Learn first
For the latest KMBS events and news, visit KMBS Live at the top right corner of the screen
Open kmbs live[EN] Викрадення й звільнення Вночі 29 жовтня 1995 року Джанетт Феннелл з чоловіком та 9-місячним сином поверталися до свого будинку у Сан-Франциско після вечері з друзями. Коли машина заїхала до гаража, на подружжя напали озброєні грабіжники. Дитину вийняли з автомобіля й залишили у будинку, а Джанетт та її чоловіка замкнули в багажнику їхньої ж власної машини. Нажахане подружжя почуло, як автомобіль зрушив з місця, і дорогою відчайдушно намагалося звільнитися. Джанетт шкрябала килимове покриття багажника, тягнула за дроти, стукала по металу – але безрезультатно. За годину машина зупинилася у лісі. Грабіжники забрали все, що подружжя мало при собі: гроші, прикраси, дізналися пінкоди карток. А потім знову закрили Джанетт з чоловіком у багажнику й залишили їх там. Врятувалися вони дивом: зуміли намацати під покриттям якийсь дріт, потягнули за нього – і багажник відчинився. Грабіжників так і не знайшли, а Джанетт переживала дедалі сильніші емоції й знову і знову питала себе: чому не існує простого способу звільнення з багажника? Зрештою, Джанетт вирішила діяти й змінити цю ситуацію самостійно. Немає даних – нема проблеми Спочатку вона написала листа кожному великому автовиробнику, запитуючи – чому у їхніх машинах немає пристрою для аварійного вивільнення. І не отримала жодної відповіді. Незабаром Джанетт зрозуміла, що автопромисловість діє за принципом «немає даних, немає проблеми». Отже, щоб виробники почали встановлювати пристрої автоматичного вивільнення, потрібно було довести, що зачинення в багажнику є масштабною проблемою. Але даних про це не існувало. Національне управління безпеки дорожнього руху міністерства транспорту (NHTSA) – орган, який збирає інформацію про аварії, пов’язані з транспортними засобами, – мало базу даних смертельних випадків. Але вони не включали ситуації, коли машина стояла нерухомо. Тому наприкінці 1995 року Феннелл вирішила сама зібрати дані.
Щоб виробники почали встановлювати пристрої автоматичного вивільнення, потрібно було довести, що зачинення в багажнику є масштабною проблемою. Але даних про це не існувало
За допомогою пошукових систем вона передивилася тисячі старих новин та судових стенограм. Це був величезний обсяг роботи, але завдяки наполегливій праці Джанетт дізналася про 931 інцидент за участю 1082 людей, які опинилися замкненими у багажниках упродовж 20 попередніх років. У кожному четвертому випадку жертва померла: від теплового удару, задухи або переохолодження. Ці випадки можна було розділити між двома категоріями: 1. Діти, які під час гри випадково замкнулись у багажнику. 2. Викрадення жертв і зачинення їх у багажнику. Джанетт також дізналася, що вона не була першою людиною, яка намагалася попередити автовиробників про цю проблему. Вона знайшла понад 20 звернень, починаючи від 1984 року, з проханням обладнати машини пристроєм аварійного вивільнення. А ще вона розкопала документи, що свідчили: виробники проводили аналіз витрат і вигід та оцінили вартість подібного пристрою у $0,2-$4 (разом із виготовленням і встановленням). Джанетт зробила висновок: автовиробники не вважали, що оснащення машин важелями аварійного вивільнення варте витрат. Законодавчі зміни Зміни, яких прагнула Джанетт, могли бути ініційовані не лише автовиробниками, але й державою. Феннелл дізналася про прецеденти: наприклад, у середині 1950-х після смертей десятків дітей, які замкнулися в холодильниках, суд змусив виробників замінити засувки на магніти. Отже, у 1996 році Джанетт заснувала асоціацію TRUNC (Trunk Releases Urgently Needed Coalition, Терміново потрібна коаліція за звільнення з багажника) і продовжила збирання даних. У 1997 році їй пощастило: вона познайомилася з Бартом Ступаком, членом палати представників. Він дослухався до аргументів Джанетт та ініціював дослідження проблеми зачинення в багажниках: NHTSA нарешті сформувало експертну комісію для розслідування. Улітку 1998-го сталася ще одна трагедія: під час тритижневої спеки 11 дітей загинули у багажниках автомобілів. Втім, навіть після цього члени комісії не мали однозначної думки про необхідність запровадження пристроїв аварійного вивільнення. Виробники автомобілів наводили такі контраргументи: по-перше, навіть якщо такий пристрій в машині буде, злочинці зможуть його відключити. По-друге, встановлення важелів аварійногого вивільнення може стати для дітей сигналом про те, що грати в багажниках – це нормально.
Автовиробники проводили аналіз витрат і вигід та робили висновок, що оснащення машин важелями аварійного вивільнення не варте витрат
Зрештою, наприкінці 1999 року, заслухавши усі аргументи та ознайомившися з усіма доказами, NHTSA ухвалило рішення: кожен новий автомобіль, починаючи з 2002 року випуску, має оснащуватися пристроєм аварійного вивільнення. Що далі? Джанетт досягла бажаного, але для неї це стало лише початком. Вона стала досить відомою особою, і люди з різних штатів телефонували їй, повідомляючи про різноманітні неприємності, що ставалися у нерухомих машинах. Багато з них стосувалися дітей. Тоді Феннелл вирішила створити некомерційну організацію Kids and Cars, яка займається підвищенням обізнаності про небезпеку транспортних засобів, що не рухаються. І останні 20 років вона бореться за впровадження законодавчих змін, пов’язаних із безпекою автомобілів. Зокрема: за встановлення безпечніших систем відчинення вікон, пристроїв для нагадування пасажирам задніх сидінь про необхідність пристебнутися, обов’язкових камер заднього виду у всіх автомобілях, випущених після 2018 року. І її ініціативи дійсно рятують життя: наприклад, після винесення рішення про пристрої аварійного вивільнення у США не було задокументовано жодної смерті в оснащених ними машинах. За матеріалами The Hustle