Learn first
For the latest KMBS events and news, visit KMBS Live at the top right corner of the screen
Open kmbs live[EN] Ідея справедливості Тема справедливості пронизує все наше життя: починаючи від найелементарніших речей і до форм правління; від президентів та королів до безпосередніх стосунків між людьми. У римському праві, а потім і в прусському законодавстві (й досі у певних сучасних законах) можна знайти такі приклади: якщо біля паркану росте яблуня, частина гілок попадає за паркан сусіда і яблука падають на його подвір’я - то це його яблука. Ідеї справедливості породжують війни та конфлікти як між народами, так і між індивідами. І конфлікт демократії (або справедливості) породжує конфлікт у нас самих. Моя перша теза: справедливість – конфліктне поняття. Друга теза: ідея справедливості – це реакція на конфлікт. Будь-який результат перемовин – це встановлення певних правил. Виходить, що справедливість, з одного боку, це те, що нам болить і що є близьким до нас, а з іншого – справедливість вводить такі правила, які до чогось примушують нас і до того ж мають високий ступінь абстракції. Про легальність і легітимність Легальність означає відповідність до законів. Легітимність – це визнаність, виправданість. Справедливість має ще одне важливе значення – вона має легітимувати владу. Будь-яка влада в історії людства не може діяти як тиранічна сила, як наказ на кшталт «роби так, як я хочу», «оскільки я сильніший, я буду робити саме так». Там, де йдеться про цивілізації й про людські спільноти, влада завжди виступає в певному контексті, «вбранні» - і це «вбрання» є ідеєю справедливості. Влада тільки тоді має виправданість і визнається, якщо вона представляє не щось суб’єктивне, а якийсь об’єктивний порядок. Справедливість вказує на щось поза нами, їй має підкорятися навіть наймогутніший володар. Таким чином, ідея справедливості вводить певний надсуб’єктивний, надемоційний вимір, який є поза інтересами окремих індивідів.
Конфлікт демократії (або справедливості) породжує конфлікт у нас самих
Без легітимізації будь-яка влада не має жодних шансів диктувати свою волю. Влада діє через абстрактні інтелектуальні категорії. І так було завжди: ще відколи з’явилися перші кодекси законів в Месопотамії (найбільш повний з них, який дійшов до нас, - Закони Хаммурапі 1750-1760 рр. до н. е.). І вже в тих законах йшлося про конфліктність (хтось вибив комусь око, зламав руку чи вбив чийогось раба). Закони Хаммурапі пропонують список правил, які регулюють ці конфлікти, а також звертаються до вищої інстанції – Бога, якого має втілювати влада царя. У Луврі є майже двометрова стела Хаммурапі, на якій зображено два чоловіки: один сидить, інший – стоїть. Той, що стоїть, дає скрижалі (і ще було ще до Мойсея й до Тори), а володар, який сидить, отримує текст з рук божества - правила, які регулюють конфлікти і до того ж - мають силу певної легітимації, а не насильства. І влада, і цар, і правила апелюють до чогось об’єктивного, до чогось вищого. Етимологія поняття «справедливість» Є дві культури, які сформували теорію справедливості – грецька й римська. Греки мають два слова для позначення справедливості: «дікайосіне» та «номос». «Дікайосіне» означає «справедливість», «право» (до речі, і богиня справедливості має ім’я Діке). «Номос» означає закон. І справедливість, і закон з’являються в перших філософських текстах – у поета й законодавця Солона, у філософа Платона. У латині є слово «юстиція», що означає «справедливість». Ми знаємо, як справедливість виглядає у римській скульптурі: у неї зав’язані очі, а в руках вона тримає ваги та меч. Справедливість в античності – це не щось милосердне, приємне, навпаки – кожен розуміє, що той меч може бути застосований до нього. І що найстрашніше – Юстиція сама не знає, кого має карати. У «Політиці» Аристотеля є вислів: «Правильно, щоб правили не люди, а закон, бо закон є втіленням розуму і божества». Якщо ж будуть правити люди, то матимуть місце пристрасті, емоції, преференції («він – мій друг», «він – мій кум»). В англосаксонській традиції на перших заняттях студенти юридичного факультету напам’ять вивчають цю фразу. У нашій мові відсилання до значення слова «справедливість» є якимось прадавнім, магічним. Воно походить з якогось просторового розташування, у якому рухалися германські племена, що розуміли світ як сторони. Це має великий сенс, тому що йдеться про орієнтацію спільноти; справедливість має кудись нас вести, у якийсь правильний бік. Якщо соціальна й політична система не дотримується справедливості, ми можемо зайти не в той бік. Тому справедливість – це ще й орієнтир. Правий бік завжди в нас асоціювався з якоюсь моральною або ціннісною перевагою. Ми маємо справу не тільки з просторовим розмежуванням, але й з ціннісним навантаженням. Можемо це зустріти в традиціях багатьох народів: справа від господаря сідає той, хто є дорогим гостем.
Влада тільки тоді має виправданість і визнається, якщо вона представляє не щось суб’єктивне, а якийсь об’єктивний порядок
Три теорії справедливості З одного боку, ідея справедливості настільки складна, що досі не вдалося її повністю визначити й описати. А з іншого – немає жодного суспільства й жодної групи, яка б не керувалася ідеєю справедливості. Тому всю історію цивілізації можна розглядати як поступове поглиблення й деталізацію ідеї справедливості. Можна сказати, що ідея справедливості є центральною для всього людства. З розвитком цивілізації, гуманної культури, права, політики ідея справедливості все більше й більше проступає й конкретизується. Ми ніби постійно приречені шукати більш оптимальних розв’язань та більш адекватних визначень ідеї справедливості. В античності справедливість визначали як надавання кожному того, що йому належить; або ще простіше: кожному – своє. Те ж ми зустрічаємо і в середньовіччі, і в епоху модерну. Будь-якій соціальній системі треба наділяти кожного члена спільноти часткою, яка йому належить. Визначення є простим і зручним, але чи вичерпне воно? У його формулюванні недостатньо інформації про те, за які заслуги ми наділяємо людину її часткою. Вся культура до ХХ-го століття мислила справедливість як те, що надається «по заслугах». І суспільство має визначати ці критерії заслуг, має заохочувати одні типи поведінки і гальмувати інші. Можна навіть сказати, що в цьому визначенні прихована ідея служіння. Є якісні громадяни, і є неякісні. І справедливість у тому, щоб якісні громадяни отримували перевагу, нагороди, пошану, дотації. Так жили Афіни, Спарта, Давній Рим. У нашому ж суспільстві виникає зовсім інший контекст, і дуже важко визначити, за які заслуги треба давати людям більшу частку. Економіст, нобелівський лауреат Амартіа Сен у наводить такий приклад. У нас є Марія, Ганна й Іванна. Кому дати флейту? Це – безпосередня ілюстрація теорії справедливості. Марія каже, що флейта має належати їй, тому що вона вміє на ній грати. Це є аргумент Аристотеля і певної частини західної традиції: правити мають ті, хто вміють; політикою мають займатися професіонали. Ганна каже, що вона – дитина з бідної сім’ї і в неї нічого немає: ні іграшок, ні дарунків. І вона вважає, що було б справедливо віддати флейту їй, оскільки в Марії багато гарних нових іграшок, а у Іванни – досить заможні батьки. Аргумент Ганни – це аргумент перерозподілу: у вас є все, у мене нічого, дайте мені хоча б це. Ця традиція наближена до соціалістичних поглядів. Згідно з цією теорією, існують люди, яких потрібно спеціально підтримувати й сприяти їхній інтеграції в суспільство – аби вони відчували себе гідною частиною суспільства. Іванна ж каже, що вона є творцем цієї флейти, тому флейта має належати їй. Її аргумент лежить в основі лібертаріанської традиції: я створив якийсь продукт – він мій. А система вимагає від вас, щоб ви ділилися. Амартіа Сен наводить цей приклад, щоб показати: в ідеях справедливості ми не можемо послатися на факти і події. Ми не можемо сказати, що Ганна права, тому що ось такий стан справ. Кожна з цих логік є правильною і має під собою слушні аргументи, а отже, є виправданою. Коли ми починаємо дискутувати про ідеї справедливості, то нам йдеться не про якісь факти, а про теорію благ і цінностей.
В ідеях справедливості ми не можемо послатися на факти і події
Існує думка, що через раціональні дискусії, посилаючись на певні факти й обставини, можна досягти результату. Амартіа Сен хоче показати, що в основі дискусії лежать більш глибинні речі. Ідея справедливості розглядається ним як певна цінність. Цінність лібералізму – одна, цінність суспільства благ і чеснот – інша, цінність лівих ідей справедливого розподілу – третя. Якщо ми обговорюємо ідеї справедливості, то маємо працювати на двох рівнях: на рівні аргументів та на рівні цінностей (а дискутувати про цінності значно складніше). Майкл Сендл, гарвардський професор політичної філософії – один з топових авторів теорії справедливості та прибічник Аристотеля. На його думку, якщо громадяни не мають можливості дискутувати на складні теми, то таке суспільство буде слабким, його будуть обдурювати. Завдання системи – підвищувати рівень громадянської публічної дискусії. Ліберали намагалися уникати змістовних дискусій. Ліберальна система, особливо після Другої світової, намагалася позбавити нас ціннісних дискусій. Ця традиція забезпечувала можливість заробляти гроші, виступала за вільний ринок та політичний менеджмент. Логіка була такою: коли люди починають дискутувати про цінності, виникають конфлікти і навіть війни. За лібертаріанською моделлю політика і нормативні системи суспільства мають бути суто формальними. Ця так звана процедурна справедливість працює на рівні роботи систем політики, права, судів тощо. Джон Ролз у книзі «Теорія справедливості» (1971 р.) вперше вводить в європейський дискурс ідею справедливості. Ролз як ліберал формулює два принципи справедливості. Він вважає, що всі люди егоїстичні і переслідують власні інтереси, тому потрібно створити певну інтелектуальну модель, яку він називає «завісою незнання». Ми обираємо принципи справедливості й комбінуємо їх між собою за однієї умови – ми не знаємо, ким ми станемо в тій системі, яку ми створимо. Ми можемо народитися в бідній сім’ї або в багатій, у родині президента або простого селянина. Оптимальна модель в ситуації незнання формулюється як принципи справедливості. Перший принцип – фундаментальний (класичний лібералізм), другий – практичний. Згідно з фундаментальним принципом, у тій системі, яку ми конструюємо, всі повинні мати базові свободи. Це – догма лібералізму. Другий принцип – нерівність неминуча і навіть корисна, але вона повинна компенсуватися наявністю соціальних ліфтів та приносити найбільшу вигоду для найменш забезпечених членів суспільства. Наприклад, у країнах ЄС люди, які перебувають на найнижчих соціальних щаблях, мають кращі умови у порівнянні з іншими країнами. Ідея полягає в тому, що навіть якщо ти перебуваєш внизу, то ти все одно заслуговуєш на достойне існування. Демократія і постдемократія У 2004 році з’явилася книга Коліна Краучі «Постдемократія», навколо якої й досі точиться полеміка. Розібратися, у чому полягає сутність постдемократії, можна на аналогіях. Візьмемо до прикладу постіндустріалізацію: вона не відміняє здобутки індустріальної епохи, ми ними користуємося; але і економіка, і вироблення продуктів, і цінності розглядаються в системі координат вже не індустріальної економіки. У постдемократії, на думку автора, зберігаються всі атрибути демократії: вільні вибори, свобода преси, свобода слова, певний контроль за владою, певна прозорість, але це вже – не демократія. Він пропонує досить сильну тезу про те, що повістку дня, питання й обговорення формують анонімні центри впливу поза конкретною політичною владою. Це можуть бути великі корпорації, політтехнологи, деякі групи людей, які впливають на думку громадян. Виникає ілюзія: з одного боку, громадяни мають право висловитися, вони діють в інституціональних, демократичних рамках, а з іншого боку, коли ми це стверджуємо, то пропонуємо хибну антропологію і хибну теорію інтелекту.
Якщо існуватимуть тільки правила, то їх не будуть поважати, бо вони «живуть» тільки у певному контексті
Здається, що ми здатні зрозуміти позиції політиків, перспективи розвитку політичної системи, і на підставі того, що ми розібралися, поміркували й послухали розумних людей на телебаченні, - робимо свій вибір. Хіба ж це не демократія? Адже все відбувалося так, як треба: вибори, кандидати, дискусії, політтехнологи, свобода слова, можливість зробити свій вибір... Проте Крауч намагається зірвати покров з цих конструкцій, оскільки він є видимістю демократичних інституцій. Демократією ми вважаємо політичну систему, яку можна вирахувати й показати (бо вона відповідає діючим нормам). Однак політичні традиції, звичаї, історія політичної культури, наявність адекватних агентів (політологів, інтелектуалів) – все це не формується юридично. Для цього потрібен гуманітарний фактор: як ми взаємодіємо, які в нас концепції справедливості, розвитку політичної системи, культури. У нас чомусь вважається, що це – неважливий чинник, який далекий від практики і який хвилює радше мрійників, аніж прагматиків. Ми можемо так вважати ще 10, 20, 50 чи 100 років – однак за це треба розплачуватися. Нівелювання гуманітарного виміру загрожує тим, що ми перестаємо бути чутливими до цінностей, наприклад, таких як ідея справедливості. Одні лише норми – це шлях в нікуди, тому без гуманітарного виміру ми обійтися не можемо. Якщо існуватимуть тільки правила, то їх не будуть поважати, бо вони «живуть» тільки у певному контексті. Справедливість і сучасні виклики Те, що вважалося догмою останні 50 років, сьогодні зазнає великого тиску з боку сучасних викликів. Ліберальна система залишається однією з впливових. Однак сучасні дискусії намагаються включити в ідею справедливості те, що ліберали не включали: тварин, екологічну систему, інвалідів. Сьогодні дуже часто можна почути тезу, що в кожного своя справедливість. Я відповідаю на подібні аргументи дуже просто: якщо в кожного своя справедливість, то чому ви вважаєте себе ображеним, якщо вас обходять в черзі за кавою? І якщо ви вважаєте себе ображеним, то це означає, що ідея справедливості – не тільки раціональний конструкт і не тільки ідея, яка легітимує політичні системи, але й така, що проходить через наш внутрішній світ. Ми відчуваємо, коли справедливість порушується. А оскільки ми це відчуваємо, нам треба покластися на певну систему правил, яку ми спільно виробляємо для того, щоб позбавитися напружених ситуацій. Це – також і терапія для нас, оскільки вона розв’язує конфлікти не тільки на рівні норм, але й на рівні традицій. Моя власна модель справедливості – неоаристотелівська. Я вважаю, що економічний чинник без врахування традиції, культури і чеснот призводить до кризи і руйнації суспільства. Якщо ми не будуємо культурних і соціальних ієрархій, не визначаємо політичні, моральні, культурні, освітні чесноти, то стаємо приреченими. Ця концепція має назву філософія спільного блага і чеснот. Громадяни мають бути зрілими, щоб обговорювати складні питання, а те, що нас формує – це спільне благо. Економіка ж не може бути спільним благом – і це помилки наших кандидатів. Нам з 1991-го року кажуть про добробут суспільства як про головну мету, а насправді добробут – це інструмент, а не цінність. Відповідно, і Марія, і Ганна, й Іванна повинні мати можливість отримати освіту і зрілість, щоб жити разом. Ідея спільного блага – це не коли Марія отримала флейту й сама на ній грає й насолоджується. Вона може навчити Ганну й дати їй можливість потім на цьому заробляти, а також може давати Іванні користуватися флейтою. Тобто вони можуть побудувати зовсім іншу спільноту не на економічних, а на більш глибоких ціннісних факторах. В ідеї спільного блага необов’язково хтось один має перемогти, всі залучені до проекту. Ідея неаристотелізму полягає в наявності освічених, зрілих громадян, які можуть об’єднуватися на основі спільних інтересів, підтримуючи один одного.