Learn first
For the latest KMBS events and news, visit KMBS Live at the top right corner of the screen
Open kmbs live[EN] Що таке драматургія? Драматургія – це дещо ширше, ніж професія. Можливо, ви про це не знаєте, але ви можете написати п’єсу, оскільки в кожного є маленька чи велика драма, комедія чи трагедія. Ви просто маєте володіти певними інструментами, щоб перевести вашу історію на мову кіно чи театру. Є люди, які прекрасно розповідають свої історії, у яких добре розвинене драматичне мислення. Для них буде значно легше написати текст, тому що вони, навіть не задумуючись, правильно розставляють акценти: знають, що найцікавіше потрібно залишити на фінал, відчувають, де треба зробити паузу, вміють підготувати читачів до якогось яскравого моменту. Вони ніде цьому не вчилися – це внутрішня здатність. Жінка чи чоловік, влаштовуючи скандал, теж діють за законами драматургії. Вони знають, де сказати найобразливіше слово, де пустити сльозу, а де треба й зупинитися, щоб не зіпсувати стосунки. А драматург ніколи не зупиняється, він ламає все вщент, тому що йому завжди дуже цікаво, що буде далі. Для нього конфлікт – це маленька смерть, яку хочеться пережити, щоб зрозуміти, що буде відбуватися потім, і чи можна з тих руїн якось вибратися. Нами часто керує страх смерті, коли ми влаштовуємо конфлікти. Мова йде не тільки про страх фізичної смерті, а й страх смерті стосунків або чогось іншого, що можна втратити. У драматургії ж існує вправа «чим гірше, тим краще». Коли ми готуємося до чогось важливого, часто в голові малюємо найгірші варіанти перебігу подій і розмірковуємо над тим, що в таких випадках будемо робити. По суті, ви пишете п’єсу на 3-5 персонажів і вигадуєте 5 різних варіантів. І, як правило, відбувається щось зовсім інше, ви стикаєтеся з якимось шостим варіантом, який ви не передбачили й не очікували. Драматург – це людина, яка може спрогнозувати, що ви будете робити далі. Закони драматургії можуть дуже легко переноситися на життя. Я пам’ятаю, що в часи Майдану я вперше помітила, що там все відбувається за законами драматургії. Моменти спаду й піднесення охоплювали людей одночасно. І потім я почала аналізувати за окремими днями: у кожній події була своя кульмінація. Драматургія – це творчий засіб, який надзвичайно структурований. Є безліч літератури про те, як правильно написати п’єсу. Однак, коли люди пишуть п’єси за підручниками, у них нічого не виходить.
Для мене, як для драматурга, пальним є реальні історії
По фільм «Кіборги» Чому він з’явився саме зараз? По-перше, суттєву роль відіграла революція і війна. Якщо раніше всі були в пошуку тем, і весь процес скидався на якесь мляве болото, то коли відбулися ці події, всі, у кого були камери, побігли на Майдан чи поїхали в АТО. У людей з’явилося багато болючих тем, над якими вони захотіли працювати. Сталося те, що торкнулося всіх безпосередньо. По-друге, представники влади зрозуміли, що кіно – це зброя, що розвиток мистецтва є дуже важливим для держави. Якщо в країні немає культури – то цієї країни не існує. Зараз експерти, які залучені до різних мистецьких комісій, педалюють патріотичне кіно. Для деяких це – вишиванки й перемога. Але, насправді, з такою риторикою ми ніколи не ввійдемо в культурний контекст. Наприклад, коли ти подаєш свій сценарій про війну, де все виглядає жахливо, тобі можуть сказати, що це – непатріотичне кіно, і ти не отримаєш фінансування. Однак, на мою думку, критика й рефлексія – теж патріотизм. Про документальний театр Драматург – це професія, яка комфортна для інтроверта. Я інтроверт, люблю сидіти в кабінеті й писати тексти. Я так півжиття просиділа. Проте настає час, коли ти розумієш, що можеш зробити щось більше. І професія змінює тебе, а ти – її. Колись у Москві я навчалася у Школі театрального лідера. До нас приїжджав французький режисер, який показував документальні вистави. У Франції тоді закрили багато фабрик, і він взяв кількох працівниць, які лишилися без роботи, і зробив з ними вистави. Люди виходили на сцену й розповідали свої історії. Звичайно, режисер вносив якісь поправки, але все одно це були історії живих людей, а не акторська гра. Ці спектаклі об’їздили півсвіту. У результаті ці жінки працевлаштувалися – що показує, що у театру є й соціальна місія. Я дивилася ці вистави й думала, що ніколи таким займатися не буду, оскільки треба «витягувати» з людей їхні історії, витрачати час на некомфортне довге спілкування. Однак, коли в Україні почалися революційні події, не могла залишатися осторонь. Ми почали робити проект «Щоденники Майдану». Декілька разів на тиждень збиралися разом з учасниками Майдану й розповідали, що ми переживаємо, записували це на диктофони, на відео. Потім я розшифрувала записи, вийшло близько 300 сторінок матеріалу, з яких я склала документальну п’єсу. Моя робота полягала не в зміні контенту, а в монтажі. Вийшла така п’єса, у якій звучать різні голоси. Було дуже цікаво спостерігати, як люди змінюються протягом трьох місяців. Як, наприклад, домогосподарка на початку подій говорила: «Боже, хоч б нічого не сталося, хоч б ніхто ні в кого не стріляв», а через три місяці казала: «Хлопці, ну що ви сидите? Беріть зброю і давайте щось робити!». Після такого вже дуже важко займатися класичним театром, тому що справжні історії сильніше чіпляють, і взагалі це – дуже корисна вправа.
Дуже важливо викликати у глядача переживання. Якщо він не співпереживає, значить, це його не стосується
Документальний театр крутий ще й тим, що ти вчишся слухати, як люди розмовляють по-справжньому, розуміти, якими вони є. Для мене, як для драматурга, пальним є реальні історії. Після «Щоденників Майдану» був «Театр переселенця». Потім ми їздили в зону АТО і робили вистави з підлітками. Школярі перемогли на Бієнале, зробивши фільм. Це були реальні історії 13 дітей, які самі про себе розповідають. Вони говорили не тільки про війну. Однак у їхніх історіях було помітно, що війна так чи інакше їх торкнулася. Щоб написати сценарій до «Кіборгів», я опитала десятки хлопців, які тільки-но вийшли з аеропорту. Вони розповідали свіжі, ще невідрефлексовані історії, вони ще не думали про цю подію у світовому чи історичному контексті. Вони казали про те, що пережили. Ці матеріали є найчеснішими. Мені казали, що знімати фільм про кіборгів зарано, мовляв, нехай пройде час, все забудеться і, оскільки зараз дуже болить, то краще про це не говорити. Але якщо відкласти фільм на 10 років, тоді буде так, як з ветеранами, які приходили до нас в школу і розповідали красиві історії про перемогу, де не завжди була тільки правда. Також я вже протягом 10 років долучена до британського проекту «Сlass act». Три роки поспіль ми щоліта організовували захід «Class act Схід-Захід». Ми їхали в якесь східне містечко (Попасна, Щастя, Авдіївка), вибирали школу, яка найбільше постраждала, і 10 підлітків з неї. Потім їхали на Західну Україну, теж у складні міста, де наприклад, відбуваються конфлікти з приводу видобутку бурштину – там своя війна. Звідти теж брали 10 дітей. Привозили всіх до Києва, де вони під керівництвом драматурга вчилися за 5 днів писати п’єсу. Вони розбивалися на пари й писали маленькі тексти на 10 хвилин. Самі домовлялися, якою мовою писати. У цьому проекті була і соціальна, і гуманітарна, і терапевтична, і творча складова. Коли вчителі дізнавалися, кого ми відібрали у проект, то дуже дивувалися: «Кого ви обрали? Олежка? Та він же двох слів на уроках зв’язати не може!». А насправді цей Олежко написав найкращий текст, бо він так настраждався і його так затравили однокласники, та й взагалі в нього таке непросте життя, що йому є про що розповісти світові. Написані підлітками п’єси потім ставили найкращі режисери й актори (зірки з телебачення й кіно). Після цього діти змінюються. Вони щось роблять від самого початку й до кінця: спочатку в них – чистий аркуш, а в кінці – вони сидять в залі як драматурги, а їхні тексти вимовляють відомі актори. Для них це – просто космос. Діти з Попасної, повернувшись додому, заснували у своїй школі театр, їздять на гастролі й вже зайняли перше місце на досить потужному конкурсі. Діти і військові Ми з моїм другом, німецьким режисером, їздили в Миколаївку і півроку робили там вистави. В основному працювали з підлітками, бо вчителі були дуже закриті. А діти – дуже щирі, відверто й критично говорять про українську владу, військових, звичайно, голосами своїх батьків. Українських військових там сприймали як ворогів. Ми розуміли, що між ними не відбувається ніякого діалогу – вони живуть паралельними життями, один одного не люблячи й ігноруючи. Випадково ми познайомилися з одним українським військовим, який приходив до директора школи у якихось справах. Ми його запитали, чи не буде він проти поспілкуватися з дітьми. Діти ставили йому дуже незручні й складні запитання та, на щастя, він був до цього готовий. І був дуже щирий. Потім діти й військові подружилися, між ними зародилася комунікація. Тоді ми вирішили зробити театральний проект «Діти і військові».
Кожен письменник чи драматург намагається писати про те, що його хвилює. І тому розгляд складних ситуацій є для нього своєрідною терапією
Ми приїжджали в якесь місто, знаходили бажаючих - військових і підлітків. Протягом тижня влаштовували їм зустрічі, вигадували якусь спільну тему. Наприклад, особливістю Попасної, у якій довгий час відбувалися жахливі обстріли, було те, що там весь час голосно звучала музика. Ми пояснили це так: вони вмикають голосно музику, щоб не чути обстрілів. Вийшла вистава, яку ми назвали «На повну гучність». У кожному місті результатом зустрічей військових з підлітками була вистава, яка проходила у великій залі (заводу чи будинку культури). Приходили місцеві глядачі (їм тоді не було куди ходити, тому вони із задоволенням набивалися в ці приміщення), бачили на сцені хлопців у формі й своїх дітей, які розмовляють на загальні теми: любов, звуки, щастя, нещастя. І виявляється, що в них багато спільного. Скажімо, якийсь український військовий, якого вони так не люблять, насправді з Донецька, у нього дідусь – двічі герой Радянського Союзу. І в кінці вистави це вже були не чужі й не байдужі люди. А військові після цього розуміли, заради кого тут воюють. Це все, звичайно, пафосно звучить, але реальні історії дійсно працюють. І темою необов’язково має бути війна. Можна поїхати в Клесів і писати про бурштинові війни, про те, що там діти в школу не ходять, а взувають гумові чоботи, беруть лопати й прямують до лісу. А потім у 9 класі приїжджають у школу на новому «Лексусі». Про написання п’єси Перш ніж починати писати текст, потрібно сформулювати тему й головну ідею. Важливий нюанс – не треба брати якусь глобальну тему, яка до вас не має жодного стосунку. Треба сісти й подумати, що в цей момент вас по-справжньому хвилює. Треба не боятися бути максимально конкретними. Тема може бути менша за вас, не треба писати про світову кризу, війну. Навіть якщо про війну, то має бути особиста історія, наприклад: «Мій друг пішов на війну», «Я не можу піти на війну», «У мене загинув товариш на війні». Якщо ви хочете написати про проблеми в родині, то треба розуміти, що вам доведеться писати конкретні речі про реальних людей. Я завжди кажу, що п’єса або сценарій, який ви напишете, має бути таким, на який соромно і страшно запросити батьків. Фінали теж бувають різні. Є, наприклад, історії з відкритим фіналом, коли глядач сам має можливість домислити, що буде далі. Я цей прийом не дуже люблю, але іноді він чесніший за все. Проблема фіналу є завжди. Часто буває, що історія надзвичайно гарно розвивається, а фінал невдалий – і картина розчаровує. Також молоді сценаристи нерідко використовують прийом із самогубством. Це, насправді, найлегший спосіб закінчити історію, але набагато цікавіше – читати про те, як герой буде жити після всього, що з ним відбулося. Дуже важливо викликати у глядача переживання. Якщо він не співпереживає, значить, це його не стосується. Є такий американський серіал «Хорас і Піт», де усі події відбуваються в одній локації – у пабі. Так вийшло, що я помилково почала дивитися останню серію замість першої. Потім передивилася всі наступні серії, і мене абсолютно не засмутило те, що я вже знала - як закінчився серіал. У цій історії фінал взагалі не має значення. Ти слідкуєш за долями людей, і неважливо, як все закінчиться. Ти сприймаєш це, як шматок життя, дуже яскравий і насичений. Хепі-енд – це відносне поняття. В одному фільмі йдеться про дівчину, яка зібралася робити аборт, але там, де вона живе, це заборонено. Вона знаходить чоловіка, який більше схожий на серійного вбивцю, аніж на лікаря, і він погоджується їй це зробити. Усе так жахливо відбувається, і глядач розуміє, що все закінчиться погано. Але все закінчується прекрасно: аборт зроблено, вона не захворіла і живе далі. Ніби хепі-енд, але ж який це щасливий кінець, якщо там скільки питань складних піднімається і все так неоднозначно? Чому багато текстів побудовано на стражданні? Кожен письменник чи драматург намагається писати про те, що його хвилює. І тому розгляд складних ситуацій є для нього своєрідною терапією. Якщо ви будете півтори години розповідати про те, як у персонажа все добре, це нікому не буде цікаво, таке ніхто дивитися не буде. У кожній історії ми намагаємося віднайти історію власного порятунку чи порятунку своєї країни, родини тощо. Коли я вчилась створювати документальні тексти, то вирішила написати щось про бомжів, про яких існує безліч стереотипів. Ми не формували концепцію - про що буде вистава, тому треба було спілкуватися з цими людьми, не маючи на меті розкрити вже підготовлену ідею. Виявилось: те, що ми думаємо про бомжів, часто помилкове. Наприклад, ми думали, що це буде депресивна й жахлива вистава, а насправді виходила дуже весела, смішна й сумна історія одночасно. Дуже часто бомжі виявлялися щасливішими за нас. Це ще одна з причин - чому варто розглядати болючі теми.