будувати горизонти майбутнього. Сорос – тоді, після другої світової війни, молода людина, яка вирвалася з післянацистського, прорадянського оточення в Угорщині у вільний світ Англії, - підхопив і проникся попперівською ідеєю відкритого суспільства. У середовищі благодійних фондів, які заснував та підтримує Джордж Сорос, як правило, вказують на три прості характеристики відкритого суспільства. По-перше, відкрите суспільство має вільний публічний простір, що передбачає відкриту громадську і приватну комунікацію. По-друге, це такий простір, у якому жоден не може претендувати на  остаточну істину й наполягати, що має бути тільки так, а не інакше ( і ми це зараз, до речі, бачимо у суперечках у соціальних мережах). І, по-третє, це – простір, у якому всі, хто підіймається до влади, мусять бути прозорими й підзвітними (що у нас ще погано виходить). На основі таких підходів Сорос розвиває свої фонди. Спочатку він відкрив фонд в Угорщині, потім в Чехії, Словаччині. А у 1990-1991 роках – був заснований український фонд «Відродження», який активно діє донині. Спротив глобалізації Коли Сорос тільки починав розвивати свої ідеї, було очевидно, що універсалізація та глобалізація – корисні, прогресивні процеси. Після Другої світової війни виникла  ООН, яка, фактично, брала на себе відповідальність за узгодження ключових інтересів різних країн, особливо у сфері миру і міжнародної безпеки. Також був утворений Європейський Союз (спочатку на основі економічних інтересів, а потім – як політична і правова солідарність). У той час процес глобалізації був на підйомі. Однак десь з кінця минулого століття починає відбуватися щось протилежне.  

Суспільства, які побудовані на тоталітарній ідеології, є закритими. А на такому ґрунті не можна створити горизонти майбутнього

  Перші ознаки цього були помітні ще до розвалу Радянського Союзу, а коли стався розпад так званої комуністичної системи - ситуація ще більш загострилася. На теренах колишнього соціалістичного табору виникають вогнища локальних військових конфліктів. На відміну від попередніх війн, йшлося не про захоплення територій чи жагу до збагачення за рахунок пограбування інших націй, а про нищення - аж до фізичного знищення - ворожої етнічної групи, що має іншу етно-культурну ідентичність, інший колективний світогляд. Глобалізації як розповсюдженню однозначних стандартів цивілізації стали чинити опір носії й світи традиційних культур. Вони почали пручатися нав’язуванню універсальних норм і правил відносин, поведінки, права, особливо прав людини. Адже одна з особливостей ООН та ЄС – це інтенція на впровадження універсальних прав людини. Намагання зберегти національну ідентичність і унікальність локальних культур почало входити в суперечку з  динамікою глобалізаційних процесів. Це знайшло відображення в одному з жахливих кульмінаційних проявів - теракті 11.09 в Нью-Йорку. Адже смертники, фактично, знищували інших в ім’я по-своєму зрозумілого захисту власного культурного світу. Колись я слухав на ТБ-каналі ВВС розмову журналіста з відомої передачі «Hard talk» з міністром чи заступником міністра – зараз вже не пам’ятаю деталей - закордонних справ Ізраїлю. Журналіст постійно «провокував» свого співрозмовниками запитаннями, суть яких зводилась до  складностей щодо мирної домовленості між Ізраїлем та Палестиною. Після кількох натяків на високу цивілізованість Ізраїля, яка мала б привести до толерантного вирішення цього багаторічного конфлікту, журналіст отримав відповідь співбесідника. Той сформулював тезу, що палестинці не те, що не хочуть комунікувати чи домовлятися, вони взагалі хотіли б, щоб ізраїльтян не було фізично. Ми маємо тут доведену до крайнощів ситуацію екзистенційного конфлікту, коли неможливо раціонально домовитися представникам різних культурних світів. Так само гібридна війна, яку ми сьогодні маємо, – це конфлікт «руського міра» і нашого світу, війна, зіткнення, різних національно-культурних ідентичностей.  

Відкрите суспільство має вільний публічний простір, у якому жоден не може претендувати на  остаточну істину й наполягати, що має бути тільки так, а не інакше

  Якщо повернутись до теми глобалізації і відкритого суспільства, то сьогодні ми бачимо спротив не стільки процесу глобалізації, скільки поширенню ліберальних цінностей, які його супроводжують. Сьогодні такі країни, як наприклад, Угорщина – немовби й демократичні: там є вільні демократичні вибори, гарантуються громадянські свободи. Але, разом з тим, в них є опір цінностям, які не співпадають з підняттям на щит політики цінностей національної традиції. Разом з тим, йде фактичне – не законодавче – обмеження цінностей відкритого суспільства, які співпадають з цінностями універсальних прав людини. Тому в Угорщині фонд Сороса згортає діяльність, а в подібних країнах, у яких апеляція до традиційно-культурних чинників радикалізується, мережі Фондів Відкритого Суспільства (Open Society Foundations) все складніше працювати. Чи є суто теоретичне, у тому числі філософське, вирішення цієї історичної складності – це питання залишається на сьогодні риторичним. Очевидно, що радикалізація доцентрових національних відчуттів у сучасних демократичних суспільствах межує з політикою «трайбалізму», на приклади якого критично реагував Поппер, і має бути далі осмислена в термінах відкритого суспільства. Як на дієву альтернативу Фонди Відкритого Суспільства покладають сподівання на розвиток політичної ідентичності націй, в основі якої лежить розвиток громадянського суспільства. Про громадянське суспільство У нас під впливом антипропаганди залежних ЗМІ в суспільній думці виникло розхоже уявлення, що представники громадянського суспільства – це люди,  активісти, які постійно критикують уряд і до того ж фінансуються Заходом. Це – викривлена думка про суть того, чим є громадянське суспільство. Громадянське суспільство – це  такий суспільний стан, коли в будь-який момент, зовсім не обов’язково реєструючись як громадські організації, люди можуть зібратися разом і спільно вирішити важливе для них питання або самостійно, або через вимогу й тиск на владу заради його вирішення. Особливістю такого стану і рухів є те, що громадяни об’єднуються за приватним, але, водночас, колективним інтересом. Приватним --тому що питання стосується «мене і кожного» персонально, а колективним - тому що це не лише чийсь еґоїстичний інтерес. Якщо говорити більш формально, то громадською організацією може бути тільки підзвітна суспільству, відкрита для контролю громадськості й керована громадськістю організація. Завдяки цьому йде погодження приватних і колективних інтересів на благо суспільства. Тому у такому вільному об’єднанні громадян має бути громадська частина - правління. Наприклад, фонд «Відродження» може слугувати прикладом громадського об’єднання. Фонд має громадське правління, члени якого діють на добровільних засадах, визначаючи його програмну стратегію та контролюючи менеджмент фонду, за що не отримують платні. Про європейські цінності У 1991 році до Києва приїжджав німецький філософ Вітторіо Гесле. Тоді ми, покидаючи історичні межі «комуністичного» радянського світу, щиро вірили - і про це йому казали, - що через якихось 5 років розвинута Україна буде в Європі. Після проголошення незалежності у нас всіх було неймовірне піднесення. Тоді Гесле іронічно запитав, чи не думаємо ми, що будемо у стані, як якась із країн Латинської Америки. Ми дуже ображались: як же можна нас, чудову перспективу країну ракетної індустрії, високого науково-технічого інтелекту,  суспільство, яке звільнилось від комуністичної закритості, порівнювати з країнами третього світу? Здається, сьогодні ми маємо відповідь на це запитання. Я б його сформулював так: ми є своєрідним прикладом того, з чим залишаються люди після проведення над ними 70-річного експерименту з побудови закритого суспільства. Того, з якими моральними, правовими та персональними складностями патерналізму вони зустрічаються у новому, відкритому світі.  

Ми є прикладом того, з чим залишаються люди після проведення над ними 70-річного експерименту з побудови закритого суспільства

  Майдан 2013 року почався як реакція на побиття студентів, за якими стояв  протест, зумовлений відмовою Януковича підписувати Угоду про асоціацію. Суспільство вже мало мало певний образ Європи (з привабливими для українців цінностями), якому ми хотіли відповідати та в який мріяли потрапити. Ми прагнули відкритої публічної сфери, підзвітного уряду, подолання корупції, демонополізації, відсутність чого, як сформулював Майдан, нас «дістала». Майдан, в цілому, був неполітичним демократичним рухом та протестними діями людей з чіткою орієнтацією на відстоювання незалежності України від Росії задля європейського вибору. З цих двох складових майданівського світогляду  - європейських цінностей та національної ідеї - виникли згодом політичні об’єднання, такі, наприклад, як «Правий сектор». Який прогрес є у нас після Майдану у впровадженні європейських цінностей? Стосовно корупції - ми майже там, де були. Але стаємо трохи ближчими до Європи в питаннях захисту прав людини, свободи совісті, свободи слова, права на життя. Про обрії Відкритість натякає на наявність обріїв. Так само відкрите суспільство має обрії (рівноправне слово - «горизонт»). Одним з перших поняття «горизонт» використав німецький феноменолог Едмунд Гусерль. Ми можемо на самих собі перевірити - про що йдеться. Так, у нашому досвіді сприйняття будь-якої окремої речі чи людей і речей, які зараз нас оточують, є певні часові та просторові горизонти. Адже ми здатні легко уявити собі - що там, за «обріями» аудиторії, будинку, у якому ми знаходимось, і так далі, аж до глобального уявлення світу.  Більше того, ми маємо горизонти не лише щодо сприйняття зовнішнього світу, але й у сприйнятті свого внутрішнього світу (пам’ять про минуле, перспективне бачення майбутнього, хоча б на найближчий час). Отже, теперішній горизонт нашої орієнтації в світі передбачає наявність минулого і відкритість до майбутнього. Ці три виміри горизонта досвіду – минуле, теперішнє і майбутнє - формуються, структуруються і отримують сенс в теперішньому. А що головного ми бачимо у цих трьох модусах часу? Якщо уважно придивитись, то ми зрозуміємо, що коли йдеться про горизонти нашого досвіду, то головне, що міститься у цьому понятті, це не візуальне сприйняття просторової геометрії зовнішніх речей і ландшафтів. Те, чим є навіть географічний горизонт, визначається прихованим у ньому та непомітним з першого погляду існуванням людей. Тих самих, які створюють і змінюють кордони держав, відкривають - через історичні дослідження чи спогади - обрії минулого. Або проектують риси майбутнього. Творення горизонтів пов’язано не стільки з геометрією простору, скільки з топосами людей – від близьких і далеких співвітчизників до тих, хто належить до інших культур і націй, до глобального світу.  

Знайти сенс буття у світі – це бути «сучасником», тобто відкривати горизонти минулого й майбутнього, не залишатись пасивним

  Це спрощений шлях трансформації поняття горизонту у поняття світу людей у сучасній філософії, який приводить до висновку, що найголовнішим у ньому є відкритість досвіду самих людей - суспільства і кожної людини. Саме на тлі уявлення про глобальний світ людей ми  ясніше відчуваємо свою приналежність до «власної» спільноти, яка не розчиняється в подіях інших людських світів, а, навпаки, сприймається як «своя». Виникає уявлення про нашу особливу історію в горизонті світових історичних подій. Формується власна світоглядна позиція, а з неї - бачення і розуміння глобальних горизонтів. У житті сучасних суспільств є протилежні інтенції. З одного боку – це намагання зберегти, навіть законсервувати, власні культурні надбання, закритись від проникнення чужих культурних традицій і цінностей. З іншого – лібералізувати процеси глобалізації, які виводять нас за традиційні обрії в космополітичний світ універсальних цінностей. Це відбиває «повне» поняття горизонту - нашого сприйняття і розуміння глобального світу з точки зору приналежності до цієї культурної та політичної спільноти людей та її географічної точці відліку на глобусі. Якщо і коли з нами відбувається подібне «глобальне» відкриття горизонтів нашого існування, тоді постає запитання про наше місце в світі: який сенс має наше існування, персональне буття? І поняття горизонту дозволяє нам дати попередню відповідь на нього. Вона нескладна. Знайти сенс буття у світі – це бути «сучасником», тобто максимально «теперішнім», відкривати горизонти минулого й майбутнього. Бути теперішнім означає не залишатись пасивним, не бути зовнішнім спостерігачем обріїв суспільних подій. Це означає бути у гущі таких подій, самому поєднувати всі три виміри горизонту буття, бути провідником від нашого минулого до нашого майбутнього у глобальному світі.