Learn first
For the latest KMBS events and news, visit KMBS Live at the top right corner of the screen
Open kmbs live[EN] Театр та лампочка Філософ Маршал Маклюен писав про те, як електрична лампочка все змінила, у тому числі й у театральній сфері. Для освітлення в театрах у ХІХ столітті використовували свічки, якесь примітивне освітлення, що не дозволяло робити в театральній залі ефекти. А з появою електричної лампочки стало можливим проведення багатьох вистав в один день, почали використовувати великі зали, раптом виявилося, що на сцені можна спрямовувати світло на одного актора і т.д.. З цим же феноменом частково пов’язане виникнення професії режисера. До того часу був директор, драматург, але режисера не було. Люди виходили на сцену, домовлялися між собою, що будуть робити. А коли виникла можливість спрямовувати увагу глядача на те, що потрібно, і навіть трішки ним маніпулювати, - з’явилась потреба у режисері. У чому геній Ібсена та Стріндберґа? Український математик, літературознавець, дисидент Леонід Плющ дав просто неймовірне визначення того, ким є геній: це людина, яка міняє простір навколо себе. Норвезький драматург Генрік Ібсена та шведський драматург Август Стріндберґ наприкінці ХІХ століття категорично змінюють все, що було до них в драматургії й театрі. Вони не були лишень письменниками, які писали для театру, вони були людьми театру, які займалися різними видами театральної діяльності. Тому вони писали про те, що дуже добре знали. Стріндберґ і Ібсен – протестанти. Тому для них обох поняття індивідуалізму було дуже важливим. Якщо в православ’ї на першому місці громада, «ми», то для протестантів – «я». У Ібсена й Стріндберґа ми помічаємо надмірний індивідуалізм, для них важливим є те, що їх, як авторів, стосується особисто. Якщо Ібсен логічний, послідовний, показує проблеми, аби до чогось підвести, то Стріндберґ – це стихія, його світ перевернутий догори ногами. Він описує людську поведінку без правил; його герої роблять щось, навіть не знаючи, чому вони так діють. Саме тому його вважають надхненником театру абсурду. Головний переворот Ібсена та Стріндберґа в скандинавському театрі – показати те, що вважалося тривожним, табуйованим; вивести внутрішні, найінтимніші драми людського життя назовні. Це – і є модерність.
Драматургія такого типу, як створив Ібсен, заплутує нас: якщо до вистави ми думали, що нічого не знаємо, - після перегляду заходимо у ще темніші кімнати
Про епоху змін У середині ХІХ століття європейський театр був у великому занепаді – не було цікавих драматургів, п’єси були старі й не дуже приваблювали глядачів. Аж раптом – виникають нові технологічні можливості, до того ж, мають місце суттєві зміни й у самому суспільстві: індустріалізація, урбанізація. Населення в містах починає жити інакше, у людей з’являються гроші, які вони хочуть витрачати на культурне збагачення. Ще одна зміна, яка вплинула і на театр, – це поява Дарвіна в науковому світі. Його теорії змінюють погляди на Бога, на існування. Це стало неймовірним викликом як для окремих людей, так і для інституту церкви. Молодий драматург і письменник Ібсен приходить якраз в таке середовище, у якому відбуваються величезні зміни. Для нього це – величезні можливості. До нього існувало поняття «добре написаної п’єси», коли є початок, конфліктна ситуація, у якій знаходяться люди, і розв’язка. Усі, в принципі, знали, чим усе закінчиться. Для Ібсена це було неможливо. Він представляє у своїх творах якусь реальну ситуацію, поміщає людей у проблемну ситуацію. Але те, що відбувається далі з героями, викликає нові запитання. Одна з найвідоміших п’єс Ібсена – «Гедда Ґаблер». Такої героїні як Гедда глядач театру ще не бачив. Це була жінка, яка назовні показувала свої потреби. Вона проговорювала те, що в неї знаходилося всередині. У той час таке явище було незвичним. До цього героїні були одного типу: янголоподібні, які демонстрували поведінку, якої повинні були дотримуватися жінки в суспільстві. А Ібсен вперше показав жінку, яка не вписувалася в ці формати, яка досягає в житті всього, чого хоче. Хоча ця п’єса зовсім непроста, але вона дуже просто написана. У ній розповідається про жінку, її чоловіка, колишнього і ще одного, який за всім цим спостерігає. Ця історія про те, що відбувається з ними протягом двох днів. Кожна людина в цьому творі демонструє те, що в реальному житті, напевно, не показала б. Гедда – це героїня з великим діапазоном. Комусь її поведінка може видатися страшною, тому що вона, дійсно, робить погані речі. Але, з іншого боку, ми бачимо її як дуже слабку жінку, якій ми співчуваємо. Одним словом, Ібсен показав на сцені жінку зі справжніми потребами та переживаннями. На відміну від своїх попередників, він не дав відповідей на запитання про те, якою має бути жінка, якими повинні бути стосунки жінки з чоловіком. Ібсен, навпаки, ставить багато запитань.
Ми звикли жити в тривогах – це і є стан модерності й постмодерності
У той час глядачі звикли, що після вистави отримають певні відповіді. (До речі, і сьогодні є такий тип глядача чи читача, який хоче подивитися виставу чи прочитати книжку, аби щось зрозуміти.) А драматургія такого типу, як створив Ібсен, заплутує нас ще більше. Якщо ми думали, що нічого не знаємо, до того, як пішли на виставу, після перегляду ми заходимо у ще темніші кімнати. Зовнішній вигляд і внутрішні переживання Ібсен був, мабуть, першим драматургом, який хотів показати на сцені те, що відбувалося під екстер’єром, те, що насправді хвилювало людей, їхні пристрасті. Очевидно, глядач, який приходив на таку виставу, не міг не подумати й про себе, не впізнати себе в героях. Ібсен вдавався до таких прийомів заради певних причин. Його метою було показати проблеми в тогочасному суспільстві. Наприклад, його хвилював інститут сім’ї. Він в театральній формі хотів розібратися в тому, що означає бути одруженими; чому в одних все добре у подружньому житті, а інші незадоволені. Ібсен почав писати п’єси, які вперше показали на сцені те, про що всі думали і як всі жили, але ніколи навіть і не очікували побачити подібне в публічному просторі. Щось подібне ми зараз можемо бачити в соціальних мережах, де час від часу люди заявляють, що пережили якийсь травматичний досвід. Про героїв модерної драми Драматургія – це дуже публічний жанр, він дає змогу донести свою думку одразу до великої кількості людей. До речі, саме тому цензура спочатку з’являлася в театрі та кіно, а не у книговидавництві. У нашому житті сьогодні багато тривог: починаючи від малих (як заробити на життя, якою буде економічна ситуація в країні) і закінчуючи глобальними (коли війна закінчиться). Ми звикли жити в тривогах – це і є стан модерності й постмодерності. Людина ніде не почувається безпечно. Такі автори як Ібсен і Стріндберґ були першими, хто занурив глядача в такий світ. Звісно, це неприємно для глядача. У передмові до п’єси «Панна Юлія» Стріндберґ висловив припущення щодо того, що п’єса не сподобається глядачеві, і сказав, що це – проблема глядача. При цьому він не є зверхнім, він каже так, як воно є насправді, бо іноді почути правдиві речі нам не дуже приємно. Наприкінці п’єси «Гедда Ґаблер» головні герої застрелюються. І хоча все закінчується трагедією, глядачі розуміють, що і Гедда і Левборг чогось прагнуть у житті, на відміну від інших, які пристосувалися до обставин і готові терпіти, страждати, бо це безпечно. А Гедда так не може і за це платить своїм життям. Для нас, читачів, – це якась фантастична романтика: знати, що можна піти проти течії, вибрати дискомфорт, адже по-іншому жити неможливо.