Про професію в армії

Коли сталося повномасштабне вторгнення, чи йти захищати Батьківщину, Дмитро Лішенко не вагався. Після того, як подбав про безпеку дружини та трьох своїх дітей, до 3-ої окремої штурмової бригади, що формувалася тоді на базі ТРО «Азов». Тут Дмитро служить і нині.
Оскільки в цивільному житті Дмитро працював  старшим менеджером з маркетингу фармацевтичної компанії Тева в Україні, то й в армії прагнув займатися чимось на кшталт маркетингу. Втім, не судилося. Але причетність до фармацевтичної галузі знадобилася й у війську: Дмитро обіймає посаду начальника відділення медичного постачання свого підрозділу.
Втім, за маркетингом він таки сумує, зізнається Дмитро. Постійно спілкується з колегами, цікавиться трендами і після завершення кар’єри військового у маркетинг планує повернутися.

Про трансформацію особистості 

Навряд чи у війську він знайшов себе професійно, ділиться Дмитро. Те, чим він нині займається, все ж більше із галузі логістики, а це досить далеко від маркетингу. А от з точки зору особистісного зростання, перебування на фронті – надзвичайно корисна вправа, вважає він. Адже у досить стислому часовому проміжку твоє життя радикально змінюється. І причина для цього не штучна – не примха, не дауншифтинг, а життєво необхідна потреба захищати свій дім, свою сім’ю, цілісність своєї країни. І, поза сумнівом, перебування в зоні воєнних дій пов’язане зі смертельною небезпекою, це колосальний стрес. І декого це може зламати. Втім, якщо ти вже не зламався, все це пережив, то стаєш сильнішим, загартованішим, більш впевненим, спокійним.

Про kmbs

В kmbs, з поміж-іншого, згадує Дмитро, навчили одній важливій речі. Ти можеш взяти відповідальність за свою сім’ю, відповідати за свій бізнес із сотнею співробітників, а можеш зважитися і взяти на себе відповідальність за цілу країну. І це найкрутіше, що ти можеш зробити. «В школі нас в цьому весь час переконували. І переконали. За що я дуже вдячний», – говорить Дмитро. І, безумовно, ця спроможність взяти на себе відповідальність за всю країну – це те, чим українці здивували світ. 

Про адаптацію ветеранів

Цей підхід – про те, що існує проблема із соціалізацією ветеранів, – сформований в американському суспільстві і для нас не є актуальним, вважає Дмитро. Коли декілька сотень тисяч американських військових повертаються після іракської кампанії додому і розчиняються у 350-мільйонному суспільстві, можливо, це проблема. Бо співгромадяни дуже далекі від досвіду цих військових, вони можуть не розуміти, за що взагалі ті воювали. А людина ризикувала життям, вона відчуває дисонанс, розпач. І величезне суспільство каже маленькій спілці ветеранів, що вас треба соціалізовувати і привчати жити серед нас. 
У нас, на погляд Дмитра, ситуація радикально відмінна у двох моментах. 
Перший – це те, що для нас це не якась далека локальна війна, куди хтось поїхав заробити гроші або повправлятися у стрільбі. Наше цивільне населення під ракетними обстрілами. Ми всі боремося за виживання.  У нас все суспільство залучене в цю війну. 
По-друге, в Україні в різних силових структурах налічується близько мільйона осіб. Для тридцятимільйонної країни – це досить велика частка населення. При чому, припускає Дмитро, значний відсоток військових – це люди, які добровільно пішли на фронт, а в цивільному житті мали прекрасну освіту, професію, жили доволі успішним і забезпеченим життям. То чому ці люди, які цілком спроможні були побудувати собі таке життя, здатні до лідерських вчинків, мають повернутися і потребувати адаптації? 
Він наводить приклад Ізраїлю. Працюючи в Тева, ізраїльській компанії, Дмитро мав можливість спілкуватися з колегами з центрального офісу та спостерігати за їх підходами до керівництва. Він помітив у них високий рівень загартованості, що відображає загальну особливість Ізраїлю, де багато хто проходить через військову службу, що формує їх як лідерів. Дмитро вважає, що подібний підхід до формування лідерських якостей чекає і на нас в Україні.
«Це суспільство під нас, військових, необхідно адаптовувати», – зазначає він. Насамперед, плекати в собі патріотизм: усвідомити себе українцями, зрештою остаточно перейти таки на українську, позбувати сентименту до «братського народу» тощо. По-друге, розвивати в суспільстві нетолерантність до корупції, зокрема шляхом скарг про вимагання хабарів та відповідальності за вибір корумпованих депутатів та сприяння корупційним діям.
І найголовніше – долання комплексів меншовартості: варто вчитися бути людьми від яких залежить ВСЕ, які обирають та будують свою країну, а не чекають, що якась містична Держава зробить все за них. Бо Держава – це ми!

Що надихає військових

Найбільше його надихає і додає сил, зізнається Дмитро, коли він отримує хороші новини з тилу – про круті проєкти, про українців, які активно беруть участь у суспільному житті, про позитивні зміни. Тоді розумієш, заради чого все це, віриш, що колись-таки ця війна закінчиться, а ми після неї вже не будемо такими, як раніше. Ми станемо кращими. І країна наша стане кращою.